ye-logo.v1.2
22 Вересня, 2019

Інженер став літописцем,

Віра ШПИЛЬОВА Суспільство 998

переживши трагедію рідного села

Два голоди
Тарасові батьки, Ганна та Василь, зіграли своє весілля в неймовірно важкому сорок шостому. Вони  згадували: гостей пригощали порізаним хлібом. А вони були такі голодні, що решето зі скибками тут же ставало порожнім, хто був у хаті, ближче до молодих, ще встигав посмакувати ним, а в сіни решето доходило порожнє…
Голод 1946-1947-их у завше багатій Бакоті (слово «бакота», вживане ще в санскриті,  означає багатий, щедрий шматок хліба) був страшним, як ніде. Дехто трактує назву як «бажане, благодатне місце». Не було таким воно в сорок шостому.  Тут ціле літо стояла небувала посуха. Навіть Дністер не допоміг селянам, усі були безсилі проти стихії. Колгоспники отримали мізерну плату за важку працю. Зазирнувши в минуле, переконуємося в цьому. Сім’я Линюків із чотирьох працівників дістала за півроку усього лише 37 кілограмів зерна та 250 грамів цукру кожному.  «Чи ж можна з цим перезимувати?» – пише Василь Линюк у своєму нотатнику, що зберігся донині. Бакотяни помирали цілими родинами.
Подібного село не зазнало навіть у 33-ому, бо на той час було прикордонним, то ж червона влада намагалася приховати злочин, який чинила проти українців. Щоб через Дністер не дійшла часом чутка до «ворогів соціалізму», що люди на радянській території мруть, як мухи, в Бакоті створили таку собі «щасливу ширму». Та із сусідніх сіл сюди йшли і йшли голодуючі: хто виміняти харчів, хто  – випросити. Тут був теж наче напоказ ще й кращий у районі колгосп. Головиху – Марію Соломко – в 37-ому навіть обрали депутатом Верховної Ради УРСР. А в тридцять четвертому в селі навіть завершили будівництво нової школи, бо в старій всі учні вже не поміщалися. 

Еліта «золотої долини»
У восьмирічній школі  «на низу» вчився й Тарас. Там ніхто не смів навіть згадувати наведені вище сторінки з історії села, як і всього народу. Тим більше, школярем він був у часи Брежнєва, коли Бакота знов аж сяяла своєю славою: один із кращих радгоспів лікарських рослин на цілий СРСР! Але хлопець був вельми допитливим, і вже в юні роки мотав на вус спогади сільчан.  Утім, трагічна доля рідного села вершилася і на його очах. Коли виникло питання про затоплення долини, і в 1973 році почалося будівництво гідроелектростанції, у кожній хаті було чути плач, наче в сорок сьомому. Бо який це господар добровільно, власноруч хоче розібрати рідну хату, вирубати виплекані ним  яблуні? Люди мусять вибратися нагору до 1981-го – таким був наказ. Ніхто їх не питав, чи хочуть вони полишати свою «золоту долину». Тарас уже від тих часів старався зберегти вирізки з давніх газет, фото з родинних альбомів, що траплялися йому. Він ще не усвідомлював, що через багато років саме йому випаде стати сучасним літописцем Бакоти. Його ровесники досягали успіхів у різних галузях, з Бакоти вийшла навіть олімпійська чемпіонка Фаїна Мельник, «дискоболка століття». Тарас Горбняк свою долю пов’язував виключно з рідним селом, тож і професію здобув буденну – інженера-механіка, аби працювати в радгоспі.
Але історія Бакоти ніколи не переставала його хвилювати. Яке піднесення пережила Бакота за княжих часів! Була вільним містом, столицею Пониззя. Була неймовірно багатою. Бо  тут навіть два врожаї вміли збирати за рік. Бакотяни повсякчас почувалися особливими. Талановиті в співі, танцях, народних ремеслах.
Крім матеріального, Бакота повсякчас вважалася джерелом духовності, культури. У переказах народних збереглося ім’я Антонія Печерського, засновника Києво-Печерської лаври. Шлях його, свідчать, починався з Бакоти. А скельний давньоруський монастир, де ступала нога Антонія,  і досі зберігся  й став місцем паломництва. Існує версія й про місце народження митрополита Київського і всієї Русі Кирила (1246-1281 роки). Він начебто теж походить з Бакоти. Деякі науковці твердять, що спочатку він був друкарем князя Данила Галицького.

Немає села, є громадська організація
Коли після розпаду Радянського Союзу радгосп лікарських рослин припинив активну господарську діяльність, інженер Горбняк  потрапив у безробітні. У 1995 році виникла громадська організація, яку назвали іменем зниклого під дністровськими водами села – «Бакота». Тарас – її голова. На той час у Кам’янці вже діяла дирекція Національного парку «Подільські Товтри», і згодом Тарас Васильович отримав запрошення працювати фахівцем з рекреації. Це означає – берегти і примножувати природні багатства рідного краю.
Збулася й неусвідомлена мрія присвятити себе селу, де народився, бути його істориком. Хтозна, може, до цього прислужився відомий історик Брайчевський?! Якогось літа, на початку сімдесятих років, пасіка Василевого батька стала для нього схованкою від влади. Учений написав та опублікував у центральній пресі статтю «Приєднання чи возз’єднання», в якій висловив свою думку щодо подій  періоду Хмельниччини та «договору 1654 року». Його зняли з роботи й із дня на день мали заарештувати. Історики з Кам’янця Хотюн та Винокур підказали вихід: сховатися в якомусь далекому від столиці місці і порадили Бакоту. Там він і пересидів владний гнів ціле літо.
Перша книжечка Горбняка «Бакота – затоплена доля» зазнала не одного перевидання. Виявилося, що подібні літописи мають неабиякий попит у читача. Разом із Бакотою під водами Дністра похоронено 63 села в чотирьох областях. Неподалік Бакоти  12 сіл зникло з лиця землі.  Затопили 16 тисяч  найродючіших гектарів землі, 100 гектарів лісу. Довелося переносити навіть цвинтарі…Такі були наслідки політики партії. Ніколи не зможуть зрозуміти доцільності затоплення ті, хто народився в Бакоті. Написати про це – зробити  крок до запобігання подібним аферам у майбутньому. Землю, даровану Богом, слід пильно берегти.  Ось про це Тарас Горбняк уклав нову книгу «Давня Бакота». Видання, багате іменами, фактами, документами, чудовими ілюстраціями, з’явилося на світ у видавництві «Медобори-2006».


Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую