На уламках любові

 У сім'ї дочка була улюбленою дитиною: балували її змалку. Що краще зносити, а смачніше з'їсти - все Каті. Череду пасти, на городі мамі помагати посилали молодшого Тараса. Він змалку до роботи брався, як старий. І особливої уваги до себе не вимагав. Дочці щороку до школи нову куртку, а сину не обов'язково - матері не перечив: стара вдяганка, то й стара. А як парубком став - батьків одяг доношував. Сім'я не бідувала. Як не стало колгоспу і розпаювали землю, почали фермерувати. Родилися в господарстві поросята, телята, навіть лошата. І Павло, і Ганна були хазяйського роду, тож без тяжкої роботи не уявляли свого життя. Ще на кутку всі сплять, а в їхніх вікнах світиться. Через те й гроші водилися, ніколи не позичали, мали і хату, і в хаті, першими в селі купили «Жигулі» - новенькі, просто із заводу.
Отож, що розкішне весілля дочці мали за що справити. Про нього в селі, як і про всяку подію, поговорили кілька днів, та й забули. Молодята жили в місті у зйомній квартирі. Катя, не приховуючи перед чоловіком свого крутого норову, сказала батькам невдовзі після весілля:
- Не мрійте і не сподівайтеся, що ми з Костею будемо батракувати на вашій фермі.
- Вона наша і ваша теж. А не хочете, то й не робіть - ніхто до цього вас не силує. А ми скільки зможемо, стільки й хазяйнуватимемо. Ще вам треба допомогти квартиру купити, - розсудливо і без образ відповіла на те мати. Відтак дочка із зятем стали гостями - у вихідні приїхали й поїхали, навантаживши сумки і печеним, і вареним.
- Звикнуть до такого, - казав Павло до жінки, - забудуть, що за добро треба бути вдячним. І в руки будуть дивитись, коли вже з них не буде, що взяти.
- Не те, чоловіче, кажеш, - це ж своя дитина. Ми колись бідували, нехай діти не знають нестатків, - заперечувала Ганна і часом уже крадькома складала на дно сумки ласі наїдки і грошенят, щоб Катя ні в чому скрути не знала. Весілля справляли у серпні, а наступного року напровесні горе накрило родину - раптово помер батько. Ще не загоїлася рана від тяжкої втрати, а тут ще одна біда - Катерина, приїхавши на Великдень одна, категорично, як вона завжди робила, оголосила своє чергове рішення:
- Ми з Костею розлучаємося, - не вмовляй, мамо, і не зітхай: так мало статися. Я його не настільки кохаю, щоб прощати йому всякі вибрики - сама проживу так, як схочу.
Лукавила і не знала, що вона вже не одна. У жовтні, оформивши декретну відпустку, перебралася дочка з міста до матері.
Зять не навідувався, хоч родом був із сусіднього села. Катя так само, ні, ще більше була в привілеях. А Тарас, щороку приїжджаючи у місячну відпустку ( як служив на флоті, так і залишився в армії), й дня без роботи не був, бо відколи не стало батька, всі господарські справи на себе поклав: то підлогу в хлівах перестеляв, то сіновал перекривав, то обору для худоби майстрував.
Ганна з роками почала згортати хазяйство - відколи овдовіла, хвороби одна за одною чіплялися. Була в лікаря, той сказав, що все від нервів. А де їй спокою взяти, он за Катю журиться, хоча б родила благополучно.
Внучка з'явилася на світ, як ягідка, - червонощока, біленька і на диво спокійна.
- Таку вам, бабусю, легко буде бавити, - капризувати не повинна, терпляча, як вчителька, - жартувала молоденька акушерка, передаючи бабусі новонароджену радість. Ганна, легенько притуливши до грудей теплий згорток, в мить відчула в усьому тілі якесь невтримне тремтіння і таку силу материнської любові, яку пережила хіба що, як колись народила свою донечку...
Назвали маленьку Тетянкою, а як минуло їй три роки, Катя, скинувши трохи свого непокірного гонору, попросила в матері помочі, щоб та бавила внучку, а вона поїде до міста на свою роботу. Так і сталося. Ганна розпродала живність, залишила корову, та двійко поросят, кури й гуси і стала нянькою.
Катерина спочатку приїжджала кожного вихідного, потім через вихідний, а далі все рідше й рідше.
- Як так будеш навідувати, то дитя матір забуде, - обережно натякнула Ганна дочці.
- Я тобі довіряю повністю. Не можу ж я себе зв'язати одинокістю. І взагалі - як мені з дитиною в місті? Кому я буду треба, - як завжди роздратовано відповіла на материн докір.
Після тієї небагатослівної розмови Ганні вночі не спалось. У кого вона, дочка її, вдалася? Раз обвинувачувала Катрю, тричі виправдовувала. Молода, красива, розлучена, хіба їй самій бути? А дитина? Онука Ганні не тягар, вона для малої ладна небо прихилити. Але як приїде дочка, мала день за нею слід у слід ходить, то до рук припаде і все гладить їх, то обхопить рученятами шию і тісно цілує у щоки та приказує: « Ой, як ти, мамо, пахнеш квіткою». Як це воно далі буде? Роки тікають, а болячки обсідають. А що як Катерина зовсім прикине їй внучку, а в Ганни сил меншає й меншає.
