ye-logo.v1.2
22 Вересня, 2019

Світлана Ковальська: «Ностальгія – це наш спосіб життя, оскільки ми знаходимося між двома світами»

Лариса ШАНДОВСЬКА Суспільство 519

Італія – не те місце, де емігранту можна зробити кар’єру. Там існує три категорії населення, у яких найчастіше виникають проблеми з пошуком роботи: жінки, люди яким виповнилося більше 40 років і емігранти. І хоча наша землячка, хмельничанка Світлана Ковальська відповідає кожному із цих трьох пунктів, вона вважає, що головне – мати мету, адже вода камінь точить...
Світлана мешкає в Італії вже 10 років. У 2002-му, коли вийшов закон про легалізацію, оформила всі документи і на законних правах залишилася жити там. З перших же днів дізналася, де можна навчатися, тому що емігранти з України – в основному жінки – працюють там прибиральницями, доглядальницями, няньками... Це важка, невдячна робота, яка заробітку, як такого, не дає. Адже сьогодні середня зарплатня хатньої робітниці чи доглядальниці становить 750 євро без виплат та відрахунків. Для нас – це  великі гроші. Для Італії – копійки.
«Спочатку доглядала за бабусею, – розповідає Світлана, – потім вирішила, що виносячи горшки, далеко не підеш, вступила до університету в Римі і тепер працюю і як перекладач, і як психолог, і як юрист, будучи мостом між державою, приватними структурами і емігрантом, який потребує допомоги».
За ці десять років Світлана влаштувала свій побут, знайшла супутника життя, оскільки тут, на Батьківщині, окрім батьків, її ніхто не чекав. 
Нещодавно вона закінчила університет культури зі спеціалізації «Міграція і психопатологія», тому знає, скільки проблем у емігрантів. Особливо у жінок. Тому вона, як президент асоціації «Жінки України в Італії», зі своїми однодум- цями створила центр допомоги жінкам.

Тригодинний обід та «смердюча» ковбаса
Зрозуміло, що Італія – не Україна, там свої закони, звичаї, проте, як зауважила пані Світлана, всі вони «працюють» на людину.
«Що мене вразило з перших днів, – продовжує вона, – це культура харчування, те, наскільки люди люблять себе і поважають час обіду, який триває три години: з 13.00 до 16.00. В цей час, зазвичай, ніхто нікому не телефонує і не ходить у гості. Потривожити когось у цей час вважається ознакою невихованості. 
До їжі італійці ставляться з «великою відповідальністю», але, в той же час, кухня в них дуже проста. Вареники, для прикладу, там ніхто ліпити не буде, а піде за ним в магазин. Там все продумано, і нікому в голову не прийде виконувати роботу, з якою інші справляються не гірше.
Наша кухня для італійців важка, і борщ вони варять лише з овочів, а наприкінці додають туди трохи олії і вкидають… макарони. Набір уже нарізаних овочів (їх у борщ можуть вкинути до 24 видів) купують у магазині. При бажанні їх навіть можуть порізати при покупцеві. 
Готове м’ясо та ковбаси там мають зовсім інший смак і запах, тому що в них абсолютно немає ніяких домішок та приправ, а лише чисте м’ясо. В нас же – навпаки, м’яса немає. І моя племінниця під час останнього візиту запитала мене: «А Ви не привезете більше тієї смердючої ковбаси?». 

Велика різниця
Цього року, приїхавши у Хмельницький, Світлана найбільше була вражена тим, що вона не бачила усміхнених людей. «Я бачила європейські ціни, але європейського обслуговування не бачила, – каже жінка, – я була в поліклініці, де, заплативши гроші, була шокована рівнем обслуговування і тим, що була змушена ще щось купувати». В Італії, за її словами, право на лікування всіх категорій населення, незалежно від того, маєш ти документи, чи ні, реально захищене Конституцією. «В нас є лікарні для тих, хто нелегально перебуває на території країни, – розповідає Світлана. – На них ніхто не доносить, а медична допомога надається на тому ж рівні, що й іншим».
Там з людиною рахуються, стверджує жінка, і не дивляться, чи ти з України, чи ти циган. Зараз для них створили містечка, де провели воду, куди регулярно приїжджають медики, і кожен може отримати необхідне медичне обслуговування, а їхніх дітей на автобусах возять до школи.
…Там дуже багато позитивної енергії, і я завжди порівнюю італійців з дітьми: вони можуть обманути, але роблять це так щиро, що ображатися на них неможливо. Та й до проблем вони ставляться, як діти - багато про них говорять, але не грузнуть у них».
Навіть тамтешня природа милостива до людини: взимку плюс 10 – це вже дуже холодно. А цієї зими, коли температура якось впала до 1-2 градусів тепла, то був уже «лютий холод», і усі буквально домерзали…

Бездомні коти на руїнах…
На італійських вулицях немає бездомних собак, каже Світлана. Їх не повідстрілювали, ні, навпаки, вони оберігаються, і навіть не законом. Бо в італійців немає звички викидати тварин на вулицю, вбивати… Там усі котики та песики мають хазяїна, а якщо з господарем щось сталося, тваринку віддають до притулку, чи в готель для собак та котів, і   намагаються прилаштувати. Для цього є спеціальна програма на телебаченні, де в студію приносять кішок та собак, розповідають їхні історії... Цікаво, що хворих тваринок, інвалідів забирають в першу чергу.
«До котів в Італії ставлення краще, ніж до людини, – каже наша гостя. – Там є давня традиція – годувати котів, які живуть на руїнах. Такі є і в центрі Риму. Їх годують з ресторанів, що знаходяться поруч, асоціації з захисту тварин спеціально привозять їм їжу, та й звичайні люди годують їх вранці та ввечері. Коти знають, коли в них обід (сніданок чи вечеря), збираються в купки і чекають.
Там у кожний квартал, у певний день і час приїздить машина, до якої люди  несуть своїх улюбленців, щоб їх помили, причесали, зробили манікюр та педикюр. І мало того, що усі песики там помиті та причесані, вони усі ще й напахчені.

Про італійських чоловіків та українських жінок
Італійці, гарячі чоловіки, всупереч кіношним штампам, насправді  обожнюють своїх дружин. Люблять робити їм подарунки, балують, але наші жінки стикаються з тим, що більшість чоловіків, намагаючись дати їм усе, не люблять проблем. І  якщо у тебе вони є, вирішуй їх сама. І дуже часто жінчині діти, то лише її діти, а він бере жінку, створює власну сім’ю і ділить: цей малюк – наш, а то – твої. Ось і розбирайся сама.
«Ностальгія – це наш спосіб життя, адже ми ніби знаходимося між двома світами, – каже Світлана. – Пояснити це важко, треба самому пережити. Коли ти тут, ти сумуєш за домом, приїжджаєш туди, душа рветься назад. Це як хвороба. Недавно молода жінка потрапила до психіатричного відділення. Вона нас- тільки тужила за домом, за дитиною, що три дні провела в аеро- порту, виглядаючи дочку. Їй здалося, що п’ятирічна дівчинка має приїхати до неї в Італію. Тому впродовж трьох діб – вдень і вночі – зустрічала всі літаки, з усіх країн, які прибували аеропорт… На жаль, такі ситуації непоодинокі. Як і ситуації, коли маму, яка приїхала додому в Україну, і привезла дітям гроші, тут же випи- хають назад на заробітки. Нерідко така жінка, повернувшись до Італії, потрапляє  у психлікарню».
... Проте, в Італії, як і повсюди, є багато чудових, щедрих людей, які допомагають нашим вижити на чужині. У Світлани є хороші знайомі: чоловік – італієць, жінка – українка. Його будинок перетворився на маленький готель, де його дружина приймала всіх нужденних з України. 
А їхній шестирічний син, коли Світлана запитала, ким він хоче стати в майбутньому, відповів: «Лікарем тварин». «Чому?». «Коли прилітають лелеки, моя мама завжди плаче. І я так хочу розуміти їхню мову, щоб знати, про що вони говорять, і чому плаче моя мама».

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую