Фото молодшого брата врятувало їй життя

 У старій сільській хаті дівчатко п'яти літ сиділо на ліжку і тихо про себе шепотіло: “От, якби вона не повернулася...”
А над доччиною сукнею плакала мати: “Ох, не повернеться вона уже з фронту і не одягне більше свою сукню”.
... Тихо відчинилися двері. На порозі з'явилася виснажена, змучена, одягнута в лахміття жінка. Вона мовчки стояла біля дверей і дивилася, а потім сказала: “Доброго вечора, мамо!”. У відповідь — тиша, а через мить крик: “Донечко моя!”.
Це вже потім, коли мама зомліла, а мала Надійка, злякавшись, побігла до сусідів, лише тоді по голосу, усі впізнали в отій чужій, знесиленій жінці Тетяну.
Її, медсестру Деражнянської райлікарні, забрали на війну в перший же день. Лікувала, доглядала за солдатами, допоки не потрапили у полон під Полтавою. Про жахи того часу годі і згадувати: голод, знущання, невідомість. Їх тримали в лісових болотах. Хворі, знесилені люди вмирали щодня. Щодня і розстрілювали. Ось і прийшла черга Тетяни йти на смерть. Німець-наглядач тицьнув у неї пальцем і сказавши “Юде”, штовхнув її до колони, яку гнали до яру. І хоча всі йому кричали, що вона українка, він не зважав, тільки перед розстрілом, обшукавши Тетяну і знайшовши фото молодшого брата, який зовсім не був схожим на єврея, передумав. Оце фото і врятувало її від смерті.
Після цього випадку Тетяна вирішила тікати з концтабору. Їх було кілька, вона і четверо червоноармійців. І таки втікли темної грозової ночі. Розійшлися у різні боки. Таня, добравшись до найближчого села, постукала в перший же дім. Там жила велика родина Петренків, які і врятували її, переодягли, нагодували, а коли німці прийшли з обшуком, переконали їх, що вона їхня невістка. Проте залишатися далі, було небезпечно. Куди йти Тетяна теж не знала, бо навкруги усі говорили, що війні кінець і німці уже в Москві. Вирішила йти додому. Вона йшла два місяці, пройшла пішки 700 кілометрів. Голодувала, просилась у селах на ніч. Хтось пускав до хати, хтось — ні. Якщо пускали, влаштовувалась спати лишень біля порогу, така була брудна і обірвана. Усякого натерпілась, доки йшла. Що було потім? Хвороби і бажання жити та бути вдома. Коли залишилися останні кроки до порогу рідної домівки, і коли в освітленому вікні побачила маму, ноги її підкосилися і останні кроки до дверей хати були найважчими за усі сотні кілометрів.
А ще була окупація, а згодом допити. Була винна у всьому: що в полон потрапила, і, що перебувала в окупації. Після допитів у неї завжди виникало одне запитання, яке промовити могла лише подумки, бо якби спитала таке у слідчого, мабуть, розстріляли б на місці : “Чому ж ви пропустили фашистів так далеко й допустили окупацію?”
Та життя тривало. Ось і суджений Іван повернувся з боїв. Побралися. У щасті й любові дали життя двом донькам Людмилі та Ліді. На жаль, чоловік скоро пішов з цього світу. Тоді знаходила відраду у дітях і у роботі. Сильна духом та енергійна жінка працювала і вдень і вночі. Робота медика — робота цілодобова. Тетяну знали всі. І йшли до неї з усіма своїми негараздами та болями, бо лікувала не лише ліками, а й добрим словом та порадою. Її щедре серце, сповнене добротою, ласкою до кожної людини.
А що ж ота п'ятирічна дівчинка, Надійка, що мріяла одягти гарну Тетянину сукню? До нинішнього часу, вона просить вибачення у сестри за свої слова. Та Тетяна лише усміхається, бо сукню ту вона зносила ще у воєнні роки.
Отакі долі у наших людей, такі історії життя. А люди? Які вони, у тих своїх долях. Скажу одне: незламні та непереможні.
Бо ж будь-яку владу завжди можна перемогти, а от людину — ніколи! Історія ця — реальні факти з життя Теклі Крушельницької, котру в її рідному селі усі називають Танею.

Анфія ПЕТРОВСЬКА.