За добро не кусають!

Значна кількість небайдужих до до­лі вуличних тварин згуртувалася у гро­мадську організацію «Врятуй життя». Співпраця цілком добровільна. У кож­ного волонтера є «свої» райони, у яких вони не лише підгодовують безприту­льних, але й лікують їх, доглядають за скаліченими.
В один голос усі любителі цих розу­мних та вірних четвероногих друзів за­певняють: кожен бездомний собака відповість радісним вилянням хвоста на шматочок хліба з вашої кишені, чи, можливо, навіть ковбаси. Доброзич­ливий настрій людини вони розуміють без слів. Перевірено на собі – якщо ще й погладити, то особливо життєрадісні починають стрибати навколо. Один мі­нус — у таку погоду можуть забрудни­ти. Хоча такої дріб'язкової неприєм­ності досить легко уникнути. Адже взаємна дружба сильніша. Тому й не дивно, що хмельничани так активно долучилися до обговорення нової кон­цепції регулювання чисельності без­притульних тварин у місті, створення якої ініціювала хмельницька влада. Усі, хто любить тварин, вважають, що вбивство четвероногих братів — не вихід, не той варіант, який влаштував би суспільство. Тому, що знищення однієї собаки завдає шкоди практично усім мешканцям будинку, поруч з яким жив собака. Вони ж — місцеві улюбленці! Ця любов хмельничан до собак має конкретні обличчя. Знайом­теся, вони живуть серед нас.

ВИСТАВКА
За словами мешканки району Вис­тавка Людмили Прушинської, якою б заклопотаною чи втомленою вона не була, ніколи не пройде повз собаче го­ре. «Якщо я бачу, що, наприклад, со­баку збила машина, ніколи не залишу напризволяще, – ділиться волонтер­ка. – Шукаю однодумців, щоб знайти автівку і відвезти тварину до лікарні. Якщо ветеринар дасть хоч найменшу надію, що собаку можна врятувати, ми й власні гроші платимо, й забирає­мо додому, поки одужає».
Маленька донечка Любові Цезарів­ни, відколи навчилася ходити, разом з мамою навідує зупинку «Силістра», де живуть «їхні» підопічні.
Людмила Давидюк, приватний під­приємець, навіть до утворення органі­зації «Врятуй життя», постійно підго­довувала безпритульних собак. Мотив у цих вчинків був один – вона просто любить тварин. Жінці шкода їх, зне­долених, покинутих, всіма забутих і зраджених. Навіть сподівається пере­дати цю любов людям — проводить агітаційну роботу, аби всі знали, що собака з жовтою кліпсою вже сте­рильна, дає оголошення в газету, щоб роздати цуценят в добрі руки, підго­довує на вулицях та у притулку «Доб­ро» тощо.
«Моє головне завдання – повернути собаку у те місце, звідки ми його заб­рали на стерилізацію, – розповідає во­лонтер Людмила Давидюк. – Щоран­ку виїжджаю із бригадою «Спецко­мунтрансу» на вилов безпритульних собак».
ГРЕЧАНИ
Пані Надія – продавець кондитерсь­кого кіоску, що на зупинці «Парко­ва». Жінка соромиться позувати перед нашим фотокором, але про її любов до тварин мовчазно свідчать двоє вели­ких собак, котрі перепочивають під кі­оском. Одна – в коробці на якійсь коф­тині, інша – скрутилася калачиком по­ряд. «Чорна – це Ліза, – знайомить нас зі своїми підопічними продавчи­ня, визираючи з віконця, – вона живе тут вже шість років. А біла – Діна, її донька, – трохи менше. Харчі для тва­рин купую за свої гроші, бо хто ж їм допоможе, як не я. Раз на півроку жін­ка з громадської організації, яка рані­ше тут неподалік працювала, робить Лізі і Діні необхідні щеплення. Я кате­горично проти вбивств собак. Карати треба тих, хто зраджує тварин і, на­гравшись, бездушно викидає їх на ву­лицю».

ЗАРІЧЧЯ
Глибоко переймається долею без­притульних тварин і держслужбовець Тетяна. Вона годує покинутих собачок усе своє життя. Із задоволенням взяла б хоча б одну тваринку до себе, але квартирні умови не дозволяють. Тому Тетяна Леонідівна тішиться котом, який живе у неї вдома, та собаками, яких вона щодень годує на вулицях міста.
«Я живу біля 25 школи, що на ву­лиці Маршала Рибалка, і кожного ран­ку йду на роботу повз супермаркет «Та­врія В». Там неподалік розгорнулося будівництво, і поряд із смітником бі­гає зграя собак. Завжди щось їм несу. І не якісь там зіпсовані об'їдки, а об­різки м'яса, макарони, хліб. Якщо не вистачає, то віддаю власний обід, а по­тім на роботі сиджу голодна. Було б добре, якби створили якісь приймаль­ні пункти, де люди могли б залишати  для собак їжу – багато людей мають чим поділитися».

РАКОВЕ
Хмельничанка Ірина Ковальчук, як і пані Тетяна, завжди готова поділи­тися своїм обідом з якоюсь собачкою. Особливо, коли тваринка зазирає їй в очі з благальним проханням: «Забери мене до себе». Собаки, напевно, за вер­сту відчувають Іринину доброту, тому зав­жди «чіпляються» і довго плента­ють­ся слідом. Попередня жінчина до­маш­ня улюблениця Ельза саме так у неї і з'явилася. З часом, з маленького пух­настика, розміром з батькову хут­ряну шапку, вона перетворилася на справ­жню красуню, якій завжди хоті­лося гарцювати, гратися і заряджати усіх довкола гарним настроєм.
«Я жодного разу не пожалкувала, що взяла собаку, як кажуть, зі сміт­ника, – каже пані Ірина, – адже друзів не обирають за наявністю відмінного родоводу, стоячих вушок чи обрізано­го хвоста. Ними просто стають за пок­ликом серця».