ye-logo.v1.2
22 Вересня, 2019

Тато і бабуся не можуть поділити шестирічну Оксанку

Лариса ШАНДОВСЬКА Суспільство 1105

Судити збоку завжди легко. Чи не тому ми, зазвичай, одним махом розправляємося з чужими проблемами

А з власними... Особливо, коли справа стосується, здавалось би, рідних людей, розібратися, ой, як важко. Точніше, неможливо.  
... Дитині в будь-якому віці потрібні і мама, і тато, і бабуся. І якщо одна із ланок цього ланцюга випадає, зазвичай роблять так, щоб інші трималися купи ще міцніше. Проте як бути дитині, у якої мами немає, а тато і бабуся – люті вороги, за будь-яку ціну ладні знищити одне одного?
Чотири місяці тому у хмельничанки Надії Могильницької померла дочка Олена, яка залишила сиротою шестирічну Оксанку. Зціпивши зуби, жінка намагалася жити далі – заради онуки. Проте, за її словами, 20 травня, без попередження, її зять Андрій насильно забрав дитину зі школи. Де зараз знаходиться дівчинка – невідомо. Проте в усіх установах, куди зверталася Надія Євгенівна, їй кажуть одне: «Він – батько, і закон на його боці». 
І ось жінка звернулася до нас в редакцію, розповівши свою сумну історію. «У 2001 році Лєночка вийшла заміж. Я допомагала в усьому, починаючи від працевлаштування зятя у Сімферополі, який закінчив нашу військову академію, і до оплати житла». Після пологів вона більше двох місяців жила з батьками, а 30 грудня, під самий Новий 2002 рік, їдучи до Сімферополя, машина з молодою сім’єю, за кермом якої був Андріїв батько, потрапила в аварію.

«Мішок з кістками»
Постраждали всі. Дитину закинуло аж в багажник, але більше усіх дісталось Олені: забій грудини, легень, перелом ребер, черепно-мозкова травма.
«В якійсь районній лікарні їй надали першу допомогу, більше нікому не показали і в лікарню не повезли, – продовжує Надія Євгенівна. – Обстежили лише тоді, коли я забрала її до себе і лікувала впродовж двох місяців.
У неї були такі напади, задишки… аж доки кров не відкашляла. І весь час скаржилася на біль у голові. Весною у Вінниці ми зробили МРТ (обстеження голови), і нам сказали, що потрібна термінова операція в Києві, в інституті нейрохірургії. А ще сказали, що вона повинна була померти ще в тій машині, оскільки хворі після такої травми приречені. Справа в тому, що в Олени  було травмоване місце переходу продовгуватого мозку в спинний, де сконцентровані всі життєві центри. Там і утворилося кістозне утворення, доброякісне, але, на жаль, недоступне.
Нам порадили провести променеву терапію, оскільки у 2005 році утворилася післяопераційна кіста. За всі роки свати ні разу не переступили нашого порога.
Перед операцією зять висадив її з поїзда, і більше ми Андрія нашого не бачили. Залишив її, по суті, без матеріальної та моральної підтримки, зате  постійно телефонував, ображав… Після операції їй дали першу групу інвалідності, але я попросила колег перевести на другу, бо він шантажував її тим, що забере дитину».
Потім жінці сказали, що кісти продукують рідину і можуть рецидивувати, тому потрібна променева терапія.
У 2006 році Олена та Андрій розлучилися, а в березні 2008-го в Москві їй знову зробили операцію. Сказали, що пройшла вона вдало, і виписали з трубкою в трахеї. Жінка почала займалися з логопедом, масажистом… Почала ходити, самостійно їсти, пити, говорити… Все було ніби добре, але 19 лютого цього року вона втратила свідомість. Потім у неї сталася зупинка дихання, мати сама її реанімувала, чим продовжила страждання на місяць. Померла вона при повній свідомості, а мати, дивлячись на ті страшні муки, на дитину, яка гладила і цілувала мамі руки, прокляла себе сотні разів. Олені було 28 років…
«За весь цей час Андрій жодного разу до неї не прийшов, – каже Надія Євгенівна. – Я бачила, як чоловіки доглядають своїх жінок, а моїй дитині не пощастило. З них ніхто навіть на похорон не прийшов. Хоча Оленина хвороба і смерть – це однозначно наслідки аварії. Її оперували три хірурги, і всі в один голос сказали, що вона мала померти ще в тій машині. Якби у неї була злоякісна пухлина, шість років вона б не прожила».

Хто кого...
І от недавно Андрій прийшов у школу і забрав Оксанку, хоча заняття в школі ще не закінчилися. «Люди, які були свідками цього, кажуть, що дитина  кричала, плакала, – продовжує Надія Могильницька. – Я хвилююся, тому що дитина нездорова, у неї пієлонефрит, коліт, плоскостопість, через що їй потрібне ортопедичне взуття.
Ми з чоловіком не проти віддати йому Оксану – вона втратила маму, нехай має батька, але нехай би дитина звикла до нього. До того ж, у нього однокімнатна квартира, він військовий, де вона буде жити? Всі ці шість років він не цікавився, де його дитина, як вона жила.
Взагалі Оксанка не знала, що її мама померла, психолог порадив поки що не казати їй про це, оскільки вони були дуже прив’язані одна до одної. І я переживаю за психічний стан онуки в разі, якщо Андрій сказав їй, що мами немає.
Я йому казала: «Дай мені спокійно оплакати мою дитину, тоді будемо розбиратися з Оксаною. Нехай поки буде так як є, а ти приходь, гуляй з нею». 
В той день мені ще такий важкий сон приснився, і дитина в школу не хотіла йти... Я поїхала на кладовище, там поплакала. А коли прийшла, мені зателефонували і сказали, що зять забрав Оксанку.
І страшно те, що люди, які мали б захищати дитину, захищають батька, який  до цього нею не цікавився. Я зустрічаю здивування й опір: «Він же батько»... Генерали (а він – офіцер Прикордонних військ) опускають очі, пояснюючи, що  закон на його боці.
Але найбільше мене вражає поведінка директора школи, якого я попереджала і просила нікому, крім мене, дитину не віддавати. «Треба було нас покликати», – кажу йому. А він мені у відповідь: «А чому я Вам мав дзвонити? Ви хто?»...
Іван Душкевич, директор школи, в якій навчалася Оксанка Мосійчук, не заперечує того, що отримав заяву від бабусі з проханням не віддавати дитину стороннім особам. «Але батько не є сторонньою особою, – каже Іван Григорович, – і не віддати йому дитину я не мав права».
«Як взагалі можна розглядати позов бабусі до батька, – цікавиться батько Оксани Андрій Мосійчук. – Спір може бути між батьками, але  не між батьком і бабусею. До того ж, дитина хоче жити зі мною, про що вона сказала журналістам, які спілкувалися з нею.
... Дитини я не крав, усе відбувалося в присутності директора та його заступника з виховної роботи. Оксанку привела її вчителька. Взагалі я надав директору всі документи, які підтверджують моє батьківство.
А з приводу того, як я забирав доньку, я вже дав пояснення в усі правоохоронні органи, і в кримінальну міліцію: як хмельницьку, так і київську, управління освіти... І це неправда, що дитина кричала і плакала, коли я її забирав (хоча класний керівник Олени, матері Оксанки, Євгена Студенець стверджує, що чула, як дитина плакала і шарпала за ручку закритих дверей. А класний керівник самої Оксани Олена Ягодіна, яка привела її до директора, розповідає, що дитина спочатку дійсно плакала, але після того, як директор та батько заспокоїли її, добровільно, за ручку з татком покинула кабінет). 
... Я не проти того, щоби бабуся і онука спілкувалися, але проти того, щоб Надія Євгенівна удочеряла мою доньку. Вона каже, що я взяв дитину для того, щоб отримати квартиру, але квартир зараз не роздають.
На її вимогу була організована зустріч в присутності кримінальної міліції Хмельницького і Києва, але сама вона не приїхала.
А ухвалу суду з приводу того, що «до розгляду справи щодо визначення місця проживання дитини, вона тимчасово має знаходитися у бабусі» виконувати не буду, тому що бабуся подала заяву, де вказана адреса, за якою я ніколи не жив. За нею в Хмельницькому і розглядалася справа, а мене, зрозуміло, не було».
Ось така історія. Хто в ній правий, хто винуватий, судити не нам...

 


Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую