Фатіма Чергіндзія: «Головне – співати від серця» | Новини Хмельницького "Є"

Солістка Хмельницької обласної філармонії, заслужена артистка України,

лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів Фатіма Чергіндзія підкорює глядачів не лише неперевершеним співом, але й своєю потужною енергетикою, південним темпераментом і головне – щирістю. Не знаю, чи пощастило Фатімі Чергіндзії, що вона потрапила у Хмельницький, але місту з нею пощастило стовідсотково. Співачка такого рівня і такої культури співу могла б прикрасити будь-яку сцену європейського театру. Однак долі було завгодно, щоб вона опинилася саме тут. Народившись у сонячній Абхазії, Фатіма усім серцем полюбила Україну, яка стала для неї другою батьківщиною.
«У музичну школу мене не прийняли. Сказали: ні слуху, ні голосу»
- Чи мріяли Ви в дитинстві бути співачкою? У Вашій сім’ї хтось мав подібні таланти?
- Мені подобалось співати, тому батьки відвели мене в музичну школу. Але мене не прийняли, сказали: ні слуху, ні голосу, ні ритму. У нашій сім’ї, де крім мене були сестра і двоє братів, ніхто не співав. Батько працював у шахті, але був поетичною натурою. Складав вірші, навіть писав статті у місцеву газету. А ще дуже любив грати у нарди. У Ткварчалі йому рівних не було. Мати працювала в аптеці. Лікувала людей травами. А ще була спортсменкою, стрибала у довжину. Від батька у мене відкритість, балакучість, а від мами - правильність, чесність та справедливість.

Учениця першого класу.

- Вердикт фахівців із музичної школи не заважав Вам співати?
- Аніскільки. Я із задоволенням виступала зі шкільним хором, була солісткою в ансамблі. Після школи без проблем вступила до Сухумського музичного училища ім. Дмитра Аракішвілі на вокальне відділення. Під час навчання виступала із сольними концертами, записувалась на радіо та телебаченні. В 1990 році вступила до Київської Національної музичної академії імені Чайковського з класу сольного співу до педагога Людмили Гармаш.

Студентка музичного училища в Сухумі.

- Чому обрали саме київську консерваторію?
- Викладач із Тбілісі, котра приїхала в наше училище, пропонувала мені вступати до тбіліської консерваторії, але батьки мені не дозволили. Тоді, у 1989 році, коли я закінчувала училище, у Тбілісі було неспокійно. На сімейній раді вирішили їхати в Україну.

Студентка п'ятого курсу консерваторії.

- Які враження від України? Не пожалкували, що приїхали сюди? – Ні, жодного разу. Україна стала для мене другою батьківщиною. Я із задоволенням вчилася. І мені дуже приємно, що потім одна з викладачів подякувала, що я обрала саме київську консерваторію. Ще навчаючись у консерваторії, вже працювала солісткою-вокалісткою в музичному театрі для дітей та юнацтва. У театрі багато чому навчилася: акторській, сценічній майстерності, а ті дитячі образи, які створювала на сцені театру в оперних виставах, на все життя «зарядили» мене молодістю. Для дітей потрібно грати ще краще, ніж для дорослих, їх не можна обманювати і, щоб вони повірили, має бути певний стан душі. Цей досвід - неоціненний.

Старша сестра-повариха з вистави "Казка про царя Салтана".

«Серйозний хлопець сер Олександр»
- Ваше знайомство з майбутнім чоловіком відбулося в планетарії. Чи було це зоряним знаком? Адже відомо, що шлюби укладаються на небесах?
Ми справді познайомилися в планетарії Києво-Могилянської академії в 1999 році. Олександр навчався в аспірантурі на базі Київського харчового інституту і викладав студентам біотехнологію. У планетарій він прийшов зі своїм товаришем Олегом, який представив його: «Познайомся – серйозний хлопець сер Олександр». Сашко мені відразу сподобався. І хоча ми навіть не спілкувалися, я чомусь була впевнена, що я ще обов’язково його побачу. І, що це «моє». Вдруге ми зустрілися на новорічній вечірці у Олега. Я співала романси і остаточно причарувала хлопця. З того часу вже не розлучалися. Восьмого серпня 2000 року ми одружилися. Як відомо, протилежності притягуються. Ми дуже різні: я – галаслива, балакуча й весела, він - стриманий, серйозний, уважний. І водночас – дуже схожі, бо обидвоє народилися під одним знаком зодіаку. А Діви працьовиті, вони здатні роками відточувати свою майстерність, швидко навчатися в нестандартних ситуаціях, важливі рішення приймають виважено, і ці риси характеру притаманні і мені, і йому.

Чоловік Олександр з донькою Настусею.

- Яка Ви дружина?
- Вірна. Думаю, що Олександру нелегко зі мною, але у нього є терпіння, і він знає, що я його кохаю.
- Який ваш чоловік?
- Мій чоловік не любить говорити про свої почуття. Він доводить свою прихильність вчинками, турботою про мене. Він опікується мною, як своєю дитиною.

Фатіма в ролі Івасика Телесика у виставі "Пастка для відьми".

- Як ви опинилися у Хмельницькому?
- Якось товариш запропонував Олександру поїхати працювати у Хмельницький. Він погодився, тим більше, що батьки його мешкали неподалік – у Бучачі Тернопільської області. Я у цей час проходила стажування в Академії молодих оперних співаків Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі, яке тривало два роки, з 2002 по 2004. У 2003 мене прийняли на роботу у Хмельницьку філармонію, тож після закінчення академії повернулася у Хмельницький. У Санкт-Петербурзі було дуже цікаво, я багато чому навчилася. Але без Сашка мені було важко. Мені пропонували залишитися в Росії, та я сумувала за чоловіком, мені його не вистачало. Відчувала, що йому без мене теж погано. Розуміючи, яке важливе для мене це стажування, він готовий був чекати мене стільки, скільки було необхідно, однак подружжя має бути разом. А ще у північному кліматі мені катастрофічно не вистачало сонця.
- За той час, що Ви працюєте в обласній філармонії, відбулося багато подій: у 2006 році народилася донечка, у 2010 році Ви стали лауреатом обласної премії імені Тараса Шевченка, у 2011 – заслуженою артисткою України. Як Вам вдається суміщати материнство і професійну майстерність?
- Нелегко. Але я намагаюсь усе встигнути. Настя вже школярка, крім того ходить у музичну школу і на танці. Ми з сім’єю час від часу буваємо в Італії, Австрії, Німеччині, Польщі, і я щиро вдячна своєму чоловікові за можливість вивчати західноєвропейську школу співу Це прекрасна і необхідна нагода для кожного співака, яка вчить, на мою думку, точності, стилю, упевненості у своїх силах.

Одарка з опери "Запорожець за Дунаєм".

- Ви можете порадіти успіху іншого, похвалити колегу? Чи погоджуєтеся з фразою Белли Ахмадулліної, що «любов до таланту іншої людини – обов’язкова ознака власних здібностей»?
- Я завжди намагаюсь людині допомогти. Можу сказати своїм колегам, що було гарно і, що – погано, однак це не всім подобається. Когось, можливо, дратує і мій відкритий характер, але я вважаю, що Бог усе бачить, і я це роблю від щирого серця. Усі ми люди, певні здібності не звільняють артиста від якихось слабкостей, але я передусім віддаю перевагу людським якостям. Для мене зростання у музиці – це формування особистості. І ще помітила: якщо у виконавця було в житті багато труднощів, він буде грати або співати добре, навіть не навчаючись ні в кого. Він матиме свій тембр, свою індивідуальність. Знаю по собі – якщо долаю якісь перешкоди, співаю по-іншому, з’являються нові відтінки, нові фарби в голосі.
- Що Ви найбільше цінуєте в людях?
- Чесність, відвертість – це найважливіше. Мені подобаються люди, які цінують дружбу. А ще з роками зрозуміла, що не варто вихвалятися своїми успіхами. Якщо можеш допомогти, то допомагай, якщо ні – відійди, і не заважай.