ye-logo.v1.2

"Меджибіж - місце паломництва не тільки для хасидів" директор заповідника Олег Погорілець

Суспільство 5293
Фото: Дмитра Скрипника та з архіву Олега Погорільця

Життя Олега Погорільця - це довге повернення до своєї малої батьківщини - Меджибожа.

 Коли його у 2009 році призначили директором Державного історико-культурного заповідника «Межибіж», багато хто твердив: кращої кандидатури годі й шукати. Бо тільки той, хто любить це місце безмежно і відчуває його до найменшого камінчика, може реанімувати цю подільську перлину. Олег же фактично виростав у стінах фортеці й марив історією та археологією. Про те, як мрії дитинства збуваються, нехай і через роки, як формується насправді щаслива доля - у нашій з ним розмові.

"Я знав, ким хочу стати, вже в шостому класі"

- Олеже, звідки у тебе ця любов до історії, археології? В один день ти прокинувся, й вирішив присвятити себе науці?
- У мене був товариш - директор музею-фортеці Михайло Йосипович Ягодзінський. Я днями стирчав у нього, вишукував щось у його бібліотеці. Уяви собі шестикласника, котрий читає "Первісне суспільство" Єфіменка і замальовує собі в зошит всякі рубила та скребки! Я вже тоді знав, ким хочу стати в житті. А коли в сьомому класі потрапив в археологічну експедицію Якубовського - захворів археологією остаточно. Ми знайшли тоді під Теліженцями Старосинявсього району давньоруське городище Болохівської землі. Усе було для мене як в казці.Мріяв тоді працювати в Києві, в Інституті археології. Хотілося вчитися, бачити світ.

- Але все виявилося не так просто...
- Мені здається, взагалі не буває легких шляхів. Закінчивши школу, я, нікому нічого не сказавши, взяв торбину і поїхав вступати до столичного університету.І трійки в атестаті мене не хвилювали. Приїхав, пішов у червоний корпус, побачив, скільки там випускників хоче здати документи, з"їв свій "тормозок" у скверику біля пам"ятника Шевченка і... повернувся додому. Тож на омріяний історичний факультет, і то у Кам"янець, де тоді було по п"ять чоловік на місце, потрапив тільки з другої спроби. До цього встиг попрацювати вантажником на заводі, повчитися в ПТУ. Зате студентське життя було для мене таким, як я і уявляв - з археологічних експедицій не вилазив. У мене були авторитетні викладачі. Один із них - дослідник Болохівської землі Василь Якубовський - мав домовитися, щоб мене після навчання взяли на роботу до Хмельницького краєзнавчого музею. Але на це місце знайшовся інший, і я поїхав викладати історію у село Волосівці Летичівського району. Попрацював там півтора роки, а потім одружився, переїхав жити до обласного центру і... попав в армію.

-Ну, армія точно була далекою від археології. В радянські часи твердили, що це найкраща школа життя для чоловіків. Для тебе цей рецепт змужніння справдився?

- По-перше, я пішов служити вже сформованою особистістю - в 24 роки. По-друге, великою несподіванкою стало те, що потрапив аж у Сибір, на річку Обь. Мій свекр тоді домовився, що буду служити близенько від дому - в Новоград-Волинську. На розподільчому пункті в Шепетівці тих, хто мав вищу освіту, зібрав якийсь майор. Хвацько так скомандував: "Вони мені підходять!" і нас кудись повезли. Коли опинилися в аеропорту у Львові, я зрозумів, що служитиму дуже далеко. Це виявився командний пункт повітряної оборони під Новосибірськом, який "прикривав" пів Радянського Союзу. Мені там подобалося, це був гарний досвід. У частині зібралося багато представників різних національностей. Пригадую, як тоді особовий відділ розпитував: як поволзькі німці себе поводять, що кримські татари говорять. Але ми своїх не здавали. Після нашої бідноти це були золоті півтора року: у наш буфет привозили ананаси, апельсини, банани, пепсі-колу. Ми почували себе білими людьми, елітою армії.

- Знаю, що потім ти ледь не власними руками ховав у Хмельницькому районі комсомол.
- Просто був тим, хто стояв на капітанському мостику корабля, котрий тонув...Скажу чесно, ніколи не вважав себе якимось там активістом. Але мені потрібна була робота, й коли сказали, що є місце викладача в ПТУ№11 навіть не здогадувався, що це тільки півпосади. Інша половина - керівник комсмольської організації. Мене викликали в міськком комсомолу, до першого секретаря. Тоді це був Микола Малий. Він подивився на мене і сказав: "У нього очі горять! Беремо!" Може вони у мене і горіли, тільки не комуністичними ідеями. Але що ж. Ми тоді перші в місті почали організовувати в училищі рокотеки, КВК. У мене в комітеті комсомолу сиділи всі хулігани і двієчники, і дисципліна була залізна. Згодом мене забарали "на підвищення" у Хмельницький райком комсомолу. А потім він розвалився, і почалася моя довга дорога в бізнесі.

"Шив торбинки, ставив на них кольорові трафарети і продавав по 5 рублів"

- Це меджибізьке коріння дало про себе знати у підприємницькій жилці?

- Якщо ти про євреїв, то поки ми вчилися в школі, їх у містечку не стало - всі виїхали на "хлібні місця". Просто я виріс у міщанській сім"ї, а міщани - це ті, хто жив з торгівлі. Мої мама з бабою їздили до Хмельницького, купували якийсь крам і перепродували у селах. Гени - не блохи, їх нічим не виведеш. Півдитинства я провів у магазині галантереї, де торгувала мама, а ще півдитинства - у фортеці. У мене тоді були три способи заробітку: ловив і продавав рибу, збирав і здавав пляшки, і ... просто знаходив гроші. В Кам"янці, вже студентом, пригадую, йду, і боковим зором помічаю, що за кущами лежить складена вчетверо купюра. Піднімаю - 5 рублів. Уявляєш, яка це підмога для бідного студента!
- То ти щасливий, чи просто спостережливий?
- У мене хороший перефирійний зір.
- Пам"ятаю, ти розповідав, що ще змалку ледь не виробництвом сумок займався.
- Це були модні на той час полотняні торбини. Ми з товаришем їх шили, ставили на них кольорові трафарети - це було складне мистецтво, і продавали по 5 рублів.
-Які трафарети?
- Бітли, Мік Джагер, Мальборо...
- Отже ти цілком природно влився у великий бізнес?
- Було всяке: і колготками на польському базарі торгував. А потім почав займатися цінними паперами.

"Таке відкриття буває раз на сто років!"

- Виходить, що ти не мав можливості займатися улюбленою справою ледь не двадцять років?
-Треба ж було якось виживати! У 1984 я вибув з процесу і повернувся тільки в 1999-му, коли почав фінансувати археологічну експедицію в Меджибожі. Тоді ми знайшли укріплення дерев"яної літописної фортеці і могилу подільських Ромео і Джульєтти.
- Це поховання на подвір"ї фортеці, де лежать разом чоловік і жінка. Пригадуєш, ми думали, що це пов"язано з хазарами, бо у нас так в XVI столітті не ховали?
- Тепер у нас залишилася єдина версія: це коханці, котрих вбили за зраду. Можливо, це був хтось із родини самих Сенявських, і їх таємно поховали в одній могилі всередині фортеці, щоб ніхто не знав, де.
- Яку свою археологічну знахідку ти вважаєш найвизначнішою?
- Відкриття, що Констянтин Коріатович карбував подільські монети. Таке буває раз на сто років! Коріатович карбував гроші приблизно в 1380-му й вони перебували в обігу 50 років. Подільске князівство було тоді величезне - до нього входила навіть Черкащина - й межувало з Київським. Одну монету ми знайшли в Дунаївцях, ще одна була в музеї в Києві, інша - в Угорщині. До речі, в минулому році чорні археологи знайшли кілька скарбів, й в них, серед інших, й подільські гроші.
- У 2009-му ти повернувся до місця, де народився, до Меджибожа, на посаду директора заповідника. Коло замкнулося? І чого ти так прикипів до того Меджибожа?
- Дуже образливо було бачити, як Меджибіж вимирає, знищується. І тільки завдяки археології в якийсь момент я переборов цей біль. Зрозумів, що треба щось робити. Зараз ми напрацювали стратегію розвитку древнього містечка на 10 років. Спочатку багато кому здавалося, що це проект а ля Нью Васюки. Але багато чого вже стало реальністю. В наших планах – отримати статус національного наукового закладу, потрапити до списку ЮНЕСКО як світове надбання культури та архітектури.
- Чим зараз приваблює меджибізька фортеця туристів?
- Навіть в такому невідреставрованому стані, якою є зараз, вона цікава. Але багато українців не уявляють, що існує така перлина. Щоправда, останніми роками до нас все більше приїжджає українських родин, які подорожують країною. А іноземних туристів - всього десь відсотків десять. Тому ми працюємо над тим, щоб популяризувати Меджибіж в інших країнах, не тільки для хасидів, котрі приїжджають на могилу Баал Шем Това. Зараз маємо увійти до європейського маршруту "Шлях Гедеміновичів", щоб фортеця потрапила до переліку об"єктів, пов"язаних з історією Литви.
"Дружина матеріально підтримує мої проекти"
- Не так давно ти святкував п"ятидесятиріччя, а це вже певний рубіж. Задоволений тим, як склалося твоє життя?

- У мене немає дискомфорту. Мрії здійснилися. Займаюся тим, чим хочу і що люблю, знаходжу підтримку і розуміння в родині.
- Твоя дружина - відомий у Хмельницькому нотаріус Марина Кот. Двом лідерам легко уживатися в одній сім"ї?
- Ми лідери в різних сферах. "Не заважати жити іншому", - це моє кредо. Для нас воно спільне, і вже двадцять років тримає нас разом. Марина навіть матеріально підтримує мої проекти. Я її зацікавив історією нотаріата. Вона вже давно планує видати окремою книжкою - за допомогою краєзнавця Сергія Єсюніна - записки нотаріуса Колоколова про Проскурів ( за збігом обставин, дівоче прізвище моєї дружини - теж Колоколова!).
- Яким буде Олег Погорілець через 15 років?
- Сподіваюсь, буду гарним дідусем, я вже так давно цього хочу! А ще буду писати наукові праці, відвідувати конференції, організовувати експедиції - займатися улюбленою справою. Хочу віднайти справжнє поле Пилявецької битви і створити там меморіал єдиної переможної битви Богдана Хмельницького, котра була спланована за всіма військовими канонами. А ще уявляю свій Меджибіж справжнім туристичним центром, де від фортеці до могили засновника хасидизму - сувенірні крамнички, готелі, маленькі кафе.
- Щиро бажаю, щоб і ці твої мрії здійснилися!

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую