ye-logo.v1.2
20 Вересня, 2020

Як Дунаївці та Меджибіж намагалися стати містами

Суспільство 1473

Століття тому на території нашого краю нараховувалося лише сім міст. Проте, мала кількість міських поселень не означала, що на Поділлі не було населених пунктів, які відповідали би критеріям міста. Навпаки, низка таких містечок, як Городок, Дунаївці, Меджибіж та багато інших за кількістю населення й господарським розвитком переважали навіть деякі повітові міста. Однак подальший їх розвиток обмежував містечковий статус та той факт, що більшість містечок століття тому перебували у володінні дворян чи поміщиків. За законами царської Росії містечка, не маючи міських прав, були позбавлені можливості проводити благоустрій, мати банківські установи, казначейства, міські школи, лікарні тощо. Все це, зрозуміло, гальмувало їх розвиток, й єдиний спосіб зробити крок до прогресу – отримати міський статус. Але подолати бюрократичні перепони тодішнього часу та змінити статус населеного пункту було надзвичайно важко.

Хто проти того, щоб Дунаївці стали містом?
Поміщик Василь Завойко став власником містечка Дунаївці у 1891 році, коли він разом з Січенцями, Панасівкою, Заставлям, Мушкутинцями, Антонівкою та Вінцентівкою (а це – близько 2000 десятин землі) купив їх у Броніслава Скибневського. На початку ХХ століття в Дунаївцях проживали близько 15 тисяч жителів, з яких дві третини складали євреї. Головним заняттям міщан було фабрично-заводське виробництво – тільки суконні фабрики виробляли щорічно продукції майже на два мільйони рублів. Крім того, в містечку працювали механічні та шкіряний заводи, чільне місце в економіці займала торгівля хлібом, лісом, мануфактурними виробами. Дунаївці за кількістю населення й господарським розвитком значно переважали повітове місто Нову Ушицю.
Новий землевласник В.Завойко досить швидко зрозумів, що містечковий статус гальмує ще динамічніший розвиток, і у 1904 році почав готувати громадську думку й документи для зміни статусу Дунаєвець з містечка на місто. Його клопотання підтримала губернська адміністрація і сам тодішній подільський губернатор Ейлер. Залишалося лише отримати згоду від міщан.
Але отут виникла проблема. Дунаєвецька селянська громада, а це – 83 домогосподарі з правом голосу, вирішили не давати згоду на включення їх земель і будівель у межі майбутнього міста, мабуть, побоюючись втратити землю. Без селянської громади, яка мала великі повноваження, переміна статусу була неможливою. Завойко зі своїми прихильниками розпочав серед дунаєвецьких селян проводити роз’яснювальну роботу, а також особистим прикладом показав своє бажання підтримати нове місто – поміщик безкоштовно обіцяв передати майбутній міській владі 200 десятин власної землі. В результаті панічні настрої дунаєвецьких селян зникли, й тепер лишалося лише зібрати всю громаду містечка та прийняти загальне прохання до імператора про перетворення Дунаєвець на місто…
За день до зборів несподівано повстала проти зміни статусу Дунаєвець, як не дивно, частина єврейського населення – власники крамниць і торгових лавок, розміщених на старій містечковій площі. Вони побоювалися, що зі зміною статусу почнеться зміна архітектурного обличчя Дунаєвець і буде виділено місце для будівництва  адміністративних установ, а торгові ряди перемістять в нове місце. А все це принесе збитки.
Опір торговців-євреїв був упертий і послідовний. Спочатку вони звернулись до Ушицького повітового начальства, а згодом – до самого губернатора із проханням не приймати клопотання про зміну статусу містечка на місто.  У губернських властей це звернення підтримки не отримало, бо губернатор та його адміністрація добре розуміли, якого поштовху розвитку Дунаєвець надав би перевід їх до статусу міста. Однак тяганина листування затягнулася майже на три роки, дійшла до Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора та Міністерства внутрішніх справ Російської імперії. Все це негативно позначилося на бажаннях і настрої власника містечка. Василь Завойко махнув на цю справу рукою – не бажаєте перемін на краще, то й не треба. Він змінив своє рішення про безплатну передачу Дунаївцям 200 десятин землі й сказав, що цю землю погодиться лише продавати її забудовникам. З огляду на подібну ситуацію, 7 травня 1907 року Міністерство внутрішніх справ поставило крапку в цій справі, направивши генерал-губернатору резолюцію про «неможливість подальшого руху справи у встановленому порядку».

Не містечко Меджибіж, а місто Бородино
Не лише губернська адміністрація та власники виходили з ініціативою про отримання статусу міста. Так, у 1912 році міщанська управа та єврейська громада Меджибожа подала прохання про перетворення містечка на місто. Меджибіж на той час був доволі розвинутим населеним пунктом: тут було понад вісім тисяч мешканців, працював ряд великих промислових підприємств – пивоварний завод Г.Штеренгаса, водяний млин Києво-Подільського управління державних маєтностей та інше, а також чисельні торговельні заклади. Меджибіж був важливим військово-стратегічним пунктом – мав значний гарнізон (тут перебував 12-й гусарський Охтирський полк та інші військові частини) та слугував місцем щорічного табірного збору військ всього Київського округу.
Аби справа вирішилася якнайшвидше, меджибізьці пішли на маленьку хитрість – у клопотанні вони «прохали» на честь століття Вітчизняної війни 1812 року, ювілей якої масштабно відзначали в імперії, змінити назву Меджибіж на Бородино. От як це звучало у телеграмі на ім’я міністра внутрішніх справ від 26.08.1912 року: «У день великої перемоги російських воїнів і звільнення нашої Батьківщини від навали ворога, Меджибізька міщанська громада уклінно просить Ваше Високопревосходительство повергнути до ніг Його Імператорської Величності вірнопіддані почуття відданості й любові й молити Всемилостивого Монарха ознаменувати день сторіччя Вітчизняної війни перейменуванням містечка Меджибіж у місто Бородіно. Голова міщанської управи К.Грель, член міщанської управи Г. Кигель, казенний рабин Шварцман, духовний рабин Х. Бик».
Проте хитрощі не спрацювали – клопотання «застрягло» та «ходило» різними інстанціями понад два роки. Тим часом, почалася Перша світова війна, змінилась ситуація й в країні, й в самому містечку. Війська, що квартирували в Меджибожі та забезпечували йому економічний прибуток, пішли на фронт. В таких умовах меджибізьким міщанам вже стало невигідно отримати статус міста, й поки порушеному питанню не дали хід, громада містечка відправила у 1915 році прохання про скасування попереднього клопотання: «Населення Меджибожа із-за відсутності табірних зборів, а також у зв’язку з воєнним часом занепало в торговельному відношенні. Оброчні статті м.Меджибожа, як то 32 десятини громадської землі, громадська бойня, заливний берег, віддача в оренду ярмаркових площ, віддача місць під столи й рундуки для продажу різних їстівних припасів приносять вигоду в розмірі всього тільки 701 руб. 15 коп., отож теперішній прибуток не покриває громадських сум, що необхідні на різні потреби міщанської управи. Для майбутнього розселення вільної землі в містечку немає, а тому через вищевказані обставини утримувати міське управління на свій кошт громада м.Меджибожа не в змозі. Тому й на відкриття міста з містечка Меджибожа згоди не виявляємо»... На цьому справа про отримання Меджибожем статусу міста була припинена.
Як бачимо, століття тому так й не судилося з’явитися двом містам на Поділлі. Згодом Дунаївці все-таки отримали міський статус – в роки радянської влади, у 1958 році, а от Меджибіж так й залишився містечком, правда переіначеним на незграбне словосполучення – селище міського типу.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую