«За час своєї роботи на весільний рушничок я поставила понад 15 тисяч молодят», –

Мало хто із хмельничан не знає цю красиву, привітну жінку. Валентина Всеволодівна нещодавно підрахувала і аж сама злякалася: за весь час, починаючи із 1983 року, вона поставила на весільний рушничок понад 15 тисяч молодят! Зараз пані Валентина на пенсії, але все ще продовжує розписувати молодят…
З раннього дитинства вона мріяла стати дитячим лікарем, проте, конкурс не пройшла, і подруга запропонувала: «Якщо так любиш дітей, то чому б тобі не стати педагогом?». «І от ми дві подружки-кацапки (родом я з Росії, а коли навчалася у четвертому класі, мої батьки переїхали в Україну, в Луганськ, де жили мамині батьки) поїхали до Івано-Франківська здобувати освіту, – розповідає Валентина Всеволодівна. – Проте, у 1975 році повернувшись до Хмельницького, роботи за фахом не знайшла. І коли зовсім випадково почула, що в обласному відділі ЗАГСу є вільна вакансія, вирішила спробувати.
Що маю робити, абсолютно не уявляла, але приваблювало те, що робота буде з людьми, з людськими долями, а це саме те, чого я хотіла. Проте, працювати доводилося, в основному, з документами, нотувати зведення статистики по області…».
У 1978 році Валентині Всеволодівні запропонували роботу в облвиконкомі – референтом з радянських традицій, свят та обрядів. А це – знову статистика, а їй так хотілося живої, творчої роботи! Тому, коли звільнилася посада директора Хмельницького будинку урочистих подій, вона із задоволенням погодилась. У 1983 році її призначили директором будинку урочистих подій, а згодом завідуючою відділом ЗАГС.
Але вона довго не наважувалася вітати людей. Їй здавалося, що вона ніколи не зможе провести обряд так, щоб молодятам він запам’ятався на все життя. «Допікало те, що все було розписано як по нотах, і вітати закоханих потрібно було згідно зі сценарієм, затвердженим республіканською комісією з радянських традицій, свят та обрядів, – каже пані Валентина. – І ми не мали права відійти від сценарію ані на крок. А шаблон набридав, і я намагалася хоча б інтонацією, теплим поглядом, своїм виглядом створити святкову і дружну атмосферу. Зараз, на щастя, все по-іншому, і кожен виконавець обряду вітає молодят по-своєму.
Пам’ятаю, як у 90-х роках весільні обряди потрібно було проводити українською. І я злякалася, згадавши ганьбу, пережиту в четвертому класі, одразу після того, як ми переїхали до України. На уроці з української літератури нам задали вивчити «Заповіт» Шевченка. Мій дідусь, українець, написав мені його російськими буквами, я вивчила, але коли мене викликали до дошки, я з кацапським акцентом почала декламувати: «Як умру, то пахавайцє мєнє на магілє». І вчителька, і діти ридали від сміху, а я дала собі слово, що мову знатиму краще, ніж ті, хто народився в Україні. І справді, минуло кілька років, і з української в мене були лише 4-5, а російська була, так би мовити, допоміжною».
Про обмануту наречену та 70-літнього жениха
…На рахунку Валентини Всеволодівни 15 тисяч пар, які стояли перед нею на весільному рушнику. І зараз досить часто під час проведення урочистої реєстрації до неї підходять подружжя зі стажем – батьки молодят, і згадують, як колись Валентина Всеволодівна розписувала їх самих. А тепер уже і їхніх дітей.
«Це дуже приємно, – каже пані Валентина. – Під час церемоній яких лише випадків не було! Пам’ятаю, колись жених випадково наступив на фату нареченій. Реакція була миттєвою, дівчина розвернулась і вдарила його весільним букетом. Хлопець відреагував спокійно, як справжній чоловік, лише почервонів.
Був випадок, коли молодята випили шампанське і несподівано «на щастя» кинули під ноги свої келихи. Для мене це був шок, адже після цієї пари у нас мало розписуватися ще 15! А в нас і в молодят, які мали йти за ними, все розписано по хвилинах, а тут потрібно було прибирати залу.
Буває навпаки, коли молодята відмовляються від традицій. Наприклад, перев’язування рук молодятам. Вихідці з села погоджуються на це, як і на те, щоб поклонитися батьками, подякувати їм за тепло і любов, а от молоді люди, які виросли в місті, категорично відмовляються це робити».
За словами Валентини Всеволодівни, молодята завжди неоднозначно реагують на те, що у когось із них впаде обручка. Вони вважають, що це погана прикмета, і нерідко починається справжня паніка. Наречена плаче, жених у розпачі… Але вона, навчена досвідом, починає імпровізувати і заспокоювати: «Давайте, я дмухну на обручку, і все буде добре. А впала вона на щастя».
Неоднозначно реагують родичі молодят, коли оголошують, які прізвища буде носити майбутня пара. Особливо, коли чоловік бере прізвище дружини. Якось хлопець вирішив узяти прізвище своєї майбутньої дружини, можливо, через образу на батька, який покинув його маленьким. Але матері своїй про це не сказав. І коли Валентина Всеволодівна оголосила, що «за взаємною згодою подружжя носитиме прізвище дружини», мама жениха зчинила скандал. Почала кричати: «Як ти міг?!», а після розпису навіть не підійшла до молодих, аби привітати їх. А через кілька місяців хлопець прийшов, і, очевидно, під тиском матері змінив прізвище на попереднє. Тому, коли Валентина Всеволодівна бачить у свідоцтві, що хтось із молодят залишається на своєму прізвищі, або чоловік міняє своє, вголос про це не оголошує, аби не викликати негативної реакції.
«А був узагалі негарний випадок. Приїхали батьки наречених і просять розписати пару, оскільки проблема в тому, що у жениха немає паспорта, він його забув у Чернівцях, де навчався, – продовжує пані Валентина. – А гості вже зібралися, столи в ресторані накриті. Я кажу, що церемонію проведу, але розписувати не буду. Провела скорочений обряд, а їм кажу, щоби привезли паспорт, бо юридичної сили така реєстрація не має, і «все це я робила для ваших гостей».
Минув місяць-другий, а їх немає. Потім приїздить мати нареченої і каже, що її доньку обманули. Виявляється, хлопець мав дівчину у Чернівцях, але вони посварилися, і він вирішив їй на зло одружитися. Весілля гуляли два тижні! А потім він поїхав за паспортом… У Чернівцях помирився зі своєю дівчиною і одружився по-справжньому. Тим паче, що дівчина чекала від нього дитину.
З того часу, як би мене не молили, без відповідних документів ніяких церемоній я не проводжу.
Було таке, що у день розпису приходив жених і просив розірвати шлюб, оскільки після розпису в мене під час вінчання наречена промовчала на слова священика, чи не давала вона ще комусь обіцянки вийти заміж. Я його довго вмовляла, адже в той час він мав бути на власному весіллі поряд з коханою. Пишаюся собою, оскільки мені вдалося переконати його.
Були й дивні пари. Колись прийшов чоловік років 50 і молода дівчина. Дивлюся в паспорти, йому під 70, а їй – 24. Розписала, звичайно. А через півроку цей дідусь приходить і просить зареєструвати дитину. Я питаю: «Це ваша дитина?». А він мені: «Я можу ще з десяток дівчат ощасливити»…
Проте, це раніше женихи були старші, зараз усе навпаки, і зазвичай, дівчата старші від своїх наречених.
Ще був чоловік, якого ми звали «наш штатний». Він регулярно приходив до ЗАГСу і подавав заяви – щоразу з іншими дівчатами. Але пощастило лише двом. А був чоловік, який мав п’ять законних шлюбів, і в його паспорті вже не було місця, щоб поставити штамп про одруження. Ми казали йому: «Навіщо розписуватися, живіть так». А він: «Ні, я так не можу. Я хочу, щоб моя жінка відчувала себе заміжньою».
А взагалі, коли пара тільки входить в зал, я зразу відчуваю, чи будуть вони жити разом. Проте, кожному із молодят бажаю терпіння і розуміння. А найголовніше – слухати і чути один одного».