Депутат Оксана Кольгофер: "Якби не Господня ласка, то ніхто із нас нічого б не досягнув"

 Чим вище підіймається людина, тим більше про неї говорять. Напевне, стільки, скільки говорять про сім’ю Валерія та Оксани Кольгоферів, не говорять ні про кого у місті Хмельницькому. І зовсім не тому, що вони займають найвищі щаблі на сходинках життя, а тому, напевно, що людям властиво «смакувати» чужими перемогами чи поразками. На старті нового року, поки ще невідомо, що і кому принесе Чорна Водяна Змія, ми вирішили дізнатися що ж говорить про себе, сім’ю та політично-бізнесові справи сама Оксана Кольгофер.
Готуючись до зустрічі, намагалася відкинути усі стереотипи і чутки, однак порозпитувала колег-знайомих, а що б вони запитали, якби їм випала нагода сам на сам, як кажуть «по душах» поспілкуватися із Оксаною Вікторівною. Думки і враження кардинально відрізнялися одна від одної. Для когось вона – недосяжна особа з Олімпу, а для когось – стерва. А вона, як з’ясувалося в ході спілкування, звичайна жінка зі своїми досягненнями і втратами, слабостями і перемогами, баченням і мудрістю.
Потрапити до неї в кабінет так само складно як і в життя. Пропускна система, охоронці, секретарі – усі забезпечують спокійне існування власників та працівників ТРЦ «Либідь Плази». У житті така ж схема – мінімум друзів, відпочинок лише з рідними і повний аналіз думки інших про них. Головний девіз життя сім’ї Кольгофер: «Зробили, проаналізували і пішли далі». Лише пройшовши крізь усіх хранителів спокою можна потрапити у приймальню, а якщо пощастить, то й до робочого кабінету Оксани Вікторівни, щоб хоча б частково дізнатися: яка ж вона насправді. А вона… як і більшість жінок, сидить на дієті, часто керується емоціями, проявляє характер, займається справою-спортом-сім’єю і ще й досі мріє навчитися грати на гітарі.
– Людина з Олімпу – це все ж таки про Вас?
– Був час, коли ми (сім’я Кольгоферів – авт.) дуже болісно реагували на різного роду вислови, пересуди, які постійно супроводжували нашу сім’ю: не те, на думку людей, одягали, не те робили, не так ходили… Абсолютно все, за чутками, робили не так. Та одного разу, коли нам добряче це набридло, ми з чоловіком вирішили, що нас не повинно це хвилювати, бо кожному не вгодиш. А жити за правилом: а що скажуть інші – це не правильно. Звичайно, ми зачинилися в якісь своїй, уявній оболонці, і всі ті думки, які, можливо, поширюються серед хмельничан, ми не пропускаємо через себе. Нам стало набагато легше жити, бо ми не розмінюємося на дрібниці, а йдемо до тієї мети, яку маємо в житті. Такого ж ставлення до життя ми вчимо дітей. Свого часу ми серйозно переоцінили ціну справжньої дружби, стосунків із тими чи іншими людьми, адже не завжди вони були щирими з тих чи інших причин. Не скажу, що ми не спілкуємося із тими людьми, просто зробили висновки і пішли далі. Ми обговорюємо проблему, аналізуємо чому сталося саме так, проводимо роботу над помилками, і враховуючи їх рухаємося далі.
– А з того життя, до переоцінки цінностей, залишилися справжні друзі?
– Раніше я ніколи не надавала значення і не замислювалася над тим, що слово «друг» має настільки глибоке значення! Нам із сестрою батько завжди прищеплював повагу та любов до друзів. Їх було дуже багато, і я часто не розуміла тих стосунків, які у нього складалися із його так званими друзями. Але довго себе переконувала, що то просто моя суб’єктивна думка. Однак зараз, коли ми із чоловіком можемо сказати, що ті кілька друзів, які у нас є, вони справжні та щирі, які будуть поруч у будь-які хвилини нашого життя. А взагалі останні шість років ми відпочиваємо і товаришуємо лише із сім’єю. У Валери є ще троє рідних братів та сестер, і у мене сестра, тому компанія для відпочинку збирається чималенька. Справи ми ведемо спільно із чоловіком, а відпочиваємо з сім’єю і нам цього достатньо.
