Борис Шаталюк: «Рятуючи інших, згораю сам»

колишній головний лікар обласної та Кам’янець-Подільської лікарень, автор 240 наукових праць, 6 монографій, 7 винаходів, 15 рацпропозицій Борис Прокопович ШАТАЛЮК.
Чесно кажучи, думала, що таких людей уже не буває. Будучи знаним хірургом не лише у нас в області, Борис Прокопович надзвичайно відкритий, простий і людяний. А ще у нього абсолютно відсутня зверхність і пиха, на жаль, присутні деяким молодим лікарям, які ще багато чого не знають, зате самовпевненості у них хоч відбавляй…

«Взяв серце у руку, а воно якраз в долоню вмістилося…»
- Борисе Прокоповичу, Ви - лікар від Бога, відомий хірург, і Вас добре знають далеко за межами Поділля. Скільки років потрібно було провести за операційним столом, щоб досягти такого рівня?
- Досвід хірурга я напрацьовував багато років, і лише потім почав пробувати внести щось своє. Через рік уже став кандидатом, а через 15 - доцентом.
Працюю уже 52 роки, і виконав за цей час понад 5 тисяч операцій. Не полишав основної роботи навіть тоді, коли очолював обласне управління охорони здоров’я та обласну лікарню. Я й досі оперую, хоча два роки тому перестав робити це масово.
- Амосов, у якого, як відомо, навчались і Ви, писав, що кожен лікар має своє маленьке кладовище. У Вас воно також є?
- Є. На жаль. Хоча я робив усе, що в моїх силах.
- Десь доводилось читати, що хірург насправді почувається щасливим лише за операційним столом. Це правда?
- Робота, пов’язана зі стражданнями, болем та кров’ю не може приносити задоволення. Щасливим я був тоді, коли бачив, як ставив на ноги уже, здавалось би, приречену людину.
- Розкажіть про найдивовижніший порятунок.
- О, то був справді дивовижний випадок. Денис Дужак із Теофіпольщини дуже хотів сина, але в нього народжувались самі дівчатка. Після сьомої у дружини опустилися руки, а чоловік запропонував: «Давай спробуємо останній раз». І так у них народився хлопчик, Мишко. Якось, коли він пас корову, вона вирвала у нього з рук припону, ця припона падає гострим кінцем догори, а Мишко - на неї зверху і протикає собі серце.
Пам’ятаю, то була неділя. Я, молодий лікар, всього 25 років, того дня прийшов на роботу, у торакальне відділення - відвідати післяопераційних хворих. І тут - телеграма із Теофіпольського району - «Негайно висилайте торакального хірурга, в лікарню привезли дитину з пробитим серцем! Хлопчик знаходиться у стані клінічної смерті!». Аеропорт тоді був біля самої лікарні. Мені виділили літак, і через двадцять хвилин я уже приземлився на кукурудзяному полі в Базалії, бо від аеродрому, що знаходився у Теофіполі, треба ще півгодити їхати. А дитині потрібна була термінова операція. Добре, що і тут поле було біля самої лікарні - дільничної, навіть не районної! Зрозуміло, що оснащеної операційної там не було. Мало того! Хлопчик був без свідомості, не дихав, серце не билося, пульсу не було. Словом, дитина нежива. Анестезіолог ввела наркоз, почала переливати кров, а я навіть руки не мив! Просто так вхопив скальпель, розрізав… а серце стоїть. Вся навколосерцева сорочка, вся плевральна порожнина були заповнені згустками крові - її вилилося десь зо два літри. Я повигортав ті згустки крові, взяв серце у руку, а воно якраз у долоню вмістилося, і почав масажувати - немитими руками! І воно відгукнулося, і хвилин через десять почало битися. Правда, дуже часто - десь по 200 ударів за хвилину. Потім почало заспокоюватися. Увесь цей час місцевий лікар стежив за його роботою, а анестезіолог переливала кров.
Потім зашив рану на серці, на легені, шар за шаром - і розтин грудної стінки. І лише потім помив руки. Усе це зайняло півтори години. І увесь цей час люди стояли під вікнами і чекали, чим усе закінчиться. Уявіть, усе село здало кров!
Але мозок хлопчика постраждав. І він наступного дня не прокидається. На третій - не прокидається. Ознак свідомості немає, батьки ридають. А я ночую біля нього, не відходячи ні на хвилину. На четвертий день кажу матері: «З нього нічого не буде». Жінка підійшла, плаче, кличе його: «Міша… Міша… Розплющ очі, Міша!». І тут він розкриває очі: «Мамо...».
… На п’ятий день я викликав літак, він знову сів на кукурудзяному полі, Мішу ми поклали на ноші, щоб завезти в обласну лікарню. І знову зібралося все село. Коли ми вийшли, батько хлопчика вхопив мої руки і почав цілувати. «Що ви таке робите! – кажу. - Не можна!». Вириваю в нього руки, ховаю. А він повертається до людей: «Люди! – закричав. - На коліна всі!». І всі як один впали на коліна…
І ми йдемо вздовж цих людей, мені горло стиснуло, і тоді я зрозумів наскільки потрібна професія лікаря, тим паче - хірурга. А люди на колінах провели нас до літака.
Михайлик ще три тижні лікувався, а потім, подорослішавши, навіть відслужив армію. Вдруге ми з ним зустрілися через тридцять років. Плакали, сміялися. Міша спочатку мене навіть не впізнав, каже: «Ви ж були такий молодий...».
- І Ви не боялися оперувати серце?
- На той час я вже мав якийсь досвід. Після інституту два роки пропрацював у Деражні, а потім мене забрали в обласну лікарню в торакальне відділення і зразу відправили в Київ на курси до самого Амосова - освоювати операції на легенях. Йшов 64-й рік, і в області було дуже багато легеневої патології - туберкульоз, бронхоектатична хвороба, абсцеси...
Що можу сказати про Амосова? Це був геній хірургії! І ми на перших порах страшенно його боялися - він не соромився у виразах, міг сказати міцне слівце, накричати. Але курсанта, який проявляв інтерес, сприймав як рівного і багато чого пробачав. Тих же, хто вчитися не хотів, виганяв. При нас із двадцяти чоловік трьох вигнав: «З тебе хірурга не буде!».
Так от, ми оперували по п’ять-сім годин, застосовуючи штучне серце, штучне дихання… Але операції робили тільки на легенях, на серці він забороняв. Бо тоді відділення серцевої хірургії було лише у Києві, в областях - ніяких операцій! Але я бачив, як оперував серце Амосов, тож коли потрібно було рятувати Мішу, зробив усе, як це робив мій учитель.
- Але ж я знаю, що Ви робили операції на серці, навіть у газетах врятовані люди писали Вам з Миколою Чорнобровим подяки.
- Було таке. Микола Чорнобровий, який був тоді головним лікарем, теж навчався у Амосова. Тож ми вирішили спробувати робити такі операції у себе. Підібрали хворих з вадами серця, це були жінки, і прооперували. І всім стало краще. Вони задоволені виписалися додому, почали писати нам подяки в газетах, Амосов десь прочитав, що в Хмельницькому є такі два спеца (Миколі Петровичу було 45, мені - 25), які полізли до серця. Зателефонував Чорнобровому: «Це що за самодіяльність?! Ану приїжджайте до мне!». І ми поїхали. Зайшли, назвалися. Він встав, поздоровив з успішним виконанням операцій, і наказав: «Але припиніть цю справу, бо в нас є кардіоцентр, тож усіх хворих присилайте сюди».
І ми припинили. То був 65-й рік. І лише п’ять років тому в області знову відновили операції на серці. Зараз у нас створена сучасна кардіохірургія з молодими досвідченими спеціалістами, озброєними сучасною медапаратурою.
- І часто Вам доводилося ризикувати ім’ям, посадою, власним спокоєм, рятуючи людей?
- Дуже часто. Останній випадок. Коли я вже не був головним лікарем, а перейшов працювати доцентом на кафедру хірургії і торакальним хірургом. Поступив до нас чоловік із абсцесом (нагноєнням) в легенях. Я видалив той абсцес, треба зашивати, а в нього раптово зупинилося серце. Я взяв його в руки і масажую, щоб кров із шлуночків йшла до мозку, аби зберегти його. Через 10 хвилин серце почалося скорочуватися. А тиск падає до нуля. Серце знову зупиняється, знову масаж, знову зупиняється. Але є такий препарат - дофамін - стимулятор серця. Ми почали його капати, вирівняли тиск. Завезли в палату, а апаратура знову показує пряму лінію - серце зупинилося. Знову даємо дофамін. І там ми його вводили цілий місяць. Я взяв на себе ризик, бо дозволяється капати по 6-10 крапель за хвилину. А ми капали по 30-40 - всупереч інструкції! І так цілий місяць. Вже всі махнули на нього рукою, казали: «Він загине, серце зупиниться, а ти підеш в тюрму. Не займайся цим, це ж проти інструкції!».
А через місяць зменшили дози, і серце знову зупиняється. Почали шукати замінники - підключили прополіс, женьшень, китайський лимонник... Я навіть консультувався у бабок-травниць. І ми йому (уявіть!) робили відвари, настої і паралельно зменшували кількість дофаміну. А через місяць відмовилися від нього зовсім. Зараз цей чоловік живий, і серце в нього працює нормально.

