ye-logo.v1.2
24 Листопада, 2020

Ірина Ковальчук: «Завжди викладаюся до кінця»

Суспільство 3884
Дмитра Скрипника та з архіву Ірини Ковальчук.Дмитра Скрипника та з архіву Ірини Ковальчук.Дмитра Скрипника та з архіву Ірини Ковальчук.
Фото: Дмитра Скрипника та з архіву Ірини Ковальчук.

Ірина Іванівна вважає себе щасливою людиною.

 Кар’єра чи, як вона сама каже, трудовий шлях, вдався, та так, як навіть і не мріялось. Сьогодні вона очолює Хмельницький міський територіальний центр надання соціальних послуг. «І це - ще один подарунок долі, - каже Ірина Іванівна. - Хоча я вважаю, що Бог дав мені цю посаду, аби я могла реалізовувати те, чого на сьогодні прагне моя душа».
- Росла я в простій родині (до речі, моє дівоче прізвище - Кубайчук), батько працював водієм, мама закінчила торговельне училище.
Сім’я була дуже простою, бо маючи вже двох дітей (у мене ще є сестра, молодша на шість років), батько пішов у вечірню школу, і там закінчував восьмий-десятий класи. Так само, паралельно працюючи, у 33 роки пішов навчатися в електромеханічний технікум.
Сама я вчилася в 11-й школі, яку відвідували діти офіцерів, тих, які служили закордоном. І в мене на все життя залишився невеличкий комплекс, бо якщо моїй подрузі купували взуття, то це було три пари одразу, а мені - добре, якщо одну, та й поновлювалася вона не кожного року.
Але я не ображаюся ні на що, бо почувалася захищеною, знала, що таке море, куди ми їздили на власному автомобілі. Батько склав спочатку мотоцикл, потім «Москвича» (горбатого), потім - 412-го. Склав своїми руками, у своєму гаражі, де допомагали йому всім двором. Перший наш виїзд (а ми жили біля заводу «Темп») був від нашого барака, де мешкало 11 сімей, в тому числі й ми, до телевежі. В салоні ще не було сидінь, і ми поставили звичайні ящики від яблук.
Тому вважаю, що дитинство моє було досить щасливим, хоч доводилося і траву свиням рвати, і без зручностей жити, і палити грубку. Але то було дитинство, яке минуло в родині, де всі любили одне одного.
В дитинстві я настільки була закохана у школу, що не уявляла собі іншого життя. Тож здала документи до Кам’янець-Подільського педінституту на історичний факультет.


- А як же Ви стали економістом?
- Тому що не вступила. Для мене то була дуже велика трагедія, бо, виховуючись у родині, де тебе люблять, навчаючись у школі, де постійно повторювали, що перед нами всі двері відчинені, я бачила життя в рожевих окулярах. А тут, виходячи у вільне життя, ти виявляєшся нікому не потрібний.
Але, дякувати Богу, до депресії не дійшло, і я рік працювала на обласній базі «Сільгосптехніка» робітницею на складі. Через кілька місяців мене помітили і взяли в бухгалтерію, де я побачила, що є інше життя, окрім школи.
І на другий рік вже вступила у Хмельницький технологічний інститут на бухгалтерський облік. Там мене одразу обрали профоргом групи, мабуть, помітили мою активність. А на четвертому курсі вийшла заміж.
Після інституту пішла на завод «Темп». То була школа життя, реальне виробництво, бо починала економістом у цеху, а дійшла до відділу головного енергетика. Колектив був дуже гарний, але коли через десять років розпочалася грошова реформа, заробленого на життя не вистачало, а в мене вже було двоє дітей.
… Якось, зовсім випадково по телевізору побачила виступ начальника управління економіки Людмили Романюк, яка свого часу була моїм керівником на «Темпі», і яка зіграла велику роль у моєму житті.
Пішла до неї, і вона, знаючи мене як працівника, взяла у відділ приватизації простим економістом. Згодом - начальником відділу приватизації комунального майна. Коли відбулася зміна влади, Людмила Романюк запропонувала мені зайнятися приватним бізнесом, і ми створили аудиторську фірму. Я отримала сертифікат аудитора, і ми бралися за будь-яку роботу для того, щоби просто навчитися. З часом у нас вже було чотири працівники.
«Екзамен здавала, сидячи на книжці»
- І Вам було цікаво? Цифри, звіти, це ж так нудно…

- Дуже цікаво. Тому де б не була, я вчилася. Пам’ятаю, поїхала в село провідати самотню тітку. Все поробили, лягли спати, а я вмикаю світло, беру книжку з бухгалтерського обліку і читаю. Або вдома - всі вже сплять, а я помию посуд і до другої-третьої ночі вчу. За свій рахунок їздила на семінари в Київ, а потім у Хмельницькому організовувала такі ж семінари і навчала бухгалтерів новим правилам ведення обліку.
Згадую курйозний випадок. Вже маючи сивину на чолі, здавала на міжнародний сертифікат. Прийшли з колегами на іспит, думали, десь щось підглянемо, бо маючи роботу, родину не так просто готуватися, щоб усе знати. Тому взяли підручники, але приймали іспит члени міжнародної організації, і щоб перевірити, чи ти не взяв хто із собою якихось шпаргалок, нас там ледь не роздягали.
І вже якось незручно було казати, що при мені є книга, і щоб не соромно було, коли її виявлять, довелося сісти (про те, щоб скористатися мови не було) і просидіти на товстій книжці, у спеку, увесь час, доки йшов іспит, а це - три години! Так що знання іноді приходять не лише через голову, а через інше місце (сміється…).
Через якийсь час я створила громадську організацію «Клуб бухгалтерів і аудиторів». Мене помітили як громадського діяча, і в облдержадміністрації була створена робоча група, куди увійшла і я. Через півроку Сергій Мельник, який тоді працював заступником голови ОДА, запропонував очолити там управління економіки. Коли ж його обрали міським головою, запропонував піти до нього заступником. Тоді ми зробили багато корисного.

З друзями: родина літовки і Стецькових.

- А як Ви опинилися в соціальній сфері?
- Пропрацювавши півтори каденції, я відчула, що можу щось інше. І на початку цього року очолила Хмельницький міський територіальний центр надання соціальних послуг, в якому обслуговується біля семи тисяч чоловік. Тут таке широке поле діяльності! Наприклад, покращити і полегшити людям життя не на словах, а на ділі, показати, що вони комусь потрібні, що їх десь чекають, що вони можуть щось інше отримати, ніж чотири стіни і думки про свої хвороби. Тому я щодня отримую задоволення від своєї роботи. І навіть не очікувала, що таке може бути.
Для прикладу, 1 грудня, День інвалідів. Здавалось би, що тут такого? Ще один привід зайвий раз нагадати людині, що вона в чомусь обмежена, промовляючи заїжджені фрази типу, «інваліди - повноцінні члени суспільства…».? Ні. І ми вирішили розважити своїх підопічних. Підготували їм вогник, щоб люди сиділи за столами, а не в концертному залі, щоб відчули тепло і затишок. Але де взяти гроші, бо такі заходи не фінансуються? Звернулися до нашого благодійника, Кіріма, який пече хліб на радіозаводі, і який щотижня дає нам 50 буханок. Попросили замість хліба круасани - зі згущеним молоком. Одна наша підопічна подарувала нам півтора мішка яблук. Жінки, які відвідують клуб «Господарочка», спекли пиріжки. Для цього ми в того ж Кіріма випросили мішок борошна, на ринку - 10 кілограмів цукру і чотири пачки маргарину. Там же нам дали кухонний інвентар для нашої «Господарочки». Все інше принесли з дому. За допомогою волонтерів відремонтували плиту й духовку, які не працювали п’ять років. І напекли рогаликів з варенням, горіхами, яблуками… До цього залучили навіть тих, хто, здавалося б, мало на що здатен. Наприклад, жінка, яка нещодавно перенесла інсульт. Ви би побачили, як ці люди раділи, як вони тішилися, бо відомо, що підготовка до свята, це набагато більше, ніж саме свято. Плюс - концертна програма. Люди піднеслися духом. Так що на черзі - Різдвяний бал, і ми вже починаємо вчити краков’як, вальс, карапет...
Днями наші підопічні їздили в Браїлівський жіночий монастир - посповідатися, причаститися.
«Потрібно допомагати, не чекаючи вдячності»
- Чи був якийсь випадок, який змусив Вас, людину цифр і звітів, змінити свої пріоритети?
- Сім років тому, ще працюючи в управлінні економіки облдержадміністрації, ми вирішили поїхати на Бакоту. А я, куди не їду, тягну свою родину - дітей, батьків. По телефону нам сказали, що в них є будиночки, душ, мангал, дрова, так що шашлики можна смажити хоч кожен день. Приїжджаємо, а там - ніяких будиночків немає, натомість - частина залізничного вагона з двоповерховими солдатськими ліжками. Туалет такий, що одразу й ноги помиєш. Зрозуміло, що ні мангала, ні дров теж не було. Натомість нам принесли якусь розвалену залізяку, в результаті відро м’яса, яке привезли з собою, ми з’їли майже сирим.
Але головне - там жили діти з нашого розподільчого притулку. Вони так до нас прив’язалися! Пам’ятаю, було холодно, вони мокрі, погано вдягнені, то ми всі шкарпетки, які в нас були, повіддавали їм. Взагалі, ділилися з ними усім. Дійшло до того, що зранку ми ще спимо, а вони метрів за 30 від будиночка повсідаються і чекають, коли хто з нас вийде. Не те, що ці діти заглядали нам у руки, вони ще й нас пригощали сухариками, які спеціально для них сушили, щоб між обідом і вечерею їм було що гризти.
Це так нас зворушило, що ми після того ще довго співпрацювали з притулком, ходили туди, допомагали. А їм це було потрібно! Виявилося, що там дитині на рік видається дві пари шкарпеток, одні трусики і маєчка. Я тоді ходила по ринку, зверталася до підприємців, просила допомоги. Мої діти теж так перейнялися цією проблемою, що ходили зі мною до притулку і допомагали.
З тієї пори ми з родиною звертаємо увагу на тих, кому потрібна допомога: даємо на церкву, на центр, де я зараз працюю, та й усім, хто, «зустрінеться на дорозі». Мої діти знають, що це потрібно робити, не чекаючи вдячності.
- Конкретно комусь допомагаєте?
- Так, і не одній людині. Для прикладу, в мене в під’їзді померла жінка, залишилося троє дітей. Чоловік - повністю безпорадний, він навіть не знав, як поховати дружину. Мерія придбала дітям ноутбук, я сама пішла в магазин, попросила для них ліжко, шафу, на ринку - матраци, щоб хоч було ліжко, бо спали вони на старому зламаному дивані, одна половина якого просто лежала на підлозі. Допомагала робити уроки, вчила готувати, прибирати… Зараз вони вже самостійні, то я боку спостерігаю за ними і дивлюся, де підтримати чи підказати.
«Він побачив у моїх очах таке, що відступив»
- Чого Ви боїтеся? Чи - боялися?
- Найстрашніше в моєму житті - це п’яний і агресивний чоловік. Знаєте, є такий тип людей (до речі, це було і з моїм чоловіком), які, коли вип’ють, стають садистами. Я була заміжня офіційно, але все життя почувалася самотньою і дуже заздрила тим жінкам, які спокійно йшли додому, спокійно лягали спати і жили душа в душу. А в мене завжди була тривога, бо я не знала, чим закінчиться день.
То дуже страшно. Ця кров, бійки, стрілянина (він був мисливцем)… Пам’ятаю, як вагітною ховалася від нього, щоб не потрапити під гарячу руку. Я знаю, як то тремтіти, як не спати і боронити своїх дітей. І коли він уперше підняв руку на мою дитину, я стала на захист. І він, озвірілий, побачив у моїх очах таке, що відступив, бо я справді ладна була тоді його вбити. А наступного разу не допустила, бо наступного разу вже не було - я подала на розлучення.
Ще було страшно, коли ми (я тоді працювала в міськвиконкомі) закривали алею на Проскурівського підпілля. В результаті все закінчилося мирно, люди знайшли місця. Але коли йшло закриття, мені сказали, що за мене в церкві замовили за упокій. Неприємно, звичайно, але я себе заспокоїла тим, що нічого поганого не роблю, тому Бог мене захистить. Мене справді не зачепило, бо я щонеділі ходжу до церкви, а мої колеги тоді добряче відчули.
«Коли мені стало дуже важко, коли думала, що прийшов кінець, пішла до церкви»
- Ви щиро віруюча?
- Так. Але до церкви прийшла сама, бо в нас в родині такого не було. Хоча з дитинства пам’ятаю, як бачила, що бабуся, в якої проводила багато часу, вночі, коли всі лягали спати, біля вікна ставала і молилася.
І коли мені стало дуже важко, коли я задихалася, коли не знала, як жити, що робити, я пішла до церкви. Служби не було, але порожній храм був відчинений. Я впала на коліна і говорила, просила…
Потім пішла на службу, згодом - до сповіді, на якій теж плакала. Побувала і в Києво-Печерській лаврі. Тільки-но стала на сповідь до монаха, а він: «Що, начальничка?» «Мабуть, що так»,- кажу. Та й запитую, що робити, як дітей самій виховувати. А він: «Купуй книжки і читай». Я ще так усміхнулася про себе, думаю, я його запитую, як жити, а він каже - книжки купуй.
… З того часу минуло більше 13 років, і я зрозуміла, як він був правий. П’ять років я купую і читаю лише духовну літературу, в якій знаходжу відповіді на усі питання.
Віра не лише допомагає, мені просто стало легко жити. Раніше я була нервовою, дратівливою, зараз навчилася смиренності і лагідності. Я була боягузкою по життю, невпевненою в собі, закомплексованою, вважала себе негарною, бо чоловік постійно втовкмачував мені, що я дурна, потворна, батьки мої теж не такі, як треба. Але Бог мене не лише укріпив, він послав мені людину, яка вже десять років щодня повторює мені, що я найкраща: і як жінка, і як мама, і як господиня. І я в себе повірила, бо колишній чоловік стверджував, що я взагалі - нуль. Сьогодні я живу в громадянському шлюбі і знаю, що таке жіноче щастя. Для мене офіційний шлюб мало що значить, я хочу бути вінчаною, для мене це суттєво. І ми до цього йдемо.
Якось Алла Пугачова сказала: «Мою фігуру нічого не зіпсує», так і я скажу, що мою репутацію не зіпсує нічого, бо я всі ці роки так себе поводила, що суспільство не дозволить собі робити з мого особистого життя шоу і обговорювати його.

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую