ye-logo.v1.2
12 Листопада, 2019

Василь Птащук: «У мене, крім віри в Бога, є ще й віра в добро»

Ірина ОЛІЙНИК Суспільство 8611

Хтось приходить на службу у правоохоронні органи «спробувати себе», і витримує рік. Комусь вистачає сил, як кажуть, до першого випадку. А для таких, як Василь Птащук, робота – вже як діагноз.

Досьє: Начальник Хмельницького міського відділу міліції, полковник міліції.
Народився в селі Строки на Теофіпольщині 23 червня 1965 року.
Одружений, має доньку.
В правоохоронних органах — з 15 вересня 1987 року.
Закінчив Івано-Франківську школу міліції. Свого часу був дільничним, командиром спеціального підрозділу, начальником медвитверезника, начальником відділення охорони громадського порядку. П'ять років очолював міліцію громадської безпеки міста Хмельницький.

Пройшовши шлях від міліціонера патрульно-постової служби до начальника міського відділу міліції, він щодня – у вирі подій. «Я перестав би поважати себе, якби стояв за чиєюсь спиною і керував операцією по телефону. Навіть у званні полковника», – зізнається він.
У переддень професійного свята – Дня міліції – ми знайомимо читачів «Проскурівського телеграфу» з головним міліціонером Хмельницького.

«Дружинам потрібно присвоювати звання на ранг вище, ніж у чоловіків»
– Василю Кіндратовичу, в дитинстві Ви, мабуть, як і більшість хлопців, мріяли стати міліціонером і боротися зі злочинцями?
– Про що ми тільки не мріємо в дитинстві! Але я впевнений, якби мені довелося обирати знову, я б не поміняв в своєму житті жодного дня на інший. Я не звик ні про що жалкувати. В рідному селі я закінчив восьмирічку і одразу пішов навчатися в училище при Теофіпольському цукровому заводі. Коли його закінчив, то отримав направлення в Хмельницький ДОСАФ (добровільна організація сприяння армії та флоту – авт.). Там навчався в морській школі й отримав диплом водолаза-інструктора та електрика військових кораблів. Тож, коли настав час служби в армії, мене, звісно ж, відправили на Тихоокеанський флот. Дякуючи тим трьом рокам, я повернувся додому з дещо іншими, серйознішими, поглядами на життя.
– І одразу ж влаштувалися до правоохоронних органів?
– Зовсім ні. Я повернувся до Хмельницького і пішов працювати на завод трансформаторних підстанцій слюсарем-збиральником. Саме тоді керівництво заводу висувало своїх кандидатів для проходження служби в школі міліції. Мене, як колишнього моряка, теж внесли до списку. Тож починав я службу в правоохоронних органах з міліціонера патрульно-постової служби. Пізніше служив у взводі спеціального призначення (на зразок нинішнього «Беркута»). Згодом закінчив Івано-Франківську школу міліції і знов повернувся до вже тоді рідного мені міста. Якщо сказати образно, то з того часу стіни міського відділу міліції я не полишав.
– Роботу міліціонера, безперечно, спокійною не назвеш. Ваша дружина вже звикла до нічних викликів, пізніх телефонних дзвінків?
– Справді, для мене робота – вже як діагноз. Якщо йду у відпустку, витримую без справ, щонайбільше, три-чотири дні. Десять – вже випробування. У моєї дружини, звісно ж, було лише два варіанти: звикнути або не звикати. Вона обрала перший. У нас, чоловіків-правоохоронців, є приказка: «Дружинам потрібно присвоювати звання на ранг вище, ніж у чоловіків». Це для того, щоб вони себе відчували впевненішими і могли керувати чоловіками вдома. Я вдячний своїй дружині за підтримку. Вона мене намагається завжди зрозуміти. І на пізні дзвінки, як і я, реагує спокійно. А я навчився робочі проблеми залишати поза домашнім порогом. І в цьому велика заслуга дружини. Бо там, де тепло, затишок, взаєморозуміння – там завжди спокій.
– А як ділите сімейні обов'язки? На виховання дочки часу вистачало?
– У нас дружна сім'я, тому якихось суперечок щодо розподілу обов'язків не виникає. Просто кожен робить свою справу. Звісно, коли дружина на кілька днів їде з дому, я, пораючись на кухні, починаю цінувати її ще більше (сміється). Взагалі, моя дружина за спеціальністю – художник. І вона, звісно ж, намагалася з дитинства дочку долучити до мистецтва. А я, як батько, розвивав її спортивні здібності: водив в спортзал, на плавання. Саме тому Іра в мене виросла дуже смілива, самостійна. Жодного разу мені не поскаржилася. Вона має значні досягнення в спорті й саме завдяки спорту познайомилася зі своїм чоловіком, а рік тому народила нам внука-богатиря – Святослава. Нині Іра закінчує Хмельницьку педагогічну академію.
– У Вас вдома є картини, які малює дружина?
– Так. Є сімейні портрети, але більше – вишитих картин. У Валентини – дивовижний талант. Я іноді дивуюся, як вона робить такі унікальні речі.