«Дивився, як мучиться моя мама, і думав, що як стану лікарем, допоможу їй»
- За усіма цими кістками, кишками і кров’ю, напевно, романтик у Вас, напевно, давно помер?
- Ну що ви. Я люблю поезію. Колись навіть писав вірші - про тварин, в основному. Я дуже люблю тварин: жаб - як вони співають, риб, пташок. Будував голуб’ятні, боровся з шуліками, які нападають на голубів - робив пастки, розставляв сітки. А якось навіть врятував сусідського собачку. Машина переламала йому задні лапи, і вона повзала, тягнучи їх за собою. Я побрив йому лапки, рани змастив зеленкою, витесав досточки, акуратно прилаштував до лапок, примотав мотузками, і песик із тими досточками місяць-півтора повзав, а потім почав потихеньку ходити, кісточки позросталися, і він навіть бігав. Я тоді навчався у восьмому класі.
- Медицина, якщо можна так сказати, дещо жорстока професія...
- Де в чому - так. І люди, далекі від цієї професії, дивуються, як можна обрати таку спеціальність. Якось один кореспондент захотів написати статтю. Але хоч як ми його не відговорювали, він хотів усе побачити своїми очима: «Хочу описати хоча б одну операцію». Будь ласка. Перевдягнули, дали маску, бахили, він зайшов до операційної… Хірург почав операцію, а щоб добратися до легень, людину треба перерізати майже навпіл - аж до хребта. Кореспондент як побачив це, йому стало погано. Він стоїть, і раптом - бах! Упав. Санітарки почали бризкати на нього водою… Він отямився і каже: «Ви вже там оперуйте, а потім мені розкажете».
Але без цієї крові - ніяк. Взяти хоча б операцію на стравоході при онкології. Це найтриваліша операція з тих, які я проводив - до шести годин. Для цього стажувався в Амосова, потім у Москві в онкологічному інституті Герцена, і там я не лише бачив, як це робиться, а й брав участь у таких операціях. І вони виконувалися у нас в області, я сам провів біля сотні таких втручань. Зараз у нас в лікарні в лікарні їх ніхто не робить - бояться. Бо це дуже складні операції як для хворого, так і для хірурга. Але після неї людина не лише залишається жити, а й може нормально харчуватися.
- Напевно, врятувавши песика, Ви й захотіли стати лікарем?
- Ні. Просто в мене дуже хворіла мама - у неї пухли ноги. А тоді ж ніхто не дивився, можеш ти працювати, чи ні: дали норму і вперед, на поле! Вранці мама йшла, а ввечері затемно приходила, пам’ятаю, в неї литки сочилися. Вона забинтує їх, полежить, на ранок все сходить. Ввечері прийде з роботи, знову те саме. Я дивився, як вона мучиться, і думав, що як стану лікарем, і допоможу їй. Але хвороба дуже складна. Я потім і сам її лікував, і в лікарню клав, але врятувати не вдалося. Останні п’ять років вона взагалі лежала.
Найяскравіший спогад дитинства - ми малі, пізня осінь. Мамі давали шість гектарів буряків, а вже почалися заморозки. Вона всіх нас (а було нас семеро) організувала (щоб зацікавити, з цукру напекла цукерки), і ми, босі, пішли з нею на поле, і весь день тягали ці буряки і за день зібрали. Пам’ятаю, мама була дуже щаслива, що ми допомогти. На жаль, двох моїх братів уже немає - старшого, Івана, і молодшого, Слави.
- Розкажіть трошки про свою родину
- Моя дружина, Віра, теж лікар - педіатр. Познайомилися ми з нею, коли вона після інституту прийшла до нас в Деражнянську райлікарню. Сподобав її одразу. Якраз тоді саме почалася епідемія грипу. А з педіатрів лише вона, і старенька жіночка. Бачу, що від втоми буквально падає з ніг. І я, як джентльмен, у чотири години закінчивши свою роботу, підрядився їй допомагати - брав трубочку, щоб слухати, таблетки, сідав на швидку і їхав на виклики до діток. Цим, напевно, і підкорив її серце.
У нас двоє дітей – Олександр (закінчив Київський університет імені Шевченка, працює комп’ютерником) і донька Наталя - кандидат наук, завідуюча ревматологічним відділенням обласної лікарні. Маю двох онуків, Віталія та Льошу, які, швидше за все, медиками не будуть.
- Окрім медицини чим Ви ще цікавитеся?
- Шахами - був чемпіоном обласної лікарні, в обласних змаганнях теж не раз отримував призові місця. Люблю рибалку. А от полювання – ні. Якось мене навіть запросили - в шепетівські ліси. Був якраз останній день полювання, і можна було стріляти у все, що завгодно, навіть у лося. Всім дали місця, зарядили гвинтівки і сказали стріляти на ураження. І так вийшло, що цього лося вигнали якраз на мене. Він вискочив метрах у десяти від мене, я як подивився в його очі, а вони такі великі, розумні, Голова така велика... Думаю: «А раптом я його пораню. Він зразу не помре, буде мучитися…». Підняв дуло і по гілках вистрелив. Лось розвернувся і втік. А я тоді добряче отримав від мисливців. Кожен з них сподівався, що лось вибіжить саме на нього. Це ж такий трофей! А я так їх підвів! А я собі думаю: «Зліться, а я його врятував…».
- Про таких, як Ви, кажуть “людина без віку”. І важко повірити, що у травні Ви відзначили 75-ліття. Завдяки чому Вам вдається зберігати таку прекрасну форму?
- Завдяки праці і режиму. Стоїш протягом п’яти-шести годин, остеохондроз, спина, шия, ноги болять. Але нічого не вдієш, це у хірургів професійне.
Вже два роки майже не оперую, здебільшого, консультую. Я і так практично 50 років простояв біля операційного столу. З 1961 року, як закінчив Вінницький медінститут, і до 2011-го, коли перестав масово оперувати.
А форму тримаю завдяки режиму харчування, відпочинку та способу життя.
Багато ходжу, лягаю спати о 10-й годині, прокидаюся о 7-й ранку. І ніколи не переїдаю.

«Їжте сало з чорним хлібом, про булочки забудьте»
- А що б Ви порадили читачам, аби подовше залишатися здоровими?
- Найперше – побільше рухатися, хоч як би хотілося лягти. Прогулянки, навіть двічі на день - вранці і перед сном. Холодні обтирання чи обливання. Протипоказань їм немає, їх можна проводити навіть при серцево-судинних захворюваннях, але тільки поступово – спочатку протиратися рушником, змоченим холодною водою, можна ставати під прохолодний душ, і поступово, день за днем понижувати температуру. Більшість хвороб, особливо нервові розлади, депресія проходять.
Щодо харчування, то раджу побільше овочів, фруктів, каш (особливо пшоняну та гречану, яка містить 17 ненасичених жирних кислот) і поменше жирів та солодкого. Від булочок, цукерок, печива, макаронів, кави краще відмовитися. Можна чорний хліб і то, кілька шматочків на день. Можна м'ясо, але нежирне. Найкраще м'ясо для дорослих людей - індичатина, оскільки в ній найменше холестерину, названого найголовнішим ворогом судин – мозкових, серцевих, судин ніг. Їжте рибу, особливо, морську. Їжте яйця, і це неправда, що людям, старшим 40 років, можна їсти лише два яйця на тиждень. Разом з холестерином у них є речовина, яка його знищує. Можна раз на день взяти шматочок сала – з зубчиком часнику (який також попереджує відкладання холестерину в судинах) і скибочкою чорного хліба. Вживайте мед, фрукти, особливо, яблука. Якщо можете, з шкіркою і кісточками, виноград – так само, з кісточками, в яких багато кальцію, заліза, вітамінів С і К. Це неправда, що ці кісточки потім викликають запалення апендиксу. Апендицит викликає лише інфекція.
Якщо у вас гіпертонія, пийте валеріану, пустирник, калиновий сік… Робіть це регулярно, і ваш стан покращиться.
Багатьох людей на непогоду турбує головний біль. Можу сказати, що практично ніяких ліків від цього немає. Але є препарати, які застосовуються при інших хворобах - це антиконвульсанти, які знімають судоми, для прикладу, при епілепсії. Лікарі помітили, що ці препарати, наприклад, габарентин, непогано знімають больовий синдром при такому стані. Чогось більш радикального і ефективного сьогодні немає.
- Ви багато років були на керівних посадах. Що Ви залишили після себе?
- За моєї ініціативи та за моїм керівництвом обласна лікарня розширилася з 800 до 1020 ліжок, стала клінічною - справжнім центром здоров’я. Саме за мого опікування лікарнею тут пролікувалося майже півмільйона хворих. За мене були введені: штучна нирка, комп’ютерний томограф, літотриптор (апарат для подрібнення камінців у нирках), ендоскопічна хірургія, УЗД-дослідження. Будучи начальником облздороввідділом, разом з Миколою Чорнобровим, який тоді очолював обласну лікарню, відкрив факультет удосконалення лікарів (на той час - всесоюзного значення).
- Як Ви вважаєте, життя вдалося?
- Безумовно. І підтвердження тому - тисячі врятованих пацієнтів.