Володимир Швець: «Дуже хочеться, щоб було не «вже» шістдесят, а «тільки» шістдесят»

У 1967 році прийшов практикантом на Хмельницький завод трансформаторних підстанцій (ХЗТП), там залишився працювати. З 34 років загального стажу на заводі – 3,5 року був керівником (1982-1986 рр. – начальник гальванічного цеху), а решту часу – на робітничих посадах – електромонтер і випробувач гальванічних машин. У 2004 році погодився на пропозицію міського голови і перейшов працювати у міську раду.
Одружений, батько чотирьох дітей, дідусь двох онуків (найближчими днями очікує на третього).
21 січня святкуватиме ювілей – 60 років.

З самого ранку в неприйомний день під його кабінетом уже сидять двоє громадян. Без жодних зауважень чи обурення Володимир Федорович їх вислуховує, щось радить, відповідає на кілька телефонних дзвінків. На робочому столі – стоси папок, десятки справ-положень-рішень-листів, з якими потрібно ознайомитися, підготувати відповіді чи доручення. «Ну, це робота з людьми, а не на заводі», – зауважує Володимир Федорович.

«Стосунки чиновника і громадянина не повинні бути вулицею з одностороннім рухом»
– Такі стрибки, як зробив я, робити не можна, – каже, паралельно «розгрібаючи» папери на столі. – Не вистачає досвіду. Мати справу з машинами – це одне, а з людьми – зовсім інше. Кожна спеціальність має передбачати вивчення курсу психології і якогось предмету, що вчить спілкуватися з людьми. Бо ким би ти не був: лікарем, інженером, зварювальником, завжди потрібно знати, як спілкуватися з людьми і як після цього себе «розвантажувати».
– Ви вже навчилися себе «розвантажувати»?
– Не навчився. Для мене відпочити – це різко обмежити спілкування з людьми.
– Хіба при Вашій роботі можна його обмежити?
– У вихідні я не відповідаю на телефонні дзвінки з незнайомих номерів, а лише тих, які в мене записані. Так, в крайньому разі, було до цього часу. А в зв’язку з тим, що під час передвиборчої програми я роздав багато своїх візиток, то думаю, що буду відповідати на всі дзвінки, бо це можуть бути виборці. А ще – відпочинок – це щось почитати, подивитися спортивну програму і «залізти» в інтернет – почитати якісь цікаві новини, статті… Іноді у спокої і тиші виконую роботу, пишу відповіді на листи.
– Хіба ж це відпочинок?
– А по-іншому не виходить. Оці стоси папок потрібно перевірити, щоб віддати в юридичний відділ. Тому положення і рішення пишу вдома, у вихідні. Рідні до цього вже звикли, хоча іноді до комп’ютера займають чергу, бо кожному щось потрібно робити. На багато листів я відповідаю сам. За кілька років, відколи функціонує департамент, розібрався і відповів на більш ніж півтори тисячі листів.
– Ви очолили департамент, до якого входить одразу кілька, здавалося б, «найласіших» управлінь, адже земля і будівництво – це ті речі, які завжди «в ціні». Чи вдається працювати так, щоб – і в правовому полі, і людям допомогти?
– От ви сказали ключові слова – правове поле. Саме це іноді створює нам імідж людей-чиновників, які чомусь не хочуть стати на бік людини-заявника. Насправді я це кажу щодня і сам собі, і працівникам. В першу чергу, ми маємо дотримуватися закону, все решта – потім. Якщо потрібно допомогти людині, то тільки так, як дозволяє закон. Якщо ж це неможливо, шукаємо законні шляхи вирішення проблеми. Іноді цей шлях буває довший і дорожчий, адже уся документація коштує чимало. А от коли приходить громадянин і каже, що хоче не просто вирішити проблему, а вирішити її саме так, як він це бачить, тоді можна наслухатися чого завгодно. Люди згадують усі погані слова, які вони знають про владу, чиновників і про те, що ми тут нелюди і хабарники. Але є люди, які таке говорять, а після того, як ситуація вирішилася добре – приходять, вибачаються і дякують.
– Певно, що не тільки Вам, а й Вашим працівникам часто доводиться вислуховувати негативні тиради…
– Так. За ті роки, що існує департамент, випадків, коли людина вибачалася за сказане і дякувала за вирішене, було не більше десяти. А працівникам я завжди кажу так, як колись сказали мені: треба по-іншому дивитися на проблему – важливе слухати, а решту пропускати не через себе, а повз вуха. Хоча в мене це не виходить. Я нормально сприймаю, коли мені кажуть, що я бездарний директор, але коли мені кажуть, що я погана людина, тоді стаю, як їжак. Тому що людина зі мною поруч не живе, не знає мене, й немає права оцінювати мої людські риси. А з професійного боку – будь ласка, кажіть!
– Нещодавно, на засіданні сесії, Ви запропонували закрити, тобто не оприлюднювати частину інформації, зокрема, що стосується земельних питань. Чим викликана така необхідність?
– Я виходив з рішення Конституційного суду, а його скасувати не можна, де йдеться про те, що забороняється не лише збирання, але й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди (…) До такої інформації належать і адреса, і майновий стан, які ми відкрито оприлюднювали на сайті міської ради. Ми будемо публікувати рішення сесії, але без додатку, де вказуються особисті дані громадянина. Бо це пряме порушення прав людини. А те, що закидають, нібито депутати хочуть щось приховати, то невже, якби це було насправді, ніхто не додумався би до цього з 2002 року?
– Серед депутатів у Вас репутація педантичного «законо-буквоїда» і людини, яку важко, або й подекуди неможливо вивести з себе. Невже це справді так?
– (Ніяковіє і сміється) Можна мене вивести з себе. Хоча на людях я веду себе так, як навчили батьки: культурно, пам’ятаючи, що кожна людина заслуговує на повагу. Хоча, повторююся, коли мене починають ображати як людину, то я не терплю таких образ. А в усіх інших питаннях можна знайти спільну мову. У нас настільки недосконале законодавство, що можна оцю «недосконалість» використати, щоб за законом вирішити усі питання. Міська рада – орган, який має право приймати рішення, які є обов’язковими до виконання для всіх, хто проживає на території міста Хмельницький. Якщо ми самі не будемо дотримуватися законів, то яке в нас буде моральне право приймати рішення і говорити комусь, що він не виконує закону? Люди все це дуже «січуть». Іноді доводиться чути, що народ не все розуміє чи не розбирається. Нічого подібного! Люди все розуміють і все знають. Іноді такі питання задають, що диву даєшся! Навіть по-новому починаєш дивитися на подію і на ситуацію в цілому.

