ye-logo.v1.2

Плата за добро

Спорт 1314
Фото: Сергій

До залу, де через кілька хвилин мала розпочатися зустріч із меценатами, Клавдія Макарівна не йшла, а ніби на крилах летіла. Низенького зросту, сива, як горлиця, старенька бабуся вправно крокувала – ніхто б не сказав, що в неї з дитинства хворі ноги. Ритмічно поскрипували ще не розношені новенькі чорні чобітки, а накинута на темно-синю кофтину велика квітчаста хустка від того швидкого поруху мало з плечей не злітала.
Своєю появою у коридорі й ошатним святковим вбранням баба Клава щиро здивувала всіх, хто ішов до залу. У будинку престарілих достеменно знали, що вона терпіти не могла подібних зустрічей. Не йняла віри, що благодійники ось так ні за що, ні про що будуть тратити свої заощадження на незнайомих їм дідусів та бабусь, які на старості років залишилися одинокими і знайшли свій прихисток у будинку для престарілих поблизу Києва. Тому за дев’ять років перебування тут не відвідувала жодної з таких зустрічей. А сьогодні й сама не знає, чому захотілося причепуритися й подивитися на тих меценатів.
Гостей чекати довго не довелося. Двоє молодиків у суворих чорних костюмах (очевидно, охоронці), принесли чотири величезні картонні ящики. А позаду них неквапливо йшов середнього зросту круглолиций широкоплечий чоловік років сорока п’яти.
Бабі Клаві здався надто знайомим його вираз обличчя і приємний тембр голосу, ніби десь його чула. Але як не намагалася напружити свою пам’ять, так і не змогла згадати, де бачила цього чоловіка.
– Своїх батьків я не знаю. Виховувався у дитбудинку. Усе життя хотілося пригорнутися до тата-неньки, поспілкуватися з ними так, як вам на старості років мріється, щоб вас обігріли своїм теплом діти. Тож нехай ці телевізори хоч трохи прикрасять ваше життя, будуть моїм синівським подарунком для… – жваво почав свою промову меценат, уважно дивлячись на стареньких, що сиділи в залі, й раптом зупинився на  півслові, наче йому повітря забракло. З півхвилини стояв наче вкопаний і уважно дивився у зал.
– Клавдіє Макарівно, невже Ви? Як тут опинилися? – нарешті звернуся до вісімдесятирічної бабусі із заднього ряду.
Усі присутні в залі повернулися до баби Клави. А вона заметушилася, розчервонілася від хвилювання, навіть слова не могла вимовити.
– Це ж я, Олексій Панчук. Невже не впізнали? Колись жив у Вас на квартирі.
А їй справді важко було впізнати у цьому красені-чоловікові, випещеному на дорогих вишуканих заморських продуктах, колишнього худенького студента Київського університету, простодушного сільського хлопчину Альошу Панчука, над яким завжди насміхалися його однокурсники не стільки за нерішучість і сором’язливість, як за недорогий поношений одяг:
– Міситимеш болото усе життя десь у далекому селі й, чого доброго, хвости бичкам будеш крутити, бо у школі тебе діти засміють за вбоге вбрання та м’який характер, – казали хлопці.
Скільки їх, студентів столичного університету, за сорок з гаком років жило у неї на квартирі – не злічити! Біологи, історики, математики, хіміки, філософи. Та, зрештою, вона й не запам’ятовувала факультети, на яких вчилися її квартиранти, хоча регулярно цікавилася їхніми оцінками, деколи й давала поради, до кого з викладачів можна звернутися, якщо не вдається здати екзамен чи залік. Багато кандидатів наук і навіть професори приходили до неї в гості, щоб відзначити у вузькому колі зі своїми студентами черговий випуск. Від червоного корпусу університету до Золотих Воріт, де була розташована квартира Клавдії Макарівни, – рукою подати, усього п’ятнадцять хвилин ходьби. Не треба їхати ні автобусом, ні тролейбусом. І економія грошей, і пройтися вранці перед парами корисно для здоров’я, і ніколи не хвилюєшся, що застрягнеш у заторі.
Зі студентів грошей за квартиру вона не брала. Готувала їсти з продуктів, які привозили з собою або купували сільські хлопці, та разом з ними харчувалася. Ото й вся була їхня платня, за яку вона, по суті, виживала. Бо мізерних заробітків, а згодом і пенсії навіть на продукти не завжди вистачало.
Клавдія Макарівна добре знала, якою нелегкою працею даються батькам її квартирантів гроші. Бо ж сама народилася в селі та бачила, як батько й мати з самого ранку до пізньої ночі важко працювали в колгоспі й за те отримували копійки. Вона б і рада була їм допомогти, та хворі ноги не дозволяли. Саме через ті хворі ноги й перебралася жити до Києва. Влаштувалася в оперному театрі гардеробницею. Згодом отримала однокімнатну квартиру неподалік Золотих воріт на Ярославовому Валу. Батьки померли ще молодими, рідні в селі не залишилося, тому й не їздила туди.
Через хворі ноги і заміж не вийшла. А дуже хотіла мати дітей. Тому й брала на квартиру студентів, ставилася до них, як до рідних.
Двічі на тиждень відвідувала богослужіння у Володимирському соборі. І ніколи не думала, що хтось із квартирантів здатний заподіяти їй зло. А особливо Славко Герасимчук, який вчився на заочному відділенні. Такий вже милий і добрий хлопчина був! Постійно привозив на літо Клавдію Макарівну до своїх батьків у невеличкий райцентр віддаленої від столиці області, у якій свого часу  вона народилася. А через рік після випускного запропонував узагалі переїхати.
– Продасте свою квартиру в Києві, а за ті гроші в нас купите не одну. Та ще й набагато кращу, – улесливо радив.
Клавдія Макарівна спочатку тому переїзду дуже зраділа. Містечко маленьке, не стільки шуму і гамору, як у столиці. Квартира в зручному місці, над магазином, далеко йти не треба. Та й продукти харчування тут дешевші, ніж у Києві.
Славкова мати постійно допомагала. Та й сам Славко частенько з’являвся. А одного разу, десь через рік після переїзду, прибіг до неї стривожений.
– Клавдіє Макарівно, якщо можете – виручіть. Потрапив у аварію, побив машину, треба відремонтувати. Та ще й водій, з яким зіткнулися на дорозі, вимагає компенсацію за вчинені збитки, хоче на суд подавати.
– Не переймайся, Славку, позичу грошей, скільки треба. Адже ви для мене стільки добра зробили, що й не знаю, як вам віддячити, – з тими словами старенька дістала пачку доларових купюр, які залишилися від проданої в Києві квартири, і відрахувала п’ятнадцять тисяч.
– Ви не хвилюйтесь, через декілька місяців брат приїде із заробітків, то я Вам віддам.
Після того минуло декілька тижнів. Ні Славко, ні його мати до баби Клави не приходили. «Мабуть, багато клопотів з тією аварією, то не мають часу», – думала жінка.
А коли вже півроку не з’являлися, тривожно стало на душі. Тим паче, що на телефонні дзвінки не відповідали. Вирішила сама провідати Герасимчуків.
Славко, його брат Василь та батьки сиділи за столом.
– Клавдіє Макарівно! Сідайте з нами, пообідаємо, – чемно запросив Славко.
Налили їй келих вина, поклали в тарілку закуски, розпитували про життя, здоров’я. Але й словом не натякнули про повернення боргу.
– Я, Славку, прошу вибачення, але коли ти борг повертати почнеш? – запитала вона.
– Який борг? – глипнув колючим поглядом на неї юнак. – Хіба я у Вас щось позичав? Чи, може, хто бачив? Забирайтеся геть звідси! І не думайте в міліцію заявляти, ато…
Не дослухала до кінця тих слів, вилетіла з квартири, обливаючись гіркими сльозами.
У дворі сусіднього будинку їй стало кепсько. Літня жіночка, що сиділа на лавці, принесла води, сердечних крапель. А коли Клавдія Макарівна трохи заспокоїлася і розповіла про біду своїй рятівниці, та аж за голову схопилася. Добре знала сім’ю Герасимчуків, яка насолила  багатьом жителям містечка. Виявляється, Славко не вчився ні в якому університеті. Їздив до Києва на ринок гендлювати. Не одного свого земляка вони ошукали, позичаючи гроші.
– Півроку тому Герасимчуки купили собі нову іномарку, розповідали сусідам, що в них багата родичка знайшлася, – неквапливо продовжувала свою розповідь рятівниця Клавдії Макарівни.
– То вони ж мене обманули, що в аварії машину розбили! Навіщо я повірила?!! – бабусі знову стало недобре, і вона втратила свідомість.
Два тижні пролежала в лікарні. Ніхто її навіть не провідав. У цьому місті, яке їй так сподобалася за півтора року, вона раптом відчула себе чужою і нікому непотрібною. Та ще й побоювалася: а раптом Герасимчуки захочуть їй «закрити» рота, щоб ніде не розповіла про позичені гроші, або й квартиру відберуть? Тому вирішила продати житло і їхати назад у Київ.
Але за гроші, які отримала від продажу квартири в провінційному містечку, житла у столиці не купиш. Перебивалася декілька днів на залізничному вокзалі. А потім звернулася у соціальну службу, яка й допомогла їй влаштуватися у будинок для престарілих.
…Після вручення подарунків Олексій Панчук знову підійшов до баби Клави, взяв її попід руку:
– Від сьогодні тут більше не будете жити. Я забираю Вас до себе, відтепер будете моєю мамою, а я – Вашим сином.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую