ye-logo.v1.2

«Бомжі – це не лише «страшні люди»

Суспільство 7902
Фото: Євгенія ДОРОФЄЄВА.

Це ще й педагоги, програмісти і будівельники, які опинилися у складних життєвих обставинах

«Не вкради» – головна заповідь бездомних
Кілька місяців тому у матеріалі «Де зимують хмельницькі бомжі» наша газета уже розповідала про трагічні долі безхатченків. Цього разу ми вирішили відмовитися від «прочісування» міських вокзалів та теплотрас, і за героями публікації попрямували до Будинку тимчасового перебування громадян, які втратили зв’язок з сім’ями «Центр реабілітації бездомних (безпритульних) «Промінь надії», що знаходиться на вулиці Житецького, у мікрорайоні Ружична в Хмельницькому.
Уже підходячи до місця призначення, ми якось автоматично сильніше притисли до себе свої сумки – мало там що... Згадалося, як ще десь років три тому, обурені жителі району, переживаючи за власне майно, виходили на вулицю з плакатами проти «злодійського сусідства», яке силоміць нав’язувала їм міська влада... Проте директор Центру Олександр Яцишин, який зустрів нас біля входу, щиро запевнив, що боятися нам тут абсолютно нічого і нікого. Він сам, як виявилося, навіть свою машину ніколи не замикає на ключ. «У людей, які живуть у притулку, є свій «кодекс честі», – каже пан Яцишин. – За ці три роки, що він функціонує, ні у нас, ні у місцевих мешканців не те що жодна курка не пропала, але й жодне яйце».
70 відсотків безпритульних – колишні «зеки»
Саме так стверджує директор хмельницького притулку для бездомних. За його словами, так звана «формула падіння» нескладна: потрапив до в’язниці – дружина знайшла іншого – опинився на вулиці. Навіть, якщо, крім «благовірної», є інші рідні, вони навряд чи будуть вельми гостинними до «зататуйованого» родича, що саме вийшов на волю з «місця не дуже віддаленого». Тому дорога колишньому ув’язненому, як кажуть, на всі чотири сторони... «З колишніми «зеками», – зауважує Олександр Сергійович, – набагато легше працювати, ніж, скажімо, з п’яничками, які копирсаються у сміттєвих баках і не хочуть абсолютно нічого, крім тих же баків. Колишні ув’язнені дуже дисципліновані та працьовиті. Вони шукають і погоджуються на будь-яку роботу: вантажника, кочегара, чергового, сортувальника сміття...».
«Класична» безпритульна життєва історія і в місцевої «зірки» – тридцятирічного Сергія, який побажав не називати свого прізвища. В Центрі він працює двірником – на півставки. Відсидів, а йти нікуди – ніхто не чекає. Але знайшлися добрі люди, розповіли про «Промінь надії», і Сергій прибився сюди. Тут він познайомився з дівчиною Мариною, яку рідні теж вигнали з дому за якісь свої «грішки». І ця зустріч стала доленосною... Трохи більше року минуло, як молоді люди одружилися! Це було справжнє весілля: сукня, фата, похід до ВРАЦСу, гості, частування... От тільки жити молодятам доводиться не разом... Оскільки в притулку не передбачені кімнати для сімейного перебування – чоловіки й жінки живуть окремо. Про власне сімейне «гніздечко» Сергію і Марині поки що доводиться тільки мріяти.
Давно мріє про власне житло і ще один мешканець притулку. З в’язниці він повернувся з цукровим діабетом. Навіщо дружині такий треба? Тому жінка вийшла заміж вдруге, «виписавши» колишнього чоловіка не лише зі свого життя, але й з квартири. «Дуже хочу хоч якусь хатину у селі, – каже чоловік, – збираю пляшки й металобрухт, і копійку до копійки складаю».
«Чоловік помер, а з синами не ладнаю»
Тендітна блондинка Ольга Стопняк, інвалід 2-ї групи, живе в притулку майже рік. Жінка – корінна хмельничанка, раніше мешкала в одній із «хрущовок», що на Кам’янецькій. Працювала вихователем у дитячому садку, згодом – домогосподарка. З чоловіком народили і виховали двох синів-соколів. Але коханий чоловік помер, а мама стала дітям заважати. «Квартира маленька, – розповідає пані Ольга, – не вживаємося разом. У синів вже є свої сім’ї, маленькі діти. Тому прийшла жити сюди. Іноді їжджу у гості до своїх онучок, вони мене дуже люблять!». Про те, що вона наркоманка, як кажуть, зі стажем, 51-річна пані Ольга розповідає не вельми охоче. Але помітивши на її ліжку іграшкового зайця, запитуємо про його походження. «Це мені дівчата з метадонової програми подарували (препарат метадон безкоштовно роздають в лікарнях наркозалежним в якості заміни тяжким, так званим «вуличним» наркотикам – авт.), – витираючи сльози, що миттєво набігли на її очі, відповідає жінка, – «на щастя». Але скільки там його залишилося, того мого «щастя»... У мене ж СНІД».
Вища освіта не дає гарантій...
Володимир Сорока прийшов до Центру у грудні минулого року. Його історія банальна, але саме цією «банальністю» вона трагічна… Народився на Донеччині, закінчив школу, вступив до Івано-Франківського національного технічного університету нафти та газу. Отримав диплом інженера-програміста. Одружився. Один за одним з’явилися на світ діти. Але подружнє життя дуже швидко дало тріщину, а до сімейних проблем додалися ще й фінансові. З дружиною розлучився, жити було ніде. У пошуках роботи переїжджав з одного міста до іншого. Сякі-такі заощадження танули, як масло на гарячій пательні. Коли опинився у Хмельницькому на залізничному вокзалі, в кишені вже не було ні копійки. Бомжував, пив, збирав пляшки… У сквері, що біля залізничного вокзалу він познайомився з дівчатами соцпатруля, які спершу пригостили гарячим обідом, а тоді й запропонували дах над головою і чистий одяг. За ці три місяці молодий чоловік встиг не лише покаятися і переглянути свої життєві позиції, але й знайти роботу за фахом. «Влаштувався програмістом в одну із приватних фірм, – розповідає Володимир Сорока, – в майбутньому планую зняти квартиру, а коли стану на ноги, не виключаю, що знову одружуся. Адже життя триває!».
Цей жорстокий світ – не без добрих людей
Благодійників у центрі не вельми багато. Навіть той, хто має можливість і бажання допомогти, дізнавшись, що це для бомжів – нерідко відмовляється від такого спонсорства. Проте Олександр Яцишин часто повторює: «Бомжі – це не лише «страшні люди», як всі звикли думати. Це велика біда, яка може статися з кожним. І не приведи, Боже, комусь з вас на вулиці опинитися!».
«Нещодавно дуже доречно Хмельницька взуттєва фабрика надала нам нове взуття на суму у півтори тисячі гривень, – розповідає, колишній полковник-афганець, завгосп Василь Худайбєрдієв. – А гуртожиток одного з ПТУ, що на вулиці Хотовицького, передав шість матрасів. Допомагають і релігійні громади міста, приносячи не лише одяг, але й їжу».
З особливою приємністю пригадує директор одного зі своїх підопічних, з яким, на жаль, нам не вдалося поспілкуватися (він захворів і його до лікарні забрала «швидка») – 50-річного Анатолія Мрочика. Бідоласі рідні й так спокою не давали, а коли він осліп, взагалі виставили за двері. Так незрячий чоловік опинився на вулиці. Жив на зупинці. Харчувався тим, що давали продавці з навколишніх магазинів. Саме вони і зателефонували в Центр. І невдовзі з «Олімпійської», що у мікрорайоні Гречани, Анатолій Мрочик вирушив у свій новий дім. А невдовзі лікарі провели складну операцію і... повернули пану Анатолію зір! «На один кришталик дало гроші міське управління охорони здоров’я, – розповідає Олександр Сергійович, – на інший – хмельницький меценат, який побажав, аби його прізвище не звучало».
 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую