Похована воскресла за кордоном

Ольга Сіркізюк із Манчестера в свої 85 літ відчула, що здатна прожити ще дуже-дуже багато. Ну хоч би й ще одне таке ж саме довге життя! Тепер їй усе під силу! Друге дихання у замалим не столітньої українки, яка замолоду опинилася на чужині, відкрилося, коли донька Марія привезла матері камінчик із її рідного села Сокіл, що неподалік старовинного Кам’янця-Подільського. До приїзду Марії на батьківщину Ольгу всі тут вважали давно померлою… Бо ще живі сокільчани, котрі власноруч поховали молоду жінку на сільському цвинтарі. До могили часто навідувалася Ольжина сестра Женя з села Жванець, інші родичі. Щороку на гробку правили службу за упокій. А вона в цей час цілком здорова та успішна жила собі в далекому Манчестері.
...Коли фашисти зайняли село, молодь старалася уникати зустрічей з окупантами. Будувати третій рейх забирали лише молодих та здорових. Ольга щойно вийшла заміж і не встигла натішитися щастям, як грянула війна. Невже хтось посміє розлучити її з коханим?! Цього боялася найбільше. Фашистські нишпорки поліцаї повели в управу їх обох. Ольга спочатку й не зрозуміла, що навіки розлучається з батьківщиною, з Дністром-рікою, родиною та односельцями. Поруч був чоловік, і її не так, як інших, жахала невідомість. Уже як під колесами поїзда замиготіла українська земля, і не просто залишалася вона позаду, а, здається, втікала кудись від своїх дітей, Ольга заридала. Бо ж українці одвіку не мислять себе без рідної хатини з мальованими півниками та вазонками на стінах, без вишневого садочка, без великої дружної сім’ї, яка гуртом і працює, і співає та веселиться.
По війні із німецького рабства почали повертатися остарбайтери. У кожного по-різному складалася доля на чужині. Над одними неймовірно жорстоко знущалися, інші потрапляли до людяних господарів, тож приїздили додому навіть із подарунками, в гарному одязі. Бувало, їх грабували по дорозі додому. Звістка, що облетіла Сокіл, вразила всіх. «За селом знайшли замордовану якимись бандитами молоду жінку», – переказували з кутка в куток. Пізнати бідолашну ніхто не міг: так по-звірячому нападник покалічив її обличчя. У когось вирвалося: «Це начебто наша Оля!» З тим і поховали вбиту.

«Веселка» в ролі пошуківця
Тим часом жива-живісінька Ольга потрапила до Великобританії, де й пустила коріння. Поки була молодша, працювала, ніколи було займатися пошуками української родини. Та й час був такий, що боялася зашкодити рідним своєю появою із ворожого капіталістичного світу в країну розвинутого соціалізму, СРСР. Тим більше, до війни Сокіл був селом, що відчувало на собі обережність прикордоння. Її ніхто не шукав, тож Ольга якось ніби вже й звиклася з тим, що роками не бачить нікого з рідні, з якою розлучила війна. Повернути їх взялася донька Марія. Вона попросила працівника однієї з київських туристичних агенцій дізнатися, чи є ще в Соколі хтось із Сіркізюків. У пошуках контактів киянин натрапив на інформацію про туристичні зелені оселі у названому клієнткою селі. В одній із них господинею була однофамільця англійської клієнтки. Дзвінок із Києва пролунав спочатку в «Калині», туристичній садибі Світлани Іванішиної. Вона – сусідка Людмили Сіркізюк, власниці «Веселки». А живуть жінки, як кажуть, тин у тин. Обидві вже п’ять років займаються новою для села справою – зеленим туризмом. Якби не ця обставина, хто знає, чи були б вони причетні до описаної тут історії…
- Ми обоє нетутешні, – каже пані Світлана, – у Сокіл і я, й Люда вийшли заміж. Тож не так добре знаємо, хто і яких мав колись родичів. Але Люда працює бібліотекарем, я й подумала, що краще за неї з цим завданням ніхто не впорається. Те, що вона з інших Сіркізюків, вірніше, її чоловік, я знала одразу. У нашому селі це прізвище взагалі дуже поширене.
-Я склала список усіх, хто колись був вивезений на роботу в Німеччину, – розповідає Людмила. – Заходила до колишніх остарбайтерів, розпитувала. Та чомусь ніхто не міг пригадати Ольги Сіркізюк. Допоміг дзвінок з Манчестера. Нам повідомили ще деякі подробиці, назвали імена батьків Ольги. Я питала вже не тільки в Соколі, а й у навколишніх селах. І тут комусь прийшло в голову: Ольгу знали за її дівочим прізвищем Христюк, а про чоловікове навіть не згадували. Та й те правда: дівчина справді пожила в парі у Соколі геть небагато.
Коли ж нарешті спогади полилися рікою, з Манчестера знову зателефонували. І не повірили, що односельчани таки пам’ятають Ольгу. Марія вирішила приїхати в Сокіл. Не дивно, що вона оселилася у хаті Людмили. Господиня відвела гостю туди, де був будинок її матері. Оскільки він потрапив у зону затоплення, то спинилися на самому березі широкого Дністра. Марія підняла із землі невеликий камінчик: мамі на згадку. Коли ж поїхали до Кам’янця-Подільського, Марія пережила справжнє потрясіння: вона зустріла ще одну Ольгу. Саме так на честь своєї сестри назвала Женя Христюк свою доньку. Тож англійська гостя вперше познайомилася з двоюрідною сестричкою. Неймовірно зворушила й зустріч з племінником та внуком Максима, рідного брата її матері Ольги. Тепер вони спілкуються, телефонують одне одному.
- Я така щаслива, що прислужилася гарній справі, єднанню рідних людей! Дуже добре знаю, що таке родинні стосунки, безмірно дорожу цим. А цю історію я впишу в літопис села, який веду. У цій рукописній книзі багато спогадів про складні періоди в історії, такі трагедії, як Голодомор, репресії. Є там легенди про походження назви нашого села, про його давнину. Я думаю, усе те знадобиться нинішнім дітям, а потім їх дітям, усім наступним поколінням сокільчан. Адже історія рідного краю виховує, вона розпалює в серці такий вогонь, який не загасити. Любов до нього, як бачимо, долає кордони, непідвладна рокам.