«Повага до людей – це в житті головне»
– Як наважилися, після багатьох років роботи на одному місці, піти в політику?
– В депутати мені було йти не важко, оскільки я залишався працювати на заводі, і всі питання щодо моєї відсутності на робочому місці у ті дні, коли були засідання сесій чи комісій, ми теж владнали. А от коли я наважився піти у міську раду – тоді було дуже важко. Мені взагалі важко звикати до нового колективу. Важко міняти роботу в одному цеху на інший, а йти, то взагалі було… Коли міський голова запропонував мені цю роботу, то я подумав, що протягом сесійних засідань я завжди казав, як потрібно робити, а тепер мені пропонують – будь ласка, йди і роби так, як ти рекомендував іншим. Запізно я почав змінювати своє життя, але.., що сталося, те сталося.
– Невже шкодуєте про те, що зробили?
– Якщо бути відвертим, то на п’ятий день роботи в департаменті я пошкодував про те, що сюди прийшов. В мене був жахливий стан. Я був готовий написати заяву на звільнення, настільки мені було складно. Саме через те, що недостатньо відповідних знань, зовсім інша система роботи. Одна справа, коли депутат прийшов з конкретним питанням, а інша – коли потрібно осягнути весь обсяг робіт і нести відповідальність за роботу ще сорока людей, які працюють в департаменті. До того ж, потрібно, щоб вони працювали так, як ти це бачиш, а не так, як вони хочуть.
– Вдалося цього досягнути?
– У нас в департаменті кожен працівник може прийти до свого безпосереднього керівника і сказати йому, що він у тому чи іншому не правий. І це не загрожує йому нічим! Мені легше працювати з тими людьми, які мають свою думку і висловлюють її, ніж з тими, хто завжди виконує те, що йому кажуть, беззаперечно. Я не вимагаю ні від кого, щоб була беззаперечна підлеглість. Може хтось почитає і подумає, що це якась бравада, але… Можливо, тому, що я більшість часу був звичайним робітником, я не відчував себе начальником і зараз не відчуваю. Я – проста людина, яка має трохи більше обов’язків і відповідальності, ніж інші чотири десятки, які працюють у департаменті.
– Що було для Вас вирішальним, коли постав вибір – йти чи не йти у міську раду?
– Вирішальними були слова мого тепер уже покійного батька. Він сказав: «Пробуй. Ти, на мій погляд, толковий, а те, що робітник – нічого страшного. Але май на увазі, що повага до людей – це в житті головне». На мій погляд, завод – це організм, який дисциплінує людей на все життя, тому батько був впевнений, що у мене все вийде. По-перше, це дисципліна стосовно робочого часу: людина знає, що вона на роботі «від» і «до» певного часу. По-друге – це система роботи: кожна людина робить не просто так, щоб виготовити деталь, а так, щоб наступна у іншому цеху зробила якийсь агрегат, потім його поставлять у якусь підстанцію, далі – вийде підстанція, яка повинна десь у когось працювати як годинниковий механізм.

«Я не просто люблю дітей, діти – це все!»
– З дружиною Ви теж на заводі познайомилися…
– Якщо говорити чесно, то це вона на мене першою звернула увагу, бо я тоді був дуже сором’язливий. Я зараз сам собі дивуюся, що у департаменті стільки працює жінок і мені не страшно. Раніше для мене це була б катастрофа. Я прийшов на завод у січні 1973 року, а одружилися ми лише у лютому 1979 року. Це з мого боку була нерішучість. Я довго вагався: треба вона мені чи не треба і як це так змінити життя, що окрім батьків і брата вдома з’явиться ще хтось! Я вісім років думав! На той час доньці моєї дружини було вже десять років. А згодом у нас ще народилося троє діток: дві донечки і син. Коли я був неодружений, я думав, що люблю дітей, а коли в мене з’явилися діти, то я зрозумів, що діти для мене – все. У стосунках зі старшою донькою Оленою я завжди стояв перед дилемою: якщо я мало приділятиму їй уваги, то скажуть, що йому все одно, бо це не його донька, а якщо я буду сильно тиснути, то теж казатимуть, що йому все одно… Потрібно було віднаходити золоту середину. Вона ж назвала мене батьком на своєму весіллі, це через десять років після нашого з дружиною одруження. До того вона намагалася мене не називати ніяк. Коли вона, наречена, підійшла до мене на своєму весіллі і запросила на танець, то мені здалося, що я на сьомому небі від щастя. Я зрозумів, що ми з дружиною зуміли побудувати правильно взаємовідносини і між собою, і з донькою. Хоча на батьківські збори до неї я ходив частіше, ніж мати.
– З якими Вашими рисами характеру дружина довго не могла змиритися?
– Ви казали раніше, нібито депутати вважають, що мене важко вивести із себе. Так от, моя дружина, навпаки, вважає, що це дуже легко зробити. А в дружини моєї негативних рис, до яких потрібно було звикати, не було. Просто мені потрібно було звикнути до того, що поряд є інша людина. В мене є одна негативна риса, яка дісталася мені від батька. У кожній сім’ї виникають моменти, коли потрібно щось радикально змінити: чи то ремонт, чи перепланування, чи меблі пересунути. Так от, я ніколи не роблю це швидко, довго розмірковую, зважую всі аргументи. На стадії обговорення я сприймаю будь-які пропозиції, а коли вже почанаю робити, тоді не сприймаю жодних зауважень. Тоді я можу вийти з себе і наговорити все, що завгодно. Я навіть можу все кинути і сказати «робіть собі самі, як знаєте». Але ця риса характеру проявляється тільки в побуті.
– Можливо, тому, що десь все-таки потрібно «розвантажитися»?
– Колись в мене був один випадок: коли я прийшов з роботи не в гуморі, в мене там якісь труднощі були, під гарячу руку потрапила Катя. Я їй тоді добряче «всипав». І за якусь мить подумав: а чому діти мають страждати від моїх неприємностей на роботі? Відтоді я їх ніколи не покарав. З іншого боку, такий демократизм у сім’ї не дуже виправданий. Якби я зараз починав виховувати спочатку, то десь було б трохи суворіше, тому що іноді демократія призводить до того, що діти дозволяють собі те, що батькам не дуже приємно бачити чи чути.
– Напередодні ювілею якісь підсумки підбиваєте?
– Знаєте… (Довга пауза). Я весь час відганяю від себе думку про те, що я маю підбивати якісь підсумки. В мене в голові крутиться думка «дуже хочеться, щоб це було не «вже» шістдесят, а «тільки» шістдесят», тому про підсумки я не думаю. Живу. Насолоджуюся життям…

Володимир Швець про…
… друзів: «Дуже близьких друзів, так склалося, напевне, в силу мого характеру, у мене немає, але якщо загалом говорити, то ці люди (бригада випробувальників електричних апаратів ВАТ «Укрелектроапарат») завжди прийдуть на допомогу. А я їх знаю уже 38 років».
… відпочинок: «Відпочинок – це тихе полювання за грибами. Мені не важливо, скільки їх буде у кошику в результаті, для мене важливий сам процес. Готує їх дружина, я лише допомагаю чистити».
… кухню: «Готувати вмію, але займається цим дружина і доньки. В мене є одна страва, яку я навчився готувати від матері і бабусі, за національністю євреїв – вмію добре фарширувати рибу. Роблю це кілька разів на рік, в основному, на свята».
… святкування ювілею: «Це не буде якось по-особливому, бо ми в очікуванні більшого свята – появи онука чи онучки десь найближчими днями. Оце справжнє свято. Вихідний день брати не буду, у нас в департаменті не прийнято відпочивати, ми всі один одного вітаємо, і далі працюємо».
… подарунки: «У нас в сім’ї не прийнято дарувати дорогі подарунки – головне – не забути привітати».