– Тобто, на світських заходах ви не з’являєтеся. Перейшли у статус «не публічної особи»?
– Я скажу так: наше місто дуже прекрасне, і люди в ньому щирі, але чомусь всі намагаються бути не самими собою. Не можу сказати, публічні ми чи ні, просто зайняли свою нішу і йдемо у цьому напрямку.

«Кожен по-своєму розуміє стервозність»
– Ви уже три каденції «ходите у депутатах», наскільки, на вашу думку, впливає політика на прийняття рішень, що стосуються міста?
– Якщо взяти усі три каденції, то найбільше політики саме в нинішній каденції. Можливо, тому, що набираються досвіду від колег – народних депутатів. Хоча в місті політики не може бути в принципі, адже тут на місці ми маємо займатися господарськими справами. Те ж стосується і мера, який насправді має бути не політиканом, а господарником. Стосовно ж політики, то у кожної партії свої методи і дії: у когось – це реальні справи, а у когось – кількість прапорів на мітингах чи проголошених промов. У міській раді, як і скрізь, має бути дружна команда, яка працює на результат. Особисто я за стовідсоткову мажоритарну систему виборів, хоча б на місцях. Люди мають чітко усвідомлювати до кого йти і в кого про що запитувати.
– Ви з тих депутатів, які майже завжди щось уточнюють виправляють, з чимось не погоджуються…
– Будь-яку дію потрібно розпочинати із себе. Чому здається, що на сесії я багато говорю? Тому що я говорю те, що думаю. У мене немає підстав замовчувати свою думку, думати сподобається вона комусь чи ні, адже я не із тих, хто залежить від бюджетних виплат. Можливо, це й не гарно, зате щиро. У нинішній каденції є чимало розумних і тямущих людей, але не всі ще відкрилися.
– Переважна більшість депутатів – це чоловіки, як вам вдається переконувати їх у своїй правоті? Допомагає прізвище, становище...Що?
– Ніколи про це не думала. Можливо, допомагає те, що колись батько дуже хотів сина, а народилася я. В мене було мало подруг, але багато друзів-хлопців. Однак, що б я не доводила, мусить бути позиція правильною, бо якщо ні, то я готова визнавати свою неправоту. Думаю, це і є основний аргумент у роботі.
– Вас легко переконати у протилежному?
– Раніше сказала б по-іншому (сміється – авт.), але зараз відповім, що мудрість, вона все ж таки приходить з часом. Не можу стверджувати, що я завжди відразу визнаю неправоту, але роблю все необхідне для цього. Бо раніше була молодість, амбітність, але не завжди мудрість, а тепер холоднокровніший і виваженіший підхід до життя. Безумовно, характеру присутня емоційність, як і в більшості жінок, але я з цим борюся (сміється – авт.).
– Кажуть, у вас трохи стервозний характер…
– Колись мені було дуже неприємно чути, що у мене стервозний характер. Мене воно дуже коробило! Зараз я вважаю, що це навіть добре. Нехай собі говорять…
– Тобто, ви з цим погоджуєтеся?
– Можливо… (сміється – авт.). Кожен по-своєму розуміє стервозність. Для когось це людина, яка вміє наполягти на своєму, навіть якщо більшість із цим не погоджується, а для когось – це людина, яка махає кулаком на сесії чи говорить правду.

«Зробили висновок і пішли далі»
– Сьогодні у вас власна індустрія у різних сферах бізнесу, пам’ятаєте з чого все починалося?
