Гаряча тема:
- Війна
«Бомжі – це не лише «страшні люди»
Це ще й педагоги, програмісти і будівельники, які опинилися у складних життєвих обставинах
«Не вкради» – головна заповідь бездомних
Кілька місяців тому у матеріалі «Де зимують хмельницькі бомжі» наша газета уже розповідала про трагічні долі безхатченків. Цього разу ми вирішили відмовитися від «прочісування» міських вокзалів та теплотрас, і за героями публікації попрямували до Будинку тимчасового перебування громадян, які втратили зв’язок з сім’ями «Центр реабілітації бездомних (безпритульних) «Промінь надії», що знаходиться на вулиці Житецького, у мікрорайоні Ружична в Хмельницькому.
Уже підходячи до місця призначення, ми якось автоматично сильніше притисли до себе свої сумки – мало там що... Згадалося, як ще десь років три тому, обурені жителі району, переживаючи за власне майно, виходили на вулицю з плакатами проти «злодійського сусідства», яке силоміць нав’язувала їм міська влада... Проте директор Центру Олександр Яцишин, який зустрів нас біля входу, щиро запевнив, що боятися нам тут абсолютно нічого і нікого. Він сам, як виявилося, навіть свою машину ніколи не замикає на ключ. «У людей, які живуть у притулку, є свій «кодекс честі», – каже пан Яцишин. – За ці три роки, що він функціонує, ні у нас, ні у місцевих мешканців не те що жодна курка не пропала, але й жодне яйце».
70 відсотків безпритульних – колишні «зеки»
Саме так стверджує директор хмельницького притулку для бездомних. За його словами, так звана «формула падіння» нескладна: потрапив до в’язниці – дружина знайшла іншого – опинився на вулиці. Навіть, якщо, крім «благовірної», є інші рідні, вони навряд чи будуть вельми гостинними до «зататуйованого» родича, що саме вийшов на волю з «місця не дуже віддаленого». Тому дорога колишньому ув’язненому, як кажуть, на всі чотири сторони... «З колишніми «зеками», – зауважує Олександр Сергійович, – набагато легше працювати, ніж, скажімо, з п’яничками, які копирсаються у сміттєвих баках і не хочуть абсолютно нічого, крім тих же баків. Колишні ув’язнені дуже дисципліновані та працьовиті. Вони шукають і погоджуються на будь-яку роботу: вантажника, кочегара, чергового, сортувальника сміття...».
«Класична» безпритульна життєва історія і в місцевої «зірки» – тридцятирічного Сергія, який побажав не називати свого прізвища. В Центрі він працює двірником – на півставки. Відсидів, а йти нікуди – ніхто не чекає. Але знайшлися добрі люди, розповіли про «Промінь надії», і Сергій прибився сюди. Тут він познайомився з дівчиною Мариною, яку рідні теж вигнали з дому за якісь свої «грішки». І ця зустріч стала доленосною... Трохи більше року минуло, як молоді люди одружилися! Це було справжнє весілля: сукня, фата, похід до ВРАЦСу, гості, частування... От тільки жити молодятам доводиться не разом... Оскільки в притулку не передбачені кімнати для сімейного перебування – чоловіки й жінки живуть окремо. Про власне сімейне «гніздечко» Сергію і Марині поки що доводиться тільки мріяти.
Давно мріє про власне житло і ще один мешканець притулку. З в’язниці він повернувся з цукровим діабетом. Навіщо дружині такий треба? Тому жінка вийшла заміж вдруге, «виписавши» колишнього чоловіка не лише зі свого життя, але й з квартири. «Дуже хочу хоч якусь хатину у селі, – каже чоловік, – збираю пляшки й металобрухт, і копійку до копійки складаю».
«Чоловік помер, а з синами не ладнаю»
Тендітна блондинка Ольга Стопняк, інвалід 2-ї групи, живе в притулку майже рік. Жінка – корінна хмельничанка, раніше мешкала в одній із «хрущовок», що на Кам’янецькій. Працювала вихователем у дитячому садку, згодом – домогосподарка. З чоловіком народили і виховали двох синів-соколів. Але коханий чоловік помер, а мама стала дітям заважати. «Квартира маленька, – розповідає пані Ольга, – не вживаємося разом. У синів вже є свої сім’ї, маленькі діти. Тому прийшла жити сюди. Іноді їжджу у гості до своїх онучок, вони мене дуже люблять!». Про те, що вона наркоманка, як кажуть, зі стажем, 51-річна пані Ольга розповідає не вельми охоче. Але помітивши на її ліжку іграшкового зайця, запитуємо про його походження. «Це мені дівчата з метадонової програми подарували (препарат метадон безкоштовно роздають в лікарнях наркозалежним в якості заміни тяжким, так званим «вуличним» наркотикам – авт.), – витираючи сльози, що миттєво набігли на її очі, відповідає жінка, – «на щастя». Але скільки там його залишилося, того мого «щастя»... У мене ж СНІД».
Вища освіта не дає гарантій...
Володимир Сорока прийшов до Центру у грудні минулого року. Його історія банальна, але саме цією «банальністю» вона трагічна… Народився на Донеччині, закінчив школу, вступив до Івано-Франківського національного технічного університету нафти та газу. Отримав диплом інженера-програміста. Одружився. Один за одним з’явилися на світ діти. Але подружнє життя дуже швидко дало тріщину, а до сімейних проблем додалися ще й фінансові. З дружиною розлучився, жити було ніде. У пошуках роботи переїжджав з одного міста до іншого. Сякі-такі заощадження танули, як масло на гарячій пательні. Коли опинився у Хмельницькому на залізничному вокзалі, в кишені вже не було ні копійки. Бомжував, пив, збирав пляшки… У сквері, що біля залізничного вокзалу він познайомився з дівчатами соцпатруля, які спершу пригостили гарячим обідом, а тоді й запропонували дах над головою і чистий одяг. За ці три місяці молодий чоловік встиг не лише покаятися і переглянути свої життєві позиції, але й знайти роботу за фахом. «Влаштувався програмістом в одну із приватних фірм, – розповідає Володимир Сорока, – в майбутньому планую зняти квартиру, а коли стану на ноги, не виключаю, що знову одружуся. Адже життя триває!».
Цей жорстокий світ – не без добрих людей
Благодійників у центрі не вельми багато. Навіть той, хто має можливість і бажання допомогти, дізнавшись, що це для бомжів – нерідко відмовляється від такого спонсорства. Проте Олександр Яцишин часто повторює: «Бомжі – це не лише «страшні люди», як всі звикли думати. Це велика біда, яка може статися з кожним. І не приведи, Боже, комусь з вас на вулиці опинитися!».
«Нещодавно дуже доречно Хмельницька взуттєва фабрика надала нам нове взуття на суму у півтори тисячі гривень, – розповідає, колишній полковник-афганець, завгосп Василь Худайбєрдієв. – А гуртожиток одного з ПТУ, що на вулиці Хотовицького, передав шість матрасів. Допомагають і релігійні громади міста, приносячи не лише одяг, але й їжу».
З особливою приємністю пригадує директор одного зі своїх підопічних, з яким, на жаль, нам не вдалося поспілкуватися (він захворів і його до лікарні забрала «швидка») – 50-річного Анатолія Мрочика. Бідоласі рідні й так спокою не давали, а коли він осліп, взагалі виставили за двері. Так незрячий чоловік опинився на вулиці. Жив на зупинці. Харчувався тим, що давали продавці з навколишніх магазинів. Саме вони і зателефонували в Центр. І невдовзі з «Олімпійської», що у мікрорайоні Гречани, Анатолій Мрