ye-logo.v1.2

Репортаж про велике кохання

Суспільство 2750
Фото: mediakritika.by

Лялька ще зовсім молода, вона тільки-но випурхнула із журфаку.

 А татусь у неї “крутий”, він якусь там невелику зірку з неба уже майже дістав чи принаймні спробував дістати. І все – заради улюбленої донечки. Для нього влаштувати Ляльку кореспондентом на місцеве телебачення було раз плюнути, ну, може, й не раз, може, разів зо три… Але те вже не важливо – головне – вона працює. Тітоньки там ще ті, щуки. Ні, вони скоріше акули і пера, і телеекрану, і всіх корпоративів, і всіх шоу… Ляльку вони в очі називають «малою», а позаочі — «малою мажоркою» і турляють її то по поверхах, то по селах, то куди подалі за принципом «добрий початок – половина діла». А потім із того, що мала мажорка “нариє”, можуть і нічогенький сюжетик устругнути.
– Мала, ти сьогодні їдеш до класної бабці, – сказала заступник головного редактора. – Її колись такий поет любив! Тобі пощастило. Розкрути божу кульбабку по повній програмі і негайно, бо не встигнемо до ювілею добити сюжет. Давай, давай, мала! Чого гальмуєш? Оператор уже в мікроавтобусі, у нього й адреса в кишені.
Лялька злітає зі східців і подумки ліпить кілька абсолютно банальних запитань на кшталт: як ви познайомилися, яким він був… Про того поета тепер багато говорять. Може, навіть більше говорять, ніж читають його вірші, написані півсторіччя тому. І взагалі, на імені того, хто вже творить поезію поза хмарами й вище, не один …знавець в люди вийшов. А Ляльці теж треба піймати ниточку й розкрутити клубок, щоб та колишня любка знаменитості розказала таке, таке… Ну, щоб у щук і акул телебачення дух перейняло, а шеф-редактор взагалі, щоб сів і не встав із подиву. Лялька напружує уяву, вигадуючи запитання, і її рожеві марення поволі осідають на дно; сама розуміє, що таким сирим порохом рушницю не заряджають, бо зроду не вистрелить сенсацією. Оператор дивиться на Ляльку зверху вниз, бо по-перше, вищий за дівчисько на півтори голови, а по-друге, він дивиться тупо по-зверхньому. Він вірний товариш щукам, акулам і всій зубатій команді, а Ляльку не хоче бачити впритул, бо вона із-за спини татка влізла в їхній колектив. Одним словом, мажорка. Ну звідки їм всім знати, що дівчина не схиблена на татусевому «звіздинні», що вона не твердоголова і не стерво?! Лялька вже давно усвідомила, що на неї тут дивляться через збільшувальне скло, що батьків статус їй зараз впоперек горла… І ніхто навіть не здогадується, що її життя було схоже на тренувальний табір з рок-н-ролу, плавання, вокалу, англійської, китайської мов і, чорт ногу зломить, рахуючи всі гуртки й всіх репетиторів, які мало не замордували Ляльку ще у дитинстві. Та ніхто не бачив впритул дрібних сліз, коли люблячі предки оголошували новий присуд, тільки й скаже було: « О, матінко моя рідна!»
Мікроавтобус телекомпанії петляє завулками, намагаючись проскочити чи оминути пробки, а дівчина фантазує на тему великого почуття звичайної жіночки й відомого поета. Їй страшенно хочеться, щоб саме у цих двох, усупереч усім патяканням про минущість, кохання було вічним. Адже любов – це велике безумство, яке хочуть пізнати всі, найрозумніші – теж. У самої Ляльки ще не було бодай якогось горіння, вона брала приступом світ знань і майже не тусувалася з однолітками, не ловила кайфу від енерготоніків, не нюхала кокаїну… Може, вона й справді мажорка, але щоб відчути те, їй треба принаймні вчинити злочин…
– Гальмуй! – лунає суворий голос оператора, повертаючи дівчину в реальність, у атмосферу чиєїсь непевної діяльності і власних протистоянь.
Вони підіймаються вузьким проміжком крутоверхих східців «хрущоби», і Ляльці чомусь спадає на думку запитання: а як тут труну з покійником виносити у такій тісноті, коли вдвох ледве-ледве можна розминутися? Вже хотіла озвучити свої невиразні думки, та вчасно схаменулася, бо якщо оператор зараз налаштований не на ту хвилю, їй самій буде труна з музикою. Він взагалі спочатку відмовлявся з Лялькою на виїзд працювати, бо, як потім з’ясувалося, був по самісіньку маківку закоханий в одну із «щук», розкручену і відому ведучу популярної програми з модільянівським обличчям. Ляльці до рівня тієї «щуки» – як до іншої галактики. Тут вже татусь – по нулях, тут треба самій – зірку з неба.
– Ти що, спиш? – сердито гаркнув у спину оператор.
Дівчина здригнулася і додала швидкості.
Здається, що саме на останньому поверсі цієї п’ятиповерхівки живе й мовчки радіє справжнісінька мертва тиша. Двері, оббиті допотопним дерматином, нагадують про мало знану Лялькою совдепію, а дзвінок деренчить так, наче по той бік мешкають глухі й ще глухіші. Оператор налаштовує знімальну камеру.
Довго-довго, аж до холодочку під лівим Ляльчиним підребер’ям, за дерматиновим царством нічого не відбувається – жодного звуку, жодного натяку на живих. Дівчина наважується ще раз натиснути на чорну цятку, вже й руку здіймає, озирнувшись на оператора, але чомусь, при згадці про сирену, завмирає. Вона стоїть як вкопана, чи пак приклеєна до цементної підлоги і нарешті в суцільній тиші вловлює шурхіт. За хвилину двері ледь прочиняються – їх тримає короткий ланцюг. Із щілини, яка вужча за бійницю будь-якого архаїчного замку, визирає обличчя старенької жінки з підфарбованими вустами. Лальці одразу впадають в око оті вузенькі, сухі губи, які дуже тихо, майже пошепки, питають:
– Вам кого?
–Ми з телебачення, – починає цокотіти Лялька. – Наближається восьме десятиріччя від дня народження знаного поета, і ми готуємо сюжет. Ви не могли б розповісти телеглядачам про відому людину, адже краще за вас його ніхто не знав?
І тут дівчина бачить у вузькій щілині ледь прочинених дверей злякані очі і тремтячий сухий палець біля підфарбованих вуст.
– Тихіше, тихіше! – стурбовано шепоче старенька. Не треба так голосно, дєточка. Мій чоловік… Він лежачий хворий. Не можна турбувати, бо йому буде дуже неприємно. Вибачайте, але нічого з того не вийде, я не можу і не хочу розповідати про того поета, бо мій Льончик буде ревнувати. Ідіть собі, дєточка!
Двері зачинилися перед самісіньким носом Ляльки так щільно, наче то вже й не двері, а кришка труни, під якою зараз на віки-вічні було поховано таємницю кохання відомого поета.
Лялька спускалася за оператором східцями і відчувала якесь дивне піднесення, ну так, ніби щойно стала першовідкривачем неабиякого, дуже важливого для всього людства явища. Вона знала, що на роботі її чекає добрячий наганяй, але все те їй було до лампочки чи навіть до ліхтаря, бо зараз вона могла б зробити, та може, й зробила свій перший справжній репортаж про велике кохання жінки з підфарбованими вустами і лежачого хворого Льончика.

Раїса ПЛОТНИКОВА.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення

Інформація з інших ресурсів

Гаражі: продаж/оренда

  Так  Ні, дякую