ye-logo.v1.2
14 Жовтня, 2019

Бабине літо

www.ye.ua Суспільство 1334

Тітці Зосі зовсім кепсько. Вона вперше нині виїхала «кравчучкою» на торги. Трохи кабачків, бо ж вродило їх до холери, трохи зернят, трохи зеленої квасольки та ще пара відер грушок-бер. Та такі гарні, як намальовані, ніби колись Олька Тимкова. Тьфу, й тут згадалася, а бодай тебе...

Зося ніяк не могла наважитися торгувати в місті. Якось не підходило їй, ще недавно дружині бригадира, гарній господині, базарувати. Але відтоді, як її Володька помер, збігло вже три роки. У Зосиній коморі навіть миші не тримаються. Кабанця нічим годувати, хоч і різати рано. Колись можна було на рубля шість хлібин купити. А тепер на того ж рубля й дві хлібини не візьмеш. Та й де ж того рубля, чи пак, гривні взяти? Пенсії півроку немає. Тож хочеш не хочеш, а мусиш тягти «кравчучку» на базар. Добра б він не мав, хто до такого життя людей довів...
До міста добралася, захекавшись, ще досвітком, аби менше хто бачив. Роздивилася, де б її було найкраще людям видно, й стала викладати товар: кілька кабачків, купку квасолі, склянку зернят, десяток груш. Відійшла, помилувалася – ніби аж до рук все те проситься. Присіла на візок, спочиваючи. Й аж злякалася, почувши над собою сердитий крик. Слобідська жінка без церемоній вимагала, щоб Зося вступилася з цього місця, бо, мовляв, воно давно вже зайняте й щоденно сплачуване нею, слобідською... Отакої... Зося похапцем мовчки зібрала свої вузлики й перетягнула візка трохи далі, але й тут, виявилося, місце було заздалегідь зайняте. Жінка ледь не плакала. А навколо неї вже вирувало живе море: продавали-купували-торгувалися. Їй же, немов пороблено, ніде притулитися. Зібрала все на візок, знічено потягла його ще далі. І раптом, чи, може, вчулося їй:
– Зосю, я осьде вже допродую. Ставай коло мене. Торгів небагато – помістимося.
Якби оце раптом грім з ясного неба гримнув, та й то не так би здивувалася тітка Зося. Це ж бо Олька, її гризота ціловічна... Бач, до чого вже дійшло, її, недавню хазяйку, на все село жаліють... І – хто?! Олька! Що сльози Зосині не висихали через неї весь вік...
Згнітивши серце, Зося все ж тихо привіталася, хоч і дуже не хотіла, але мусила стати поруч з колишньою ворогинею й знов вже вкотре викладати на продаж свої припаси.
Ольга, приглядаючись до тремтячих рук односелиці, не витримала довгої мовчанки:
– Давай я тобі продам, Зосю. Я звикла. Давно б здохла, аби не мішок та кошик, – й одразу до тих, що проходили мимо, – Жіночки, а дивіться-но, які грушки – на свята тільки б їсти. Така краса і – дешево (Зосю, по чому?). Чуєте? За півціни, бо вже додому тре... молода хазяєчко, зеленої квасольки візьміть, потушіть та часничком присмачіть – чоловік не нахвалиться вами...
Тітка Зося ніяково слухала ті Ольчині теревені й позирала, аби хто з своїх не бачив їх разом, й тоді пригиналася до торгів, наче щось поправляючи. «Коли б не ця скрута, що й на хліб нема, довіку б не стала коло неї...» – хмурячись, думала. А тим часом її клунки потроху порожніли – Олька знала своє діло. І в кишені Зосиній вже зашелестіли дві гривні. Чи ж думалось колись, що прийдеться так бідувати... Гай, гай! З дитинства біди не знала. А тепер...
Вони з Олькою разом дівочили. Гарна була, вражина. Це тепер он брови якимись корчами пішли та коси вицвіли. А тоді – очей було не відвести. Тож не дивно, що Володька зразу після армії й прилип до неї, як... кізяк до тріски. О, там такі нерозлийвода були! В клубі, на весіллях, коло молотарки – ні на крок одне від одного. Вже й про їхнє весілля заговорили. Але тато його, крепкий хазяїн, не захотів злиднів до хати брати. Одного сина мав, доброї пари йому шукав. Отак і прийшли тоді старости до неї, Зосі. Чи могла їх відправити, коли за Володькою і у вогонь би скочила! Ра-а-діла! Дурна-дурна! А після весілля день в день плакала: не любив її чоловік, за Олею заглядав, де тільки міг.
А коли вже його бригадиром призначили, то тільки й товкся там, де її ланка була, та все бігав туди загадувати... Ото вже попили з неї, Зосі, крівці. Та ще й хоч би Ольчин чоловік був путящий, мав клепки в голові. Так ні! На задніх лапках перед нею ходив. А як на війні пропав, то вже й дня спокою Зосі не було. А та ворогиня й не думала вступатися чужому чоловікові з дороги. А їй, Зосі, серце рвалося на шматки. Та мовчала. Не могла забути, як зразу по весіллі Володька їй сказав: «Не будеш Олі зачіпати – будем жити. Інакше»... – й подивився так, ніби смерть свою побачив.
Тож одна лише подушка знала, скільки виплакала вона ночами, коли чоловіка не було допізна. Але й не натякнула ніколи про свої підозри. Бувало, їдучи разом на поле, бачила, як зиркав Володька на Ольку, й очі в нього ставали глибокі й сині-сині, а усмішка – погідлива, як у дитини. Господи! Життя б не пожаліла, аби хоч  раз на неї, свою жінку, матір свого сина, так глянув. Хоч єдиний раз...
Так і промарнували вік, ніби сусіди через межу. Коли б знаття, не варт було йому й рук в’язати, а собі віку занапащати. А вийшло, бач, він і з світу пішов так рано. Й, розказували сусіди, Олька тоді побивалася більше, як за своїм загиблим чоловіком. Аж зчорніла з горя...
– Що ти, Олю, кажеш, – замислилася я. – Вже й попродала? Спасибі ж тобі! А я, бач, не вмію. Не звикла. Та прийдеться. З чого жити?
– Та ти мені не розказуй, Зосю. Я ці курси вже давно пройшла. Коли б не базар, то і не вижила б. А так вже й онучечці на подарунок назбирала – весілля скоро, – всміхнулася й посмутніла Олька.
Чи теж згадала ту свою безрадісну весну. Бо раптом, задерикувато блиснувши очима на Зосю, мов колись замолоду, якось так приязно спитала:
– А ти ж, бачу, ще й дотепер на мене вовком дивишся. Хоч і немає за що... – й замовкла надовго, щось думаючи, зітхаючи.
Аж коли вже йшли в село, озвалася знову:
– Нема в тебе причини ворогувати  зі мною. Хоч, бувало, на зло тобі я жартувала з Володею («бач, як – «Володею» – заскімлило серце в Зосі) десь на людях. Бо ж... мій він був, мій – сама знаєш, – додала майже пошепки, – й згодом, зітхнувши, продовжила. – Не така це була... любов, щоб нею, краденою, тішитися. Вона нам, як сонце світила, аж доки Володя не вмер... таки не зазнав щастя...
Зося мовчала, хоч хотіла кричати. Та її, Ольчина правда. Треба було Зосі вступитися їм з дороги... Але вже нічого не вернути. Ні молодості, ні життя змарнованого. Коли б тоді знаття...
– Щось ти мовчиш і мовчиш, Зосю. А, знаєш? Давай зайдемо до мене. Згадаємо колишнє, вип’ємо вишняку, пом’янемо Володю. Твого і мого. Не сіпайся. Тепер вже ділити нічого.., от вже й голова сива, внуків маю, а душа, видно, як була, молода. Думаю, хоч по смерті з ним буду, коли за життя не судилося... Й тепер вмирати не боюся, віриш?
Сонце не по-осінньому припікало. Легкий вітерець бавився нитками бабиного літа. Жінки, тягнучи під горба візки, примовкли. Вибравшись на роздоріжжя, спинились, разом зітхнули, й від того, мимоволі, всміхнулися обидві. І Зося, чи не вперше після свого весілля пильно-пильно придивилася до Ольги. Лице, покраяне зморшками. А руки, руки, ніби чоловічі, великі, темні. Очі хіба що не змінилися... Оте й усе з колишньої вроди. А, бач, її над усе мав все життя. Вмирав, її кликав... Ну, чому?!
– До... тебе? Ти кажеш зайти до тебе? Та ти що?! А що?.. Й піду... піду, Олю... Бо ж з ким ще так про Володьку наговоримося... Хай буде й так...
Односельчанки вже давно проводжали зацікавленими поглядами колишніх непримиренних суперниць.
А ті йшли, час від часу зупиняючись й весь час говорячи, виливаючи наболені серця.

Ніна КОРОП.

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую