Пасічниця проти своєї волі. Як вчителька біології зайнялася бджільництвом

Наталя викладає біологію, географію та екологію у Хмельницькому вищому прфтехучилищі № 11. А стати пасічницею дівчину змусили життєві обставини. З часом Наталя настільки полюбила цю справу, що вже й не уявляє без бджіл свого життя.

«Поки бджоли гудуть, то ніби тато вдома»

Бджільництвом займався батько Наталі. А дівчинка, яку усі називали «татовою доцею», часто крутилася поруч, коли тато клопотався навколо пасіки.

«Я вдягала татового капелюха і вдавала, що я — вишукана пані, — згадує Наталя. — І тоді не здогадувалася, що згодом знову вдягатиму його, бо ті малята потребуватимуть моєї уваги, часу і сил. Три роки тому мій бітько пішов на небеса. Й за ці три роки я жодного разу не говорила на цю тему, мені було боляче все згадувати, і я не люблю говорити про особисте. Але сьогодні виникло бажання поділитися. І не тому, що час залікував, нічого він не лікує, просто чим більше минає часу, то розумієш, що втрата безповоротна».

А тоді, три роки тому Наталя просто була змушена йти до бджіл, вона ще не знала, що татова справа її захопить і згодом вона з радістю поспішатиме до своїх маленьких підопічних. У мами і брата була алергія на бджіл. І щоб татова улюблена справа не вмерла, Наталя вдягнула капелюха і пішла до вуликів.

«Для мене це була справа честі, — каже дівчина. — Тато 25 років тому починав з одного вулика. За ці роки пасіка вже налічувала близько тридцяти бджолосімей».

Батьки Наталі приїхали на Поділля з Житомирщини після Чорнобильської катастрофи. Батько влаштувався ветеринарним лікарем і заклав пасіку. Після того, як звели власний будинок, перенесли на нове обійстя пасіку, і вона розрослася.

«Коли я підросла, стала першою татковою помічницею, —згадує Наталя. — Я відкривала соти, качала медогонки, носила рамки. Саму роботу у вулику не виконувала. Тому коли уся пасіка стала моєю, довелося набиратися знань, читати літературу, якої у тата було багато, дослухатися порад сільських пасічників (а їх у селі аж 22). Так потроху набиралася досвіду. Багато корисних порад отримала від татового брата, дядька Петра, який живе на Житомирщині і спеціально приїжджав на Хмельниччину, щоб поділитися досвідом. Також багато практичних порад дав сусідський дідусь».

«Ніколи не бійтеся ризикувати, головне — правильно поставити ціль і впевнено йти до неї. А ще — цінуйте те, що маєте зараз, бо можливо саме зараз все, що ви маєте, найкраще», — радить Наталя Лохтенко.

Зараз у Наталі 23 бджолосім’ї, і робота бджоляра їй удже полюбилася. Кожні вихідні дівчина поспішає у село, до своїх вуликів. А влітку усю відпустку присвячує бджолам. «На початку було важко, — зізнається пасічниця. — Часом буває важко фізично. А коли бджоли кусали, особливо в обличчя, то навіть плакала, бо таки боляче і обличчя набрякає. Зараз вже до укусів звикла, буває, що за день переношу до десяти»

Наталя зізнається, що бджільництво — це не хобі і не робота, це щось інше. «Для мене це — справа честі, для душі і від душі, —каже вона. — Адже бджолам байдуже, який сьогодні день — середа чи неділя, який у тебе настрій, вони потребують уваги і догляду. Це мої домашні улюбленці. І доки вони гудуть, то здається, що тато вдома..Чим дорослішою і заклопотанішою я стаю, тим більше розумію, що найголовнішим моїм кумиром є татко. І коли за короткий час встигаю зробити купу справ, розумію, що я таки таткова доця, бо так міг лише він. А тепер і я».