Щасливі молодята

 Незважаючи на те, що вони познайомилися трохи менше року тому, вони вже не уявляють своє життя одне без одного. Закохані проводять кожну вільну хвилинку разом – весь час тримаються за руки й не спускають повних ніжності очей зі своєї половинки. Також вони планують офіційно зареєструвати свої стосунки й стати подружжям. А поки збираються усі необхідні документи, керівництво будинку престарілих виділило «молодятам» окрему кімнату.
По дорозі до Будинку милосердя - так офіційно називається будинок престарілих у селі Білогородка Ізяславського району, його очільник Петро Люлюк розповів, за яких обставин потрапила до їхнього закладу наречена. «Зателефонували мені її діти й попросили приїхати забрати, - згадує Петро Варфоломійович. – Тоді вона жила з якимось дідом: пили горілку, а в хаті стояла така смердота, що страшно було туди зайти! Дідові діти хотіли хату продати, от і дзвонили, щоб її хтось забрав звідти. Тому в жінки не було іншого вибору, як погодитися й переїхати до Будинку милосердя. За той час, що вона у нас, бабця розцвіла, переглянула свої погляди на життя й навіть знайшла своє кохання».
Як розповідає бабуся Валентина, потрапила вона сюди не за власним бажанням: донька переконала, що відвезуть її до санаторію, а насправді відправила до будинку престарілих. Але, як зізнається старенька, нині вона не шкодує, що опинилася тут. Усе почалося з того, що коли у Валентини Іванівни померла сестра, чоловік померлої Андрій через деякий час запропонував жити разом. «Діти одружені, живуть своїм життям, - каже бабуся Валентина. - А ми залишилися самі: в мене чоловік помер, в нього дружина. Спочатку я вагалася, але тоді мені всі почали казати: чого будеш сама, ти ж Андрія знаєш, він гарна людина і господар. Врешті-решт я погодилася. Навіть збиралися розписатися, щоб люди не тикали пальцями, що ми співмешканці. Але менша донька була проти. Тоді ж у мене почалися проблеми з ногою - перенесла три операції. От і переконали мене, що потрібно підлікуватися та набратися сил у санаторії. Насправді ж відправили до будинку престарілих у Ліщанах, де місяців п’ять пролежала, прикута до ліжка. Коли ж стало краще - перевезли до Білогородки. Саме тут через кілька місяців зустріла своє кохання. У нас було незвичне знайомство. Ми сиділи у коридорі, коли його привезли до нас. Він так задивився на мене, що зашпортнувся й ледь не впав. Пізніше розговорилися. Його донька – з Рівного, а сам він з Борисова Ізяславського району. Дружина померла шість років тому. Жив із сином, невісткою та трьома онуками, але вони ніяк не могли найти спільної мови. Тому сам у сільській раді попросився сюди».
За словами сестри-господині Будинку милосердя Ніни Томашенко, дідусь Анатолій не відходить від своєї коханої бабусі Валентини. «Коли вони жили у окремих кімнатах, він весь час сидів біля неї, - розповідає Ніна Михайлівна. – А коли дідусь підвихнув ногу, вона за ним доглядала. Спочатку їхнє бажання одружитися не сприймали всерйоз. Проте коли зрозуміли, що тут справжнє кохання й вони не можуть одне без одного та й їхні діти не проти, не стали заперечувати. Нині збираємо необхідні документи: залишилось лише отримати свідоцтво про смерть чоловіка Валентини Іванівни й тоді вони зможуть узаконити свої стосунки».