ye-logo.v1.2
22 Квітня, 2019

Прозріння в краплях двох дощів

Суспільство 1312

-Прочитай, Юрку, чи бува не знаєш ти автора цього листа? – простягнула листок, дрібно змережаний тремтячими буквами Софія Павлівна.

 І Юрко, набравши поважного вигляду (немов він справжній журналіст, а не учень 7-Б класу, який забігає до редакції районної газети зі своїми дописами) узявся читати.
За редакційними вікнами потемніле небо почало струшувати на землю перші несміливі краплі дощу. Зашуміли схвильовано дерева, і Софія Павлівна їжакувато, здавалось, від холоду, зіщулила плечі.
А Юрко, пробігши очима по перших рядках листа, раптом забув про свій поважний вигляд і про те, де він зараз перебуває. Серце гучно закалатало в грудях.
«…Почути людський голос – для мене нічого милішого не треба, але це буває так рідко. Сам один я у цій порожній хаті. З ліжка ледь можу підвестися, бо старим став, та й фронтова інвалідність дається взнаки. Син навідується до мене нечасто. Оце прийде раз на три-чотири дні, кине, немов собаці, яких-небудь продуктів – і бувай здоров. Сусіди… У них свої турботи».
Рядки листа обпікали, наче язики вогню. Дочитавши написане до кінця, Юрко поглянув на конверт, в якому нещасний ветеран відправив до редакції газети біль свого серця. Зворотна адреса – провулок Вишневий, будинок дванадцять. Ага, тепер зрозуміло, чому Олена Павлівна дала йому прочитати листа. Вулиця Тургенєва, на якій проживає сам Юрко, розташовується зовсім неподалік від цього провулку. Дивно, чому ж ніколи не чув він про інваліда-фронтовика Івана Юхимовича, що у Вишневому, під номером дванадцять, мешкає? Цей провулок, здається, знає добре, бо ще малим хлопчиськом ганяв туди «грати у війну» з такими ж як сам…
Юра вийшов з редакції й відразу, незважаючи на дощ, який уже добре-таки припустив, взяв курс за вказаною адресою. Дощ поступово почав затихати, і провулок Вишневий зустрів Юрка в усій своїй чудовій весняній красі: вмитий дощовими краплями, білий-білісінький від буйного цвіту дерев, переважно таки вишень, завдяки яким і дістав свою гарну назву. Але де ж це будинок під номером дванадцять? Хлопець розгубився, бо, вглядаючись крізь густе сплетіння дерев та квітів у низькорослі будинки, не міг роздивитися на них таблички з номерами. Виручила тітка Настка, мама знайомого Юркові Костика Верхового із паралельного класу. Тітка саме вивела у садок білу гостророгу козу, яку припинала біля невисокої, уже обчухраної нею, аличі. Дізнавшись, чию хату шукає Юра, тітка лишень важко зітхнула і вказала рукою за город своїх сусідів, на старезну порепану грушу: «Пробирайся туди стежкою по межі, за грушею зліва побачиш…»
Так ось чому хата Івана Юхимовича була для Юрка невідомою – за цим городом він ніколи не бував! Щоправда, пригадує, хотіли колись з хлопцями зробити стару таємничу грушу своїм «військовим об’єктом», та передумали, бо хтось із друзів, здається, той самий Костик, попередив: там недалеко живуть такі злющі господарі, з вівчаркою без прив’язу…
Геть заросивши ноги об мокру траву, Юрко нарешті опинився біля хатини, яку шукав. Що ж, уявляв він її саме такою: скособочена, небілена, просто Шевченкова хата в натурі. Жалібно рипнули поіржавілі завіси у дверях.
Усе, що було потім, здалося примарним сном. Згодом пригадувалось Юркові вдень та вночі. Та хіба міг він тоді підозрювати, що ці свої відвідини старого фронтовика не забуде вже довіку.
Іван Юхимович був схожий на безпомічну малу дитину. Він не міг від хвилювання піднятися навіть на милицях, зробивши декілька спроб, безсило почав стукати дерев’яшками по зачовганій долівці. Забувши, що все-таки вони мужчини, Юра гладив старого по плечу – невміло, ніяково, а ветеран, хитаючи білою головою, плакав і сльози прозорими горошинами котилися по руці збентеженого підлітка. Іван Юхимович не йняв віри, що спеціально до нього за завданням редакції завітав оцей білявий хлопчина, прийшла людина, яка готова вислухати чужі думки, дізнатися про страждання. Але чи потрібно багато слів для пояснень стану душі старої людини? Достатньо було глянути на занедбане убоге помешкання, предмети побуту… «І живе десь спокійно його син! – внутрішньо здригнувся від такої думки Юрко. – Але це ж несправедливо, жорстоко!»
Іван Юхимович не розповідав про минулі фронтові подвиги. Не показував Юркові ордени та медалі. А хлопцеві навіть незручним здалося розпитувати про це, хоча по дорозі він подумки готував запитання, які задасть ветерану – про його бойовий шлях. Життя старого фронтовика в таких жахливих умовах було зараз для нього страшнішим, аніж війна. Іван Юхимович, за його словами, плекав таку «мрію»: переселитися у будинок для інвалідів та престарілих. Проте його син, який мешкав у їхньому районному містечку, навіть працював на керівній посаді, був проти того, щоб «здати» батька. Не тому, що жалів старого. Шкода було розставатися з пільгами, які надавалися інвалідові, а передавалися – йому. Та й що люди скажуть, ще в аморальності хтось звинуватить…
Юра твердо пообіцяв Юхимовичу, що розповість про все в школі, у міськраді, не кажучи вже про газету, що підніме громадськість на ноги і скоро все зміниться. «А може, – майнула в нього думка по дорозі додому, – попросити маму й тата взяти до себе старого. Нехай у нас доживає віку, місця для всіх вистачить!»
Наступного дня Юра пішов до школи і ще на порозі побачив свою класну керівничку Марію Кирилівну. Виявилося, вона його виглядала, щоб сповістити радісну новину. Юру нагороджено путівкою до дитячого табору «Артек» як активіста, юнкора газети. Потрібно було негайно бігти за різними довідками та збирати в дорогу речі: до відкриття табірної зміни залишалося три дні.
Крим зустрів Юрка справжнім теплом, ласкавим морем. Скільки в «Артеку» було цікавого, радісного! Думки про Івана Юхимовича приходили зрідка, та Юра швидко відганяв їх, бо вирішив, що тільки-но приїде додому, відразу займеться клопотанням про ветерана. Здавалось – що там ці кілька тижнів, ось тільки зміцніє, набереться сил…
…І знову на невелике районне містечко полив, уже літній, дощ. Біжучи від автостанції, засмаглий, бадьорий Юрко вирішив зазирнути до редакції районки, що розташовулася зовсім поруч. Ось і знайомі двері: «Відділ листів та масової роботи». За столом Олена Павлівна зосередилася над «свіжоспеченою» газетною сторінкою, яку, очевидно, тільки-що принесла дівчина-коректор з друкарні.
- Юра! З «Артеку»? Чорнющий став… Ну як там ти відпочив? Погода тепла, не підвела?.. Новини у нас які? Ось про ваш шкільний табір праці і відпочинку написала, поглянь.
Погляд хлопця ковзнув по газетній сторінці і раптом, спіткнувшись, зупинився на кількох коротких рядках, обведених чорною рамкою. «Колектив… висловлює співчуття… з приводу смерті батька – Івана Юхимовича».
Дощ все стукав і стукав у шибку, наче просився до кабінету, а його не пускали.

Людмила РУДКОВСЬКА.

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Популярні новини

Останні оголошення

Останні фото та відео

Актуальна рубрика: Все для свята