Оля + Коля…

Двоє людей і справді творять свою маленьку країну. Ба навіть власний світ. Вони самі вправі вирішувати, за якими правилами їм жити. Для повноти щастя вони повинні доповнювати один одного. Немає рівності – вмирають почуття. Рано чи пізно. Диктатура – не для любові. Коханню потрібна виключно демократія. Як її досягти?
Скільки трактатів написано про найвище з людських почуттів, а суперечки тривають і досі. Ось у релігії Сходу суть любові, що дорівнює суті життя, конкретизують як мрію первісної єдності і злиття. Для стародавньої китайської мудрості (даосизму) вся дійсність є одним живим організмом, протилежні сили якого – Інь і Янь взаємно врівноважують один одного. Інь – це жіноче, темне, пасивне, поверхневе, інтравертне, синтетичне; Янь – чоловіче, ясне, активне, творче, екстравертне, аналітичне. Людина може бути щаслива тільки тоді, коли реалізує в собі право природи, це означає рівновагу Інь і Янь, оскільки вона створена для внутрішньої згоди.

Українське «Янь»
Ніяких особливих поворотів сюжету в їхніх долях, здавалося, немає. Та кого не спитай у тритисячному станційному селищі про велику любов, усі вказують на родину Козловських. Вони не знають ні зрад, ні сварок, ні тим більше, бійок.
…Микола вивчився на машиніста тепловоза і працював у Хмельницькому. Приїхав до товариша на весілля. Як водиться, познайомився тут із подругою молодої. Родом із Летичівщини, а на станцію Дунаївці працювати приїхала. Оля – саме втілення образу подолянки: пишногруда, чорноброва, весела, без гонору та маски неприступності, але й не без перцю. Підкорила хлопця враз. «У нас вдома, на Львівщині, я таких дівчат і не зустрічав», – тільки й устиг подумати, як стріла Амура навіки вразила його серце. Попри ту глибоку рану, Микола показав себе справжнім козаком-однолюбом: невдовзі повів дівчину до шлюбу. Усім єством збагнув: це його жінка. Та й не в натурі було загравання чи колекціонування розбитих дівочих сердець.
Якщо хтось заявить, буцім ніяких особливих перипетій у цьому романі він не бачить, заперечу йому: саме таким і має бути ідеал щирого українського кохання. Ну хоча б пісню нагадайте: «А козак дівчину так вірненько любить, що й зайнять не посміє…»
Одружилися страшного 1986 року. Микола переїхав у Дунаївці, до коханої. На плід їхньої любові чигала чорнобильська мара, трагедія на АЕС не на одну матір дихнула зі своєї чорної пащі. Жінки боялися зачинати дітей. Може б, і Оля не поспішала з першим материнством, якби не знала: у неї є від усіх напастей непробивна стіна, її Микола. Спочатку в подружжя зростало двоє синочків – Богдан і Тарас. Потім з’явилася доня Орися. Усіх дітей називали винятково українськими іменами, Микола, як справжній галичанин, твердо вірить, що коли назвеш дитину по-чужинськи – українця з неї вже не дочекаєшся.
Оля працювала на комбінаті хлібопродуктів в бухгалтерії. Чекали, що отримає квартиру. Підприємство будувало житловий мікрорайон. Терпляче микалися по найманих квартирах. Щоб мати зарплату та прогодувати родину, у купоно-талонних дев’яностих Микола здобув ще з десяток професій. Оля каже, він може все на світі. Лише у 2001 році в’їхали в свою квартиру. А що то за українець, який не збудує для своєї коханої хати?! Хай навіть і з лободи…

Па-па, Італіє
У пошуках шматка хліба для сімейства Микола, було, подався вслід за земляками за кордон. Оля залишилася з дітьми, бо не було кому за ними наглядати. А лишати самих – це все одно, що кинути, як безбатченків. Працьовитий українець мав усі шанси облаштуватися в Італії сам, а потім сюди ж перевезти дружину, а далі й синів, які вже стали повнолітніми. Тим більше, хлопці під татовим наглядом теж зросли не безрукими. Один закінчив художній ліцей, малює, другий різьбить по дереву. На чужині аж облизалися б, щоб таких здібних робітників отримати. Микола щодня розповідав про свою родину, якою просто таки марив.
- Слухай, чоловіче, не трави душу нам, – казав йому один.
- Подивися на інших, дехто вже собі тут пару знайшов, щоб не вертатися у те безпросвітство, – радили інші.
- Що то в тебе там удома за така богиня?- допитувалися треті. – Ти або вези її сюди, або забирайся, як так не можеш без неї.
Микола розпрощався з багатою чужиною і повернувся до українських злиднів. Скільки родин зруйнували вони, оце багаторічне безробіття, безгрошів’я, безнадія! А Миколина тільки міцніє. На доказ тому Оля та Коля недавно подарували світу ще одне дитя. Як Любомирчик припаде до маминих грудей, чоловік милується дружиною: справжня вона у нього Мадонна, куди тим закордонним, із силіконом!

Закохані… бомжі
Завітавши до Козловських, застали тільки Олю та Орисю, котра чукикала немовля. Батько, як завжди, пішов десь у справах, що приносили йому чесну копійку на прожиття сім’ї, утримання трикімнатної квартири. Уже вісім років родина не має права на жодну комунальну пільгу, субсидію, бо не прописана в житлі, яке практично збудувала власними руками. Цей дім досі на балансі Держкомрезерву, а там ніяк не наважаться передати будинок у комунальну власність. Так що в один момент багатодітна родина може й на вулиці опинитися, якщо комусь нагорі заманеться дім продати. Хіба мало таких прикладів?
Отака ось іронія долі: українські інь та янь зробили все, що тільки могли, аби на весь світ довести, якою міцною, вірною та плодовитою може бути українська любов, а рідна держава, котра за радянським правилом називає сім’ю клітинкою суспільства, і їй, і справжньому коханню так часто перешкоджає. То якою може бути отака держава? Їй би вшановувати та нагороджувати тих, хто проніс свою любов через довгі роки і зберіг почуття, і за приклад ставити, плекати та підтримувати! Бо в багатьох пар давно вивітрилося воно, кохання, яке вміє будувати не тільки свої стосунки, а й державу.