Помер колишній голова конгресу українських націоналістів Василь Керзюк

«Якби всі люди були такі, як він, на землі вже давно був би рай»
Проститися з ним прийшли сотні людей, які знали Василя Івановича - студенти різних поколінь, викладачі університету, соратники по партії, друзі, знайомі…
29 листопада Василь Іванович та Галина Григорівна Керзюки мали відсвяткувати 60 років спільного життя. Родина готувалася, мали з’їхатися гості з різних куточків України, чекали доньку з-за кордону. Але сталося так, що рівно за тиждень до цієї дати Василя Івановича ховали.
«Зрозуміло, що час усе згладить, - каже голова Хмельницької крайової організації Народного Руху Ігор Клюс, - але зраз усім нам дуже боляче. Спокійний, розсудливий, надзвичайно порядний Василь Іванович був людиною обов’язку, він усе, що робив, виконував ніби востаннє.
У 90-х роках в національному університеті (тоді (ХТІПо) ми з разом ним організували осередок народного Руху. Пам’ятаю, ще в 1988 році він казав: «Ще рік-два і ми будемо мати самостійну Україну».
Я часто спілкувався з його студентами, вони його обожнювали! Бувало, у декого з них виникали труднощі зі здачею (Василь Іванович був деканом заочного факультету), і до нього можна було підійти, він завжди і кожного розумів і допомагав. Причому, абсолютно безкоштовно».
«Коли в університеті було розпорядження читати лекції російською мовою, - згадує завідуючий кафедрою вищої математики національного університету Вадим Ружицький, - він єдиний читав українською! І йому нічого за це не було, бо він дуже кваліфікованим викладачем».
«Василь Іванович був настільки світлою людиною, - каже Ніна Бенюк, голова Конгресу українських націоналістів. - Завжди знаходив мирний вихід з будь-якої ситуації, відгукувався на радість і горе. Коли я вже була в Конгресі українських націоналістів, пам’ятаю, в мене були проблеми з житлом, і він, тоді депутат місткої ради, ходив до директора заводу і просив за мене».

«Такі люди в наш час зустрічаються дуже рідко»
«П’ять років тому в батька стався інсульт, - каже донька Оксана. - Мама доглядала його, виходила. Він вже підвівся з ліжка, обходив себе сам. А тиждень тому вийшов на прогулянку, впав і зламав ногу. Потрапив до реанімації, де й помер…
Мама втратила сенс життя. Адже з юних літ і до останніх його днів вони були разом. Звичайно, у неї є дві доньки, внуки, ми підтримаємо її. Але тато був для неї всім! Вони трималися одне одного і дорожили цим. А зараз вона залишилася одна квартирі, де кожна річ нагадуватиме про нього.
Тато був людиною, які в наш час зустрічаються дуже рідко. За все моє життя він не сказав ні нам із сестрою, ні мамі жодного поганого слова. 
То була стіна, опора, яка раптово рухнула, а ми залишилися самі. Навіть коли тато безпомічний лежав після інсульту, він підтримував нас. Пам’ятаю, прийду до нього, а він: «Золотко (батько завжди так мене називав), сядь біля мене. Розкажи, як ти поживаєш».
Його знало півхмельницького. «О, ти донька Керзюка?!». І мені так приємно було чути теплі слова на його адресу! Він ніколи коли нікого не зрадив, ніколи не взяв чужого. Часто повторював: «Я хочу спокійно спати, тож мені дурних і чужих грошей не треба».
А ще він дуже любив сільських дітей, допомагав їм абсолютно безкоштовно. Ще коли тільки в Хмельницькому відкрився інститут, діти приїжджали до нас, і він готував їх до вступу.
В нашому селі (батько родом із Іванофранківщини, з села Олеша Тлумицького району) люди згадують, що він малим пас корову - босий, але завжди з книжкою під пахвою. Коли вже навчався в Коломиї, босим, через ліси, раз на тиждень ходив додому за харчами - кошичком картоплі, яку розкладав на купки. На день виходило по дві картоплинки. Він був з бідної родини, на жаль, молодші брат і сестра вже повмирали.
В Бога тато вірив, хоча попів не визнавав. Я думаю, що якби всі люди були такі, як він, то на землі вже давно був би рай».
А поки що світ став біднішим на одну світлу душу…