З незрозумілих причин 51-річна жінка пішла з життя

В далекій молодості вона залишила трьох дітей. Через кохання. І потрібно було чимало часу, щоб усі порозумілися й знову стали близькими один одному.
А тиждень тому без мами залишився ще й четвертий, наймолодший її син.
Минулого понеділка в одному із сіл Деражнянського району сталася трагедія, - у малозабезпеченій родині, де ледь зводили кінці з кінцями, самовільно пішла з життя жінка, залишивши 13-річного сина. Причини трагедії  невідомі, і навіть сільські пліткарки, які полюбляють вигадувати страшні історії, нічого не змогли нам розповісти. Свою таємницю ця трагедія замовчує, будучи навічно засипаною товстим шаром цвинтарної землі. «Доля така», – кажуть у селі.
«За кращих часів Ніна Л. працювала в місцевому господарстві на різних роботах, – розповідає секретар сільської ради Олена Регеша, – її чоловік, Володя, працював у кузні. Словом, була робота, була й нормальна сім’я.
Але вже не один рік жили тим, що заробляв Володимир, зробивши комусь лазню, комусь допомігши на будівництві, а то й назбиравши грибів та суниць і продавши їх у райцентрі на базарчику». 
Словом, хата у них була поганенька, умови не дуже, але малого Ярослава любили і пестили. Як могли, звичайно.  

Свої чужі діти
З першим чоловіком Ніна прожила 13 років, народивши йому трьох дітей, а потім… покинула і його, і малих, і вийшла заміж в сусіднє село за чоловіка, досі неодруженого, молодшого від неї на чотири роки.
А діти залишилися з бабусею і з татом, який не пішов з родини, а й надалі жив з ними і з тещею. Лише коли діти повиростали, одружився і переїхав у сусіднє село і нині ростить 5-річну доньку.
«Як діти плакали, просили маму не йти, – каже Лідія Трохимівна, мати Ніни. –  Старша ще не так, а менша… я думала, що вона того не переживе, так хотіла мами. Вони ще як були разом, то дитина не могла без неї ні хвилини. Десь забариться, а Леся: «Де моя мама, де моя мама?». Малий навіть так не побивався, а вона довго плакала...
Усі троє росли біля мене. Коли вона пішла, старшій, Наташі, було 16, Лесі 13, а найменшому, Мишкові, 11. Зі мною залишився зять, так і ставили їх на ноги.
З тих пір минуло вже 13 років. Діти, подорослішавши, ображалися на маму, ще й добре. А вона навідалася до нас лише минулого року, коли я злягла,  відтоді й почала ходити. Приходила, плакала, горнулася до дітей, але вона їм була вже не потрібна. Вони були чужі».

«Чого ти йдеш із своєї хати?»
… Хоча не з добра Ніна пішла з дому. Кажуть люди, якби чоловік не бив її «по-чорному», може б, і не пішла до другого. Ніні казали: «Чого ти йдеш із своєї хати, нехай він іде…».
«Скільки разів вона втікала з маленькою дитиною і до сестри, і в хліві ночувала, і в пустих яслах, – кажуть селяни. - Старша дочка пам’ятає все, може, тому так не ображалася на маму, як менша».
 «Лише останнім часом діти почали родичатися з мамою, – розповідає сестра загиблої, Ольга. – Старша Наталя, яка мешкає в Хмельницькому, брала до себе її молодшого хлопчика, водила в лікарню, сама їздила до них у гості. Діти стали доросліші і зрозуміли маму.
І сама вона, скільки в мене була, ні разу не заїкнулася про те, що їй погано, навпаки, завжди така весела була».
… У вересні, за словами сусідки Ніниної матері, Світлани, якраз після свого дня народження, Ніна поїхала у Хмельницький на обстеження, – дуже схудла, і боялась, аби не було якої біди. Але лікар сказав, що вона абсолютно здорова, і єдине його зауваження було з приводу випивки.
В переддень трагедії, в неділю, Ніна подзвонила пані Світлані і сказала, що як не в понеділок, то у вівторок обов’язково приїде. «В понеділок, – каже жінка, - її якраз і привезли до мами - з моргу, бо ховали з цієї хати».

«В мене сліз не вистачало»
Володя, Нінин чоловік, хазяйновитий, коня тримає, корову, свиню, курей. Добрий, роботящий, не відмовлявся навіть гній людям викачати, але…  випивали обоє. Якби не пили, кажуть у селі, то все було б добре.
«У Володі дуже добра мама, – продовжує Ольга, – яка дуже багато часу приділяла Ярославу. Мало не щодня ходила до школи, давала якусь копійку, аби батьки могли щось купити йому з одягу. Вони ж обидвоє були без роботи, хіба що він якусь копійку заробить, але ж їх троє, і треба ще щось поїсти купити.
А нині старенька плаче і побивається за Ніною, як за рідною дочкою».
… Бабуся Катя плакала з самого початку спільного життя Ніни з Володимиром. Чим тішитися, каже вона, коли невістка трьох дітей покинула? Сина сама ростила, без чоловіка, і знає, як це важко. Казала обом: «Не робіть цього». Але як з’явилася дитинка, то й змирилася.
«Володя довго не одружувався, - каже бабуся Катя, мати Володимира, - така вже йому доля була – зустріти Ніну майже у 35 років. 
В мене сліз не вистачало. Скільки ходила туди (за три кілометри, у сусіднє село, серед поля та пустирі), стільки плакала, бо шкода онука, – вони дивилися за ним, дитина голодна не ходила, але не так у них було, як треба. Я і сварилася з ними обома. А вона ласкава, все до мене: «Мамо, мамо»... Прийдуть до мене, і город посадять, і траву скосять, і дров привезуть…
Я скільки їх просила: «Діти, у вас синочок росте, тіштеся ним». А вони: «Добре, добре», і знову за старе. Хоча обидвоє трусилися за малим.
В четвер була в них, там все добре було, і ніяк до мене не дійде, нащо вона тих дітей осиротила? Мені випала доля самій ростити сина, і йому так само – самому. Але ми не віддамо дитини нікуди. У нього є батько, дві баби, тітки... Так що дитині ми раду дамо».

«Я вийшов з хати, а вона сидить біля сливки»
... З Володею ми зустрілися біля неприглядної хатини, в якій жила родина. «А  мені роботу дали? – каже Володимир. - То ж мушу десь копійку заробити. На свою хату вже ні сил, ні часу немає. А малому купував усе: захотів телефон, купив, захотів щось нове вдягнутися, купив.
Вдома тримаємо корову, свиню, курей, сам дрова заготовлюю. Збиралися  лоша до кінця місяця продати, купити одяг на зиму. Порося на Михайла хотіли заколоти. От і напланували.
... Ще не було семи. Я вийшов з хати, а вона сидить біля сливки. Я їй: «Ніно, ти корову доїла?». Мовчить. «Ти що, впала?». Бо в неї кілька разів таке було, що в голові паморочилося, я й подумав, що їй погано стало, і вона присіла. Підійшов до неї, а вона на одне коліно стала, друге підкулила, а на шиї в неї маленький мотузочок затягнутий...».
Малого Ярослава сусідка одразу ж забрала до себе, він маму тільки на похороні побачив. І не знав, куди приткнутися: чи до бабусі Ліди, яка напівжива стояла, спершись на дві палиці (після похорону старенька на тривалий час втратила свідомість, і до неї довелося викликати швидку. Нині вона шкодує лише про те, що її «відкачали»), чи до бабусі Каті, яка побивалась за невісткою, як за рідною дочкою, чи до мами, яку більше ніколи не побачить.
Леся, Нінина молодша дочка, весь час втрачала свідомість, її ще в Хмельницькому відливали, щойно жінка дізналася про смерть матері.
... В цих двох родинах до подібних трагедій не звикати. Тітка Ніниної бабусі повішалася ні з того ні з сього. А у Володіної тітки старша дочка пішла зі світу таким же способом у 13 років.
То, може, це дійсно, доля, як кажуть селяни? Хто зна. Але одне можна сказати напевно: у будь-якому випадку самогубство – це благання по допомогу, яке ніхто не почув.