«Соціально покинуті»

У великій кімнаті просторого сільського будинку на чільному місці – простенький дитячий малюнок зі зворушливим підписом «Дідусю Славику», виведеним нечітким дитячим почерком. Це подарунок Ярославу Івановичу, мешканцю Полян Волочиського району, від далекої італійської онуки Юлечки. В Італії дівчинка ходить до дитячого садка і там її називають Джулією, а влітку, приїжджаючи до дідуся, вона стає маленькою українкою Юлечкою, хоч деколи й плутає українські слова з італійськими. Тільки  кілька літніх тижнів наповнюються для Ярослава Івановича веселим сміхом та гомоном, цих кількох тижнів, коли приїжджають з Італії  син з невісткою й онукою та дружина, чекає чоловік цілий рік.

«Без Лесі я б не вижив»
Протягом цілого року  найближчою людиною для пана Ярослава  є сусідка й соціальний працівник Олександра Кред. Однак у селі цю веселу життєрадісну жінку звуть ніжно – Лесею. «Напишіть про неї в газету, – просить дідусь. – Вона дуже хороша людина. Не знаю, що б я без неї робив». Гостей із газети Ярослав Іванович чекав два дні й турбувався, аби була кава, печиво. Гості до цієї хати заходять нечасто. Хіба, хтось із сусідів зазирне,  розповість новини, принесе молока й сметани, або ж сільський голова зайде дізнатися, чи не потрібна якась допомога.  Але ж чоловік так звик до спілкування! Багато років Ярослав Іванович працював головним спеціалістом з охорони праці райдержадміністрації.  Однак, одного дня звичний розпорядок життя порушила хвороба. Якось зранку чоловік, як завше, прокинувся, пішов вмиватися, вийшов з ванної кімнати і… далі – нічого не пам’ятає. Сусіди знайшли його на підлозі у веранді. Життя чоловікові вдалося врятувати, однак, як наслідок перенесеного інсульту – віднялися ліва нога й рука. З міцного чоловіка він перетворився на безпомічного інваліда. По хаті помалу пересувається з паличкою.   Єдине захоплення – кімнатні рослини. Оселя просто потопає в зелені, а на полицях – рядочки книжок, присвячені догляду за вазонами. Часом навіть дає поради односельцям, як доглядати за тією чи іншою рослиною. І щоранку чекає, як стукнуть двері й до хати зайде усміхнена Леся. Десь о сьомій ранку вона приносить Ярославу Івановичу сніданок, допомагає вдягнутися, вмитися. Крім того, прибирає у кімнаті, навіть ялинку прикрасила, бо ж який без неї Новий рік?  Навесні насаджує грядки – тож чоловік має власні картоплю, огірки, помідори, цибулю, часник, зелень.  На обід теж забіжить – принесе смачного супу чи борщу, відварить картоплі. Ближче до восьмої вечора приносить вечерю. Насправді ж,  в обов’язки соцпрацівника не входить щоденне носіння сніданків-обідів-вечер. «За протоколом» соціальний працівник має навідуватися до підопічного двічі-тричі на тиждень.  «Але ж хіба можна залишити надовго хвору людину? – дивується подруга Лесі, Алла Сойко, теж соціальний працівник. – Ці люди сподіваються лише на нас. Тому й навідуємося до них «позапланово» - увечері, у вихідні». Буває, за день тендітна жінка долає до восьми кілометрів. Допомогти зварити їсти, прибрати у кімнаті, купити продукти, викликати лікаря, заплатити за компослуги, оформити субсидії, обробити сотку землі. «Це ж 14 соток, а ще й свій город!» –жахаюся. «Це ж не за один день, – посміхається Леся. – Та й як у селі без картоплі, огірочка?» Усе це входить до обов’язків соцпрацівника. Однак, доводиться багато робити і понад цю норму.
У Лесі таких, як Ярослав Іванович, чотирнадцять. А взагалі у трьох селах Полянської сільської ради людей, котрі потребують соціальної допомоги вдома, - 36, працюють три соціальні працівники. Щоправда, незабаром у таких, як Леся і Алла, роботи може поменшати. Адже в державі планують новацію: якщо у стареньких є діти, племінники чи й інші родичі – то нехай і дбають про своїх близьких. Або ж – платять гроші за соціальну допомогу. Головний аргумент – майно старенькі залишають не державі, а близьким. Чому ж утримувати їх має держава? Щоправда, кажуть соцпрацівники, навіть у абсолютно одиноких після смерті знаходяться спадкоємці. І, як правило, ніякого майна держава не отримує. Сьогодні у районах й областях органи соціального захисту розробляють тарифи – скільки може коштувати принести відро води, скільки – зварити каструльку супу. В районах ще сподіваються, що нововведення так і залишиться в планах. А якщо й введуть – то кожну ситуацію розглядатимуть окремо. Сьогодні в області, за даними обласного управління праці та соціального захисту населення, 29 тисяч людей потребують соціальної допомоги вдома. З них майже 13 тисяч не можна назвати одинокими.