За чесну працю і добро Бог довгими літами нагородить

І це підтвердять односельці, усі хто знає цього поважного чоловіка. Очевидно, через те й доля подарувала йому аж сто довгих років життя.
– Ніколи не думав, що доживу до такого віку, – каже розчулений ювіляр.
– Досить складна доля випала йому. Народився у селянській родині, де виховувалося шестеро дітей. Змалечку, як і кожна сільська дитина, був привчений до праці, нерідко й непосильної. Вправно допомагав батькам і на полі, і в домашньому господарстві, і в хаті.
– Дружно жила трудолюбива родина. Ніхто не байдикував. Навіть найменші, і ті були залучені до роботи. Сім’я мала земельний наділ, пару коней, підсобне господарство. Умілі і працелюбні руки всюди лад давали. Через те злигодні та нестатки обминали Черватюків. У селі їх родину вважали заможною.
Однак надто коротким виявилося дитинство малого Іванка. Як грім серед ясного неба, на голову звалилася одна біда за другою. Спочатку перша світова, потім громадянська війна, а там колективізація, голодомор, терор, війна – такий ось гармидер, либонь, не одному поколінню наших співвітчизників життя і долі понівечив.
Іван Черватюк сміливо воював проти лютого ненависного ворога, не шукав безпечних місць, не ховався в укриття. Під час одного з боїв був важко поранений. Фронтові лікарі, рятуючи бійцеві життя, змушені були ампутувати руку. Та все ж додому повернувся живим.
Потроху звикався з мирним життям, вчився обходитися без руки, але так і не навчився жити без роботи - за нею забував про інвалідність. Працювати доводилося за себе, за тих, хто не повернувся з фронту, допомагати їхнім сім’ям, дітям-сиротам. Бо ж пам’ятав і себе напівсиротою.
У праці, у турботах пройшли роки. З дружиною Оленою виростили й дали путівку у самостійне життя чотирьом дітям. Не один сімейний ювілей спільного життя відсвяткували, сімейного стажу в обох і на золоте весілля назбиралося.
Свого часу Черватюки переїхали до дітей на Одещину. Ніби й добре там було, ніхто не ображав, та все ж тягнуло повернутися у рідне село Підгірне. Тепер Іван Микола-йович живе з наймолодшою дочкою Валею, а от благовірної вже немає.
– Не дочекався батьківського ювілею і син. Але тішиться завжди молоде серце дідуся Івана успіхами онуків. Їх у нього дванадцятеро, зігріває дзвінкоголосий щебет чотирнадцяти правнуків. Значить, є майбутнє у роду Черватюків – роду довгожителів. І нині в строю молодший на ціле десятиріччя брат Максим. Тримають на світі і життєвих сил додають працьовитість, чесність, порядність, повага до людей і шана від односельців, – не без гордості за земляка розповідає секретар Миролюбненської сільської ради Марія Мельник.
На свої сто літ дідусь Іван виглядає ще досить чіпко. Ходить без сторонньої допомоги, має прекрасну пам’ять, непоганий зір. Досить цікавий співрозмовник.
У чому ж секрет довголіття, намагався з’ясувати у старійшини роду Черватюків. Виявляється, це не залежить від того, як і чим харчується людина, а від її характеру.