Аби день - до вечора...

 Затулила обличчя тремтячими руками. У голові важко гупав бубон. Не треба було стільки пити вчора! Остання чарка стала зайвою. Важко підвелась. Шаркаючи ногами по брудній підлозі й похитуючись, посунула до столу. Розкидані недоїдки, черствий хліб, півпляшки смердючого самогону – майже щоденне Вірчине меню протягом останнього року. Іноді бували миті прозріння, і тоді жінка ретельно наводила лад в оселі, вивішувала на вікна чисті фіранки, підбілювала закопчені грубки, стелила доріжки на чисто вимиту долівку, сама чепурилась і сідала біля вікна – дітей чекала. Але так і не дочекавшись, пізно ввечері випивала чарку горілки й гірко втирала сльози, що градом сипались із вицвілих від старості очей. Вволю виплакавшись, тихо наспівувала сумні пісні й згадувала прожиті роки...
Віра здобула омріяний фах агронома й за направленням поїхала працювати у віддалені Вербівці, де колгосп імені Горького вже давно чекав спеціаліста. Щирі привітні вербівчани одразу припали до душі дівчині, а незабаром і від них здобула схвальних відгуків і поваги. Та найбільшу втіху дарували щедрі врожаї колгоспних полів, до яких докладала і власних зусиль. Сіроокий тракторист Жорка своїм пишним хвилястим чубом і веселою вдачею заполонив увесь її дівочий світ. З ним було так добре, так затишно! Тихі зоряні літні ночі на березі швидкоплинної річки, де густі верболози ніжно шурхотіли одвічну поему про кохання, пристрасні обійми і його вуста, що зводили з розуму, прохолода світанкової роси на розпалених любощами молодих тілах... Усе згадується так живо, неначе вчора було...
На їхньому весіллі гуляло усе село. Такого розмаху Вербівці ще не знали! Керівництво колгоспу зробило щедрий подарунок – новозбудований великий будинок для молодих спеціалістів. Тож зовсім скоро молодята зажили у власному домі. За два роки з’явився на світ первісток - Миколка. За ним – донечки-двійнята Алінка й Тетянка.
Жили гарно, дружно. Велике господарство, город, сумлінна праця у колгоспі. Тим часом діти підросли. Миколу провели в армію, а дівчатка-старшокласниці мріяли про вищу освіту. Почалась перебудова в країні. Усім доводилось нелегко, та Віра з чоловіком зі шкіри вилазили, аби забезпечити дітям достойне життя. Про відпочинок годі було мріяти. Позатягували пояси, забули, що таке нормальне харчування і навіть повноцінний сон. Гарували до сьомого поту, складали копійку до копійки, і доки дівчата закінчили інститут, придбали обом по однокімнатній квартирі в кооперативі. Незабаром Микола повідомив, що одружується, бо наречена вже на другому місяці вагітності. Зробили дітям пишне весілля. Згодом разом зі сватами пристаралися для молодят на окреме житло. А там одна за одною повиходили заміж і донечки. Так і жили – лише для дітей. Самі ж не бачили в житті нічого, окрім виснажливої праці та постійного складання грошей.
Коли почав занепадати колгосп, сполошились. Жора навіть пристрастився до чарки. Остаточно його «добило» те, що за кермо трактора, в який роками вкладав усі зусилля й беріг, мов зіницю ока, посадили племінника голови колгоспу, а всіх інших трактористів розігнали. Ще й нахабний племінничок Славко насміхався:
- Скільки там того поля лишилось?! Нема де й розігнатись. Навіщо таку кількість дармоїдів тримати!
І це стало останньою краплею. Жорка заливав горе горілкою, втратив смак до життя. Вірка спершу робила якісь спроби відволікти його, а коли її також звільнили, то не втрималась і перехилила добрячу чарку горілки, відчуваючи, як стихає біль та образа. Відтоді обоє час від часу влаштовувати собі таку «терапію»...
Діти приїздили нечасто. Зазвичай лише тоді, коли батьки збиралися колоти свиню: приїдуть на півдня, «похазяйнують», машини завантажать і гайда хто-куди. Не раз Вірка просила:
- Та куди ж ви? Побули б хоч трохи. Онуків лишили б на вихідні...
- Мамо! Не маємо часу вгору глянути! А ви причепились зі своїм «побули б»… – бурчала Аліна, нетерпляче тупцяючи коло автівки.
- Іншим разом, - підтакувала Тетяна, а Микола лиш супив брови й мовчав.
Коли ж той інший раз буде? – зажурено хитала Віра головою, дивлячись услід автомобілям, що лишили по собі хмари куряви...
Коли ж до дітей дійшли чутки, що батьки потроху випивають, то враз налетіли круками на рідну оселю.
- Що ж це ви надумали? Перед людьми соромно! Ославили на все село! – волала Аліна, жбурляючи батькам під ноги відкорковану пляшку.
- Відправимо обох на примусове лікування, – підтримувала сестру Тетяна. Навіть зазвичай мовчазний Микола сердився:
- Краще б ділом зайнялись. Он люди по селах теплиці ставлять, розсаду вирощують, торгують. А пити горілку – діло нехитре...
Погорланили, наговорили такого, що в голову не вбереш, та й поїхали. І що їм до того, що мати з батьком запевняли, що не випивають часто, а лиш іноді, і трошки... Навіть слухати не захотіли. Увечері Вірка. втираючи сльози, тихо мовила:
Може, й справді спробуємо із теплицями?
Мало за вік нагорбатилися, дітей доглядаючи? – похмуро кинув чоловік.
До пенсії зовсім трохи лишилось, але ж треба за щось жити.
Вирішили все ж закладати теплицю. Тож за кілька днів на проталинах снігу вивищувалась змайстрована Жоркою «оранжерея», як самі жартома її називали.
Сезон торгівлі розсадою (а виростили добрячу!) приніс чималенький дохід. Накупили дітям та онукам подарунків і поїхали в місто на гостини. Але, як кажуть, незваний гість... Миколи з родиною вдома не застали – поїхали на море... Аліна замахала руками на прибулих, гидливо зиркаючи на їхнє просте сільське убрання:
- Ой, потім, потім! Знайшли час! Попереджувати треба про свій приїзд. Я на роботу біжу...
- В неділю? – здивувався Жора.
- Бухгалтерський звіт треба підготувати.
Побігла. Поникались вони квартирою. Онук за комп'ютером сидить, до онуки подруги завітали
- Он, сидять у кімнаті, хихочуть. Кому яке діло до баби з дідом! Навіть чаєм не пригостили. Повикладали вони свої подарунки, та й пішли до Тетяни, що жила на сусідній вулиці.
Жора довго тиснув на дзвінок – ніхто не відчиняв. Нарешті із сусідньої квартири виглянула жіночка.
- Немає їх.
- А де?
- До кумів на дачу поїхати. Щось передати?
- Лишили пакунок із гостинцями й потупцяли на автовокзал. Віра гірко пожартувала:
- Погостювали, діду?
Того ж вечора відкоркували пляшку вина, яке тримали на Вірчині іменини...
І ніяк не могли збагнути, звідки в їхніх дітей така байдужість. Здавалося, що увесь час скеровували їх на правильний шлях. Та не помітили головного: надмірні зусилля, спрямовані на створення комфорту своїм кровинкам, розпестили дітей, і вони втратили кращі людські якості, стали все вимірювати грошима, забуваючи, що батьки – не раби… Не раз старий сусід Федір сварився на Вірку та Жору:
- Треба трохи батога, а не лише медові пряники! Дивіться, щоб не знудило від солодкого... Сам дід доживав віку вдівцем – баба Ксеня вже сім літ, як померла. Чотирьох дітей на ноги поставили. І всі - дружні, чуйні, працьовиті. Не було такого, щоб хтось із дітей чи онуків забув старого...
І лише зараз, коли вже давно й Федора на світі не стало, збагнули вони всю глибину його слів.
- Розпустили ми їх, чоловіче. Треба було ліпше до праці привчати, а ми тільки жаліли, - зітхала Віра.
- Нічого-нічого... У них свої діти підростають.
Жори не стало раптово. Ще звечора налагодив вудки, щоб іти з вранішніми зорями на риболовлю, а на світанку Вірка його так і не добудилась. Лікарі констатували: «Серце...»
- Допились?! – аж пінилась від люті Аліна.
- Щоб ви провалились із тою горілкою, - додавала Тетяна.
Микола презирливо дивився, як мати тремтячими руками поправляє чорну хустину на голові і намагається заперечити:
- Бог із вами, діти! Ми ж не пили. Іноді в свято. І то по граминочці...
- Бреше й не сплюне, - сичала Аліна.
Задихнулась Віра в німому риданні. Запекло в грудях. Майже рік минув відтоді. Хата зяяла пусткою і недбальством. Вірка протерла запухлі з похмілля очі, припала до кухля з водою, подибала з хати. Стала на порозі. Роззирнулась. Занехаяне подвір'я, похилений паркан. Ну й що?! Кому яке до того діло?! Немає для кого старатись. Жодного разу після похорону діти не довідались. Якби навіть вмерла, то ніхто й не знав би...
Забули діти дорогу до матері. То й нехай! А щоб самотні вечори не були такими нестерпно довгими, то хильне трохи гіркої. Щоправда, не так, як учора. То був перебір. Але, якби не кума Галина, то не пила б стільки.
Звела погляд у небо - чисте, глибоке, як її далека молодість. І так тоскно стало! Задля дітей жили. Усе – для них. І що з того? Де зараз ті діти? Скочуються горошини сліз змарнілим і постарілим обличчям, зрошують землю під ногами. Витирає очі тремтячими руками. Байдуже! І що їй до того, що сусідка при зустрічі осудливо хитає головою, що вуличні діти «алкашкою» звуть! Цим вже не образити, не зачепити. Зтліла душа. Вмерла. Рідні діти вбили...
Зітхнула й пішла до хати. Ну їх, ті думки! Вірці зараз багато не треба – аби день до вечора пережити, а там якось буде...

Ірина ЯСІНСЬКА.