– Раніше ми завжди із чоловіком працювали разом, і всі бізнесові справи вели спільно, до того часу поки він не пішов на державну службу, і в ті моменти, де не може жінка, а може чоловік чи навпаки ми завжди доповнювали одне одного, бо приймали рішення разом. А взагалі то самостійно ми нічого не вартуємо, якби не Господня ласка, то ніхто із нас нічого б не досягнув. Коли ми починали розбудовувати центральну частину міста, а саме ТРК «Либідь Плазу», то великий поштовх нам дав покійний Михайло Чекман, за що ми йому дуже вдячні. Він не те, що посприяв, просто змусив діяти. Коли ми придбали цю територію, то у попередніх власників було чимало кримінальних справ і фактично ми придбали печатку і ключі від кабінету, в якому не було жодних документів. Ми з чоловіком прийшли до Михайла Костянтиновича і сказали, що хоч і дуже молоді, але маємо бажання тут вести будівництво. Спочатку він був категорично проти, але згодом поставив нам умову: даю вам три роки на будівництво, якщо протягом цього часу нічого не будете робити, заберу у вас землю (у нас було право на постійне користування). Тоді це видавалося нереальним, ми були в шоці від короткого терміну, панікували, але взялися до роботи. Набрали кредитів і почали робити. Було по-різному: часами все йшло добре, а часами ми були на межі зриву. Був один такий момент, коли у нас закінчився кредит і всі можливості оплати відсотків, було дуже важко. Ми тоді могли працювати до четвертої-п’ятої ранку, а потім, щоб вже не їхати додому, ночували в готелі і зранку знову до праці. По три доби бувало не виходили з приміщення. Пам’ятаємо кожну стіну, все залізяччя, кожен закуток. До речі, у цьому році буде 10 років «Либідь Плазі».  
– Якщо згадати минуле, чи є дії, справи, вчинки, які Ви змінили б?
– Є помилки, які хотілося б виправити, але вони не настільки важливі, щоб на них акцентувати увагу. За головні речі, які б вплинули по-іншому на життя, ми не шкодуємо. Років п'ять тому ми визначили пріоритети і те, що можна, ми змінюємо, а чого не можна змінити – не зациклюємося і йдемо далі. У нас така істина: зробили висновок і пішли далі. Немає сенсу зациклюватися над тим, що минуло і тим більше страждати через це. Ми намагаємося жити згідно з Біблією і робити правильні речі. Не скажу, що не грішимо, але знаємо, що маючи чисте серце, можна досягти насправді великих успіхів.

«Мій батько – людина цілеспрямована»
– Батько нас завжди вчив, що думка оточуючих людей і друзів дуже важлива. І він жив зважаючи на це. Однак уявлення про те, що він завжди був відомим хибне. Колись він працював токарем, наша сім’я не мала великих достатків, не завжди було те, що потрібно для життя. Але завдяки тому, що мій батько – людина цілеспрямована, він досягнув успіху важко працюючи. Бачачи його роботу, я зрозумію, що справжній керівник – це той, хто не боїться взяти на себе відповідальність за когось. До мене ж достаток і статус «донька Коцемира» прийшли, коли я вже навчалася в інституті.
– Батько вас балував?
– Він нас не виховував, бо працював багато, але вчив, що потрібно завжди працювати. Пам’ятаю такий випадок із дитинства, коли ми будували будинок і потрібно було багато води. Колодязь, від будинку розташовувався на відстані трьохсот метрів. Можна було кинути трубу і встановити насос, але батько доручив нам носити воду, щоб ми із сестрою за неї відповідали. Він сварив нас часто, і навіть на дискотеки, вечірки чи дні народження не відпускав. Але я не шкодую, бо знаючи свій холеричний характер – хто знає де б я зараз була, і що зі мною було б!
– У вихованні своїх дітей застосовуєте батькові принципи, чи вони все ж більше балувані?
– Ми з чоловіком намагаємося використовувати лише найкращі методи, але не балуємо дітей. Одного разу був у когось день народження, і я своїй дитині накладала на бутерброд ікру, чоловік побачив і каже: «ні, виставляй для усіх дітей. Є тридцять два учні і усім намащуй ікру на бутерброди». Ми не налаштовуємо їх на те, що вони особливі. Діти працюють, знають дисципліну. Найстарша донька Катерина, вже працює у нас в юридичному відділі. Молодша, Ганна, теж зайнята: займається музикою, грає і співає. У нас, як певно, і в більшості сімей, є суботнє генеральне прибирання, то вони кожен мають свої обов’язки, ми не «підтираємо» за ними, нехай працюють. У житті треба вміти робити все, щоб вижити і жити у будь-якій ситуації і достатку. А вже найменшого Володимира, поки ще плекаємо і балуємо всі (сміється – авт.).
– Крім прибирання є традиції, які перейшли із вашої сім’ї та сім’ї чоловіка й вже стали сімейними?
– Взагалі-то ми люди не традицій, правил чи канонів. Єдине, що ми дуже любимо збиратися всі разом, сім’єю. Ось спільний відпочинок – це є, напевно, головна сімейна традиція. А щоб щось виокремити, то немає. Кожен день яскравий, у якому ми намагаємося помітити і зберегти щось позитивне.
– Ким бачите у майбутньому своїх дітей?
– Те, що ми бачимо мало що вирішує, вони самостійно обирають собі напрямки у житті. Катя у нас спокійна, вона зустрічається із віруючою молоддю, спілкується і виховується у тому дусі, не рветься на гульки чи дискотеки. Анічка більш шустра, а яким буде Вова ще поки не відомо.
– Ви сувора мати?
– Так. Більш суворіша, ніж чоловік. Хоча він довго терпить, але інколи зривається. Іноді кажу доньці, що вона має займатися і тим, і ще тим, і ще чимось, а вона йде до дідуся з бабусею, «зомліває» перед ними, і вони бігом розповідають чоловікові, що я мучу дитину (сміється – авт.). Одним словом, звичайна сім’я! А ось вже стосовно найменшого сина, то єдина, хто ставить його в куток – це Катруся, а ми всі балуємо. Можливо, через те, що в нас він не наривається.
– Ви завжди гарно виглядаєте, у вас є власний перукар-стиліст чи ви самі наводите красу?
– У цих питаннях я так, як усі жінки – відвідую перукарню, але щоранку причісуюся самостійно, тим більше, що природа наділила мене хвилястим волоссям, тому проблем із зачісками немає. Займаюся собою рівно стільки, скільки потрібно щоб поважати себе. Одяг готую з вечора, щоб зранку було все готове, а взагалі, роблю все дуже швидко, тому багато часу на збирання не витрачаю. Іноді буває в гостях, що всі ще смакують стравами, а я швидко наїлася і вже сиджу. А ще, як і багато жінок, я часто запізнююся, чоловік робить мені зауваження, але на робочі зустрічі намагаюся приходити вчасно. Запізнююся, в основному, у гості, коли з родичами чи друзями кудись йдемо.
– Яким для вас є життя, якщо виразити його у кольорі?
– Яскравим, бо я не дуже люблю чорний колір. Яскравим своє життя людина робить самостійно, бо якщо ні, то воно буде чорним.

Коротко про:
… сім’ю: Ми віруюча сім’я, усі ходимо в церкву, наші діти співають в хорі.
… чоловіка: Я пишаюся тією людиною, яка поруч зі мною. Впевнена, що він не просто мені трапився на шляху, мені його Бог дарував. Він справжній, щирий, тобто, він мій і в цьому слові все!
… відпочинок: Це складова якісної роботи, тому ми часто їздимо усі на каток, у нас всі гарно катаються на ковзанах, граємо в теніс великий і малий, катаємося усі разом на лижах, квадрациклах, снігоходах. Якщо людина не відпочиває, то одного разу прийде момент, що вона згорить і вже не зможе працювати.

Автор Алла СОБКО.