З боку на бік крутись не крутись - не заснеш, будять ті нерви. Казав ще лікар, що вони, як струни - в добрі мовчать, у журбі тужать, сушать серце.
Сталося те, чого Ганна боялася найбільше, дочка вийшла заміж. Чоловіка свого другого навіть не показала. Перед Новим роком, правда, приїхала - всього на годину, щоб вкотре покраяти лезом своїх гострих слів неньчине серце. Говорила поспіхом, уривчасто:
- Я поспішаю. У мене буде дитина. Хочу, щоб ти оформила опікунство над Танею. Я напишу відмову.
Ганна заціпеніло стояла посеред кімнати. З дитячої вибігла Таня, кинулась до Каті, обхопила рученятами її ноги. Секунди тиші видались вічністю.
- Матусю, ну візьми ж мене на руки. Я тебе поцілую і почую, як ти пахнеш, - щебетала донечка.
- Іншим разом, Таню. Я поспішаю, - мовила розгублено, але все ж підхопила малу. Мати того всього вже не бачила і не чула. Хвиля якогось страшного колючого холоду накрила її всю - з голови до ніг. Сплуталися думки і слова. Треба щось казати, а що?
- Значить, ти не мати, а блудниця. І ще на світ пустиш невинну душу і знов осиротиш. А на кого ти цю крихітку лишаєш - хіба не бачиш, що здоров'я моє тане? - далі Ганна говорити не змогла.
- Бувайте, - Катерина повернулась до дверей, а потім зробила крок назад. - Чоловік мій сказав, що не буде батьком чужій дитині.
Гостя зачинила за собою двері, її ніхто не проводжав. Ганна присіла на канапі, Таня - поруч. Бабуся пригорнула маленьку і поцілувала її біляву голівку - що робити, в кого питати ради-поради?
Невдовзі приїхав у відпустку Тарас. Мати виклала йому все, як є. Син поспівчував, делікатно натякнув, що передали, видно, дочці любові, зростили егоїсткою, коли таке втнула - дитину народила на уламках розбитої любові та ще й відмовилась від неї. А потім поділився своєю радістю - наважився одружитися.
- Приїдете, мамо, до мене з малою, побачите Одесу, там в одному з ресторанів і весілля моє відгуляємо.
На синове весілля Ганна не поїхала - здоров'я не пустило. Десь через місяць по тому жінку прооперували. Не за себе вона боялась - душа тремтіла за внучку. Якщо з Ганною щось станеться, кому це дитя потрібне?
Наважилась поділитися своєю тривогою із сином. Той, вислухавши матір, сказав прямо:
- Ти вже мені колись натякала, щоб я Танею опікувався. Гадаю, нав'язувати нашу проблему моїй дружині на початку нашого сімейного життя некоректно. Вона в мене непростої вдачі, боюсь, що на це не погодиться.
І мати надумала таке. Якось, посадивши біля себе внучку, сказала обережно і несміливо:
- Буду оформляти тебе, дитино, в інтернат. Недужа я, опікуном твоїм ніхто мене не затвердить. Та й чи зможу я...
Дівчинка, як не сиділа, - скочила на ноги, потім рвучко повернулась до бабусі:
- Хіба я вже й тобі не потрібна, бабуню? Ти ж у мене єдина. Я нікуди від тебе не піду. Нащо мене народили й покинули?
Дівчинка зайшлася плачем. Ганна відчула себе найвинуватішою перед цією маленькою людиною. Навіщо вона так сказала? А як бути, коли ніхто не хоче навіть надпити її переповнену чашу відчаю.
- Зірочко моя, я тебе нікому не віддам. Я стану на коліна перед Богом і людьми, щоб мати силу і право поставити тебе на ноги, - сказала плачучи і обіруч пригорнула до грудей свою Таню.
Відтепер вони ще більше жили одна для одної. Дівчинка росла доброю, роботящою, вже була бабусі порадницею і помічницею - і в хаті, і в городі. У школі вчилась гарно. Опікунство над онукою Ганна таки випросила. Аліменти й опікунську виплату - все складала дівчинці на ощадкнижку.
Внучка тим часом дорослішала і вже обрала майбутню професію. Про свою мрію стати вчителькою найперше зізналась бабусі. А та у відповідь:
- Я й не сумнівалась. Мені про твою професію ще акушерка у пологовому будинку колись напророчила.
У Тетяни своя кімната, бо довго засиджується за уроками. Коли ж лягає спати, тихенько прочиняє двері у бабусину спальню і свої відкриває. Ганна довго на це уваги не звертала, а потім запитала у внучки, навіщо вона так робить.
- А, це, бабуню, як у казці, - відбулася жартом, - щоб Вас бачити і чути. Вночі я слухаю, як Ви дихаєте. А, може, покличете, чи Вам ліки треба буде подати. Ганна замовкла і сховала у кінчик хустки сльози вдячності і провини.

Лідія НАКОНЕЧНА, Житомирська область.