ye-logo.v1.2
18 Липня, 2019

Життя без тріщин

Суспільство 1462
Фото: www.lorsovet.info

Ваза, яка стояла на краю стола у веранді, падаючи на кафельну підлогу, голосно брязнула.

 За долю секунди вона перетворилася на купку шматків скла.
…Юля глянула на годинник, стрілки показували четверту годину ранку. За вікном сіріло. Так непомітно, мить за миттю, народжувався новий день. Юля підвелася з дивана і визирнула у вікно. Порожня вулиця ніби завмерла, застигла. Життя, здавалося, призупинилося. Вікна сусідських будинків відлунювали такою ж сірістю, що й новонароджений ранок. Юля важко зітхнула. Ще одна безсонна ніч. Скільки їх залишилося позаду... А скільки ще попереду? Чи таким вона уявляла своє сімейне життя? Чи думала, що у своїх дев’ятнадцять буде почуватися як бранка? Скільки тих запитань народилося у її голові тієї ночі, одному Богу відомо. Та всі вони залишалися без відповіді. Пригадалося, як півтора року тому збентежена прийшла додому після чергового побачення з Антоном. Він запропонував побратися, а вона, кохаючи його усім серцем, навіть і не замислювалася над вибором. Отож, щаслива та стривожена, вона присіла біля матері і виклала новину на одному подиху. Мати на таке зізнання відреагувала скептично, мовляв, куди поспішати. Ще молоді, отож, треба пожити для себе, світу побачити. Їй, Юлі, освіту здобути, Антону на ноги стати, грошей підзбирати, щоб сімейний човен не зіштовхувався з прагматичними реаліями життя. Юля кивнула головою і випалила: «Не можемо чекати. Обставини не ті. Вагітна я, мамо! Дитину чекаю». Недобре закололо материнське серце. Тривожно стало. Добре знає, як нелегко з дитиною у цім світі пробиватися. Їй виховувати доньку допомагали батьки, а коли їх не стало, відчула себе нещасною сиротою, бо ж немає кому і правди розказати, як душа болить. Оксана все життя гарувала як віл, аби дати дочці усе найкраще. Скільки їздила за кордон, щоб заробити копійчину, щоб у Юлі було краще життя. І ось – новина, як грім серед ясного неба.
«Ну що ж, — похитала головою, — дитина – це дар Божий. Треба народжувати. Та може не поспішати з весіллям?» Вираз Юлиного обличчя змінився. І погляд став такий здивований. «Ні, мамо, — заперечила дівчина. – Хочу, щоб все було як у людей. Одружимося, аби у дитини була повноцінна сім’я. Крім того, ми з Антоном кохаємо одне одного. Щиро, по-справжньому»
Оксана більше з дочкою не сперечалася. Зробили сватання. Відгуляли весілля. І все зразу ніби добре складалося. Антон прийшов у зяті. Господарював, а роботи вистачало, бо ж у селі скрізь чоловічі руки знадобляться. Так пройшло півроку. А потім його неначе підмінили. Раз за разом приходив додому напідпитку. Оксана мовчала, Юля винувато опускала очі додолу і виправдовувала коханого, мовляв, втомлюється на роботі, велика відповідальність на його плечах, має право розслабитися... Та коли Антон почав повертатися посеред ночі, а то й під ранок, Оксана не витримала. Втрутилася. Ох і скандал розгорівся. Тарілки літали об стіну, гупали двері і здригалися віконні рами. Антон пішов і заявив, що більше не повернеться в цей дім. Оксана полегшено зітхнула, та після того, як Юля тиждень лила сльози, вирішила поступитися і зібралася закордон. Антон повернувся. Та життя не клеїлося.
Юля щиро вірила, що коли народиться малюк, чоловік зміниться і приділятиме більшу увагу сім’ї. Натомість, з народженням сина Антон пішов у ще більший загул. А поряд не було нікого, хто б скерував його на правильний шлях.
Юля уже звикла до нічних походеньок і до того, що чоловік постійно напідпитку. Тепер дивилася на нього іншими очима. І ставила собі запитання, чи кохає його і досі, що терпить таке зневажливе ставлення до себе і до сина.
Тієї ночі, схилившись над колискою сина, Юля довго думала про своє життя. «Нічого, — казала вона собі і сину, — впораємося. Ти підростеш, і я довчуся. Переведуся на заочне, знайду роботу. Не пропадемо. Я сильна, бо головне у моєму житті ти, мій янголе. Заради тебе я на все готова».
Юля вийшла на веранду. Не вмикала світла. Антон схилився над розбитою вазою і збирав шматки кришталю.
- Я подаю на розлучення. – твердим голосом сказала Юля чоловіку. В цю мить вона чітко розуміла, що зовсім його не знає, що перед нею чужа і байдужа людина. – Ось твої речі. Йди! – поставила перед ним спортивну сумку.
- Це через вазу? - здивувався чоловік. – Я обов’язково склею її.
- Тільки тріщини залишаться. Між нами все скінчено. Не можу так більше. Розумієш? Не можу! Ти хочеш гуляти, розважатися, а мені потрібен поруч надійний чоловік, на якого можна розраховувати. Я втомилася чекати тебе до ранку, терпіти твої пиятики, твою байдужість до нашого сина. Йди!
Антон взяв сумку. Декілька хвилин дивився на дружину. Не розумів, що відбувається. Він йшов крок за кроком порожньою вулицею і починав усвідомлювати, що втратив щось важливе, чого більше не повернути…
Юля дивилася крізь вікно на силует чоловіка, що поволі зникав у тумані. Життя не стоїть на місці. Воно продовжується. І у неї все обов’язково буде добре… Зараз у цьому вона була впевнена, як ніколи…

Анжела ДЗИЦЮК.

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Популярні новини

Останні оголошення

Останні фото та відео

  Так  Ні, дякую