«Культура людських стосунків відновлюється»
– Ви ніколи не шкодували, що стали правоохоронцем? Все-таки служба – не мед...
– Намагаюся ніколи ні про що не шкодувати. Просто якісно виконую свою роботу. Навіть, коли я служив на флоті, чи працював на заводі, я завжди знав, що цінують лише ту людину, яка справді працює. І тоді нікому не потрібно нічого доводити. Люди зроблять правильні висновки самі. Мені навіть більше імпонує, коли мене трохи критикують. Бо, скажу відверто, похвала іноді ставить в незручне становище перед колегами.
– Кажуть, нині Хмельницький – місто спокійне...
– На щастя! У Хмельницькому, як і в кожному місті, всякі бували часи. Пригадую, наприкінці восьмидесятих побутувала думка, висловлена останнім президентом СРСР, про те, що «все те, що не заборонено – дозволено». Тоді суспільство її сприйняло дещо неправильно. Люди стали забувати навіть неписані закони: «вітатися на вулиці», «знімати шапку в приміщенні», «не кидати каміння у вікна». Цей період збігся у часі й з економічними негараздами. Це був час, коли суспільство дещо почало відвикати від дисципліни. Коли багатьом потрібно було виживати, шукати місце під сонцем, а про мораль думати було ніколи. Тоді суспільство дещо втратило колишнє інтелігентське обличчя. Це були важкі часи і в плані спокою на вулицях. Нині, на щастя, культура людських стосунків відновлюється. Більшість зрозуміли, що ми і наші діти живемо в суспільстві, а не в окремому світі. Я вважаю, що дуже доречно в місті прийняті й обмеження часу перебування підлітків на вулиці в нічний час, заборона вживання алкоголю, тютюнопаління. Бо чим більше існує спокус, тим більше має бути можливостей вберегти від них дітей. Разом – не поодинці.

«Трофеї для мене – не головне»
– Василю Кіндратовичу, якщо ж таки знаходиться вільний час, то як любите відпочивати?
– Якщо є можливість, намагаюся виїхати за місто. Мені не треба, щоб там були якісь особливі умови для відпочинку – головне, щоб поблизу був ставок чи озерце. Я – Рак за гороскопом, то ж, до води, самі розумієте, просто тягне. Дружина це добре знає, тому вибір місця відпочинку – за мною. Власне, рибалити в нашій сім'ї полюбляю не лише я. Охоче до цієї справи долучаються і дружина, і донька. А ще я – мисливець зі стажем. Щоправда, віднедавна йду на полювання лише заради того, щоб побродити лісом, помилуватися природою. Я став в цьому плані дещо поміркованим, тому немає вже азарту стріляти дичину. Трофеї для мене – не головне.
– А якісь колекції маєте?
– Не скажу, що дуже велика, але є колекція зброї. Звісно ж, дозволеної законом. А ще я колекціоную моделі кораблів. Про це знають колеги, і часто мені їх дарують. Тож назбиралося вже чимало. Часом дружина натякає, що дім – це не корабель, і що вже було б непогано трішки колекцію зменшити. Але для мене кожен з них дорогий, тому вони всі в домі – на видноті. Навіть в робочому кабінеті є.
– Розкажіть, як Ви підтримуєте себе у гарній формі?
– Взимку – це плавання. Влітку – щодва дні пробігаю п'ятикілометровий крос. Бігаю старим, давно розробленим маршрутом, понад річкою Південний Буг. А ще там, біля свердло­вини, я встановив перекладину, де можна попідтягуватися. За усіма тренуваннями стежить дружина, оскільки ми практично завжди тренуємося разом. Взагалі, у нас спорт – це сімейна справа. Я давно для себе зрозумів: без спорту – життя неповноцінне. Навіть, коли відчуваєш легку втому, тренування знімають її, мов рукою. Крім того, робота патрульно-постової служби, де я працював протягом тривалого часу, – як швидка: ніколи не знаєш, що на тебе чекає на виклику.
– Ви маєте на увазі, що іноді життя міліціонера – мов на волосині...
– Власне, коли приймаєш присягу, ти повинен чітко розуміти, що за будь-яких обставин маєш бути на передньому плані. Це і є професія міліціонера. За часи служби усяке бувало: і переломи, й інші травми. Але я б перестав поважати себе, якби стояв за чужою спиною і керував операцією по телефону. Навіть у званні полковника.
– Кажуть, багатьох неприємностей вдається уникнути завдяки вірі. У що вірите Ви?
– Я вірю в Бога. Без віри важко жити в сучасному світі. Церкву відвідую не так часто, як би цього хотілося, але на великі свята – обов'язково. Дружина (вона родом зі Стуфчинець) любить ходити до сільського, близького їй з дитинства, храму. Вона навіть вишила кілька рушників в дарунок цій церкві. У мене, крім віри в Бога, є ще й віра в добро. Я завжди вірю, що воно переможе будь-яке зло.
– А ще Ви взимку купаєтеся в ополонці... Кажуть, йорданська вода змиває увесь негатив...
– Цілком правильне твердження. І загартовуватися рекомендую всім. Я практично не користуюся гарячою водою. Ця звичка в мене ще з флоту. Починав з холодних обливань, а нині – без холодної води мені просто зле. Тому й, мабуть, практично не хворію. От вчора дві години довелося пробути під дощем без кашкета. Звісно, дещо гірше себе почуваю, але це найнеприємніший симптом, який може бути. До вечора знов буду в чудовій формі. На Водохреща, і не тільки, обов'язково купаюся в ополонці.
– А як щодо шкідливих звичок?
– Колись спробував палити, але тоді, пам'ятаю, цигарку так і не докурив. Це було ще в молодості. З тих пір більше цигарок в руці не тримав.
– Василю Кіндратовичу, чого б Ви побажали хмельничанам у переддень великих свят?
– В першу чергу здоров'я, шани від людей, достатку та злагоди в родинах. Бажаю, щоб кожному в обличчя дивилась фортуна. І нехай кожен, готуючись до свят, стане добрішим, уважнішим до близьких, милосерднішим. Нехай збудуться всі ваші щирі мрії! А ми, працівники міліції, в свою чергу зробимо усе, щоб ви в місті жили спокійно.


Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую