Багаторазовий чемпіон України з мотокросу їздить на мотоциклі з семи років

Любов до мотоспорту у сім’ї Андрія Маханькова передається з покоління в покоління. Від діда до батька, від батька до матері. Тож не дивно, що в 7-річному віці Андрій вже самостійно їздив на мотоциклі. Хоча за кілька місяців до того дитина боялася навіть звуку працюючого двигуна.
«Як я утікав від мотоциклів, майже не пам’ятаю, – розповідає Андрій Маханьков. – Нині про це з усмішкою згадує мій батько. Пригадую лише, що тоді мене більше цікавили велосипеди. Потім батько почав мене саджати за кермо, і ми разом каталися. Одного разу я відчув, як мотоцикл піднявся. Спочатку уваги на це не звернув, а коли повернувся – батька позаду не було. Трохи налякався, але поїхав. З того все і почалося. Тоді мені було сім років».

З майбутньою дружиною його батько познайомився на тренуваннях
«Свою майбутню дружину вперше я побачив на тренуваннях, – розповідає батько Андрія, також Андрій Маханьков. – Вона прийшла до нас в секцію. Через рік ми з Ілоною одружилися. А через два роки вона виконала норми майстра спорту з мотокросу. Пригадую, як у 1987 році, вже будучи на шостому місяці вагітності, Ілона виступала за збірну області. Про це ми нікому не говорили. Інакше нас просто би не допустили. Звісно, від неї не вимагалося приїхати першою, але саме завдяки їй ми здобули призове загальнокомандне місце».
Після вагітності Ілона більше не брала участі у змаганнях. Натомість батьки зробили все для того, аби син міг тренуватися. У 7-річному віці Андрію купили мотоцикл. З-за кордону за 600 доларів привезли «беушний» 80-кубовий австрійський «КТМ». А на змагання Андрій Маханьков-молодший вперше потрапив у 11 років. За певних причин, його «залізного коня» поставили врівень з класом мотоциклів, які перевищували його за потужністю. Тож перший млинець вийшов глевким.    
Зате у подальшому Андрій Маханьков-молодший займав лише призові місця. Батьки розуміли, що в хлопця є потенціал, тож звернулися до всесвітньовідомого тренера з мотокросу.
Юрій Трофємець у певних колах відомий не лише як чемпіон світу з мотокросу, але й як вихователь чемпіонів. За його методикою нині тренуються у багатьох республіках колишнього Союзу й далеко за його кордонами.
«З 2000 року ми почали їздити до Юрія Гнатовича на збори, – розповідає Андрій Маханьков-старший. – Тоді він жив у Бендерах. У Придністров’ї стався військовий конфлікт. Йде війна, а ми пробираємося на тренування. Потім Юрій Трофємець переїхав до Луцька. Після двадцяти місяців тренувань, у 13 років Андрій вперше став чемпіоном України». 
Нині команда у складі батька (чоловік виступає у якості тренера і механіка) та сина тренується у місті Бузьк на Львівщині. За власні кошти кілька любителів і професіоналів у цьому містечку спорудили п’ять трас. Усі збори, аж до смерті Юрія Трофємця, проводилися під його керівництвом.
Андрій Маханьков-молодший – єдиний з небагатьох мотогонщиків України, котрий не використовує повної захисної екіпіровки.    
«У заїздах одягаю шлем, наколінники і налокітники, – каже Андрій Маханьков. – Мені незручно їздити у «корсеті». Подібне практикують усього кілька гонщиків в Україні. Мабуть, це небезпечно, але, за правилами, є перелік обов’язкового захисного спорядження. Його я і використовую. А все інше – це твої проблеми. На щастя, я не отримував важких травм. Однак доводилося «гарно» падати. Наприкінці вересня минулого року на тренуваннях у Львові переднім колесом потрапив у глибокий пісок. Перелетів через кермо і вдарився головою. Зверху накрило мотоциклом. До мене підійшов батько, підняв мотоцикл, щось до мене говорив. А отямився я біля свого буса, коли з голови знімав шлем. У цей проміжок часу, від удару до знімання шлему, я нічого не пам’ятав. Все знаю з розповіді батька».
Андрій Маханьков-старший також не отримував важких травм. Найбільше дісталося його дружині Ілоні. Під час своєї спортивної кар’єри на одному зі змагань жінка зламала праву ступню. На інших змаганнях зламала ліву ступню. У той час батько та син відбувалися синцями.
«До лікаря ходжу у крайніх випадках, – каже Андрій Маханьков-молодший. – Хіба, що дуже болить. А синці, гематоми, розтягнення лікую сам. Нещодавно звернувся до лікарні, а там кажуть, що у мене був зламаний палець. Коли це я встиг?»
Займатися мотокросом – задоволення не з дешевих. Андрій Маханьков-молодший отримує зарплату (в Єнакієвській команді, за яку він нині виступає) і стипендію (Українська федерація мотоспорту). Загалом виходить 4 000 гривень. Усі ці гроші йдуть на поїздки і запчастини. Команда дала йому новий мотоцикл – 450-кубовий «КТМ», що коштує близько 7 000 євро. Крім того, у Андрія є власний мотоцикл.
«Я в сімейній команді виступаю спонсором, – каже мати Андрія Ілона Маханькова. – Це дуже затратний вид спорту. До прикладу, одна задня покришка коштує 75 євро. Її вистачає на один заїзд. А обслуговування буса, на якому хлопці їздять на змагання, а запчастини до мотоциклів... Крім Андрієвої зарплати та стипендії, на рік ми витрачаємо понад 30 тисяч доларів. Це спорт для задоволення».           
21-річний Андрій Маханьков навчається у Львівському університеті фізкультури. Дівчина, з котрою зустрічається Андрій, ставиться до його захоплення позитивно. Проте не приховує, що переживає за свого приятеля.
«По-іншому я жити не можу, – зізнається Андрій Маханьков. – Мотоспорт – це моє життя. Напевно, я адреналіновий наркоман. Мені нудно жити, як усі».
За свою кар’єру мотогонщика Андрій здобув 106 кубків та завоював 126 медалей. А грамоти Андрій Маханьков просто лінується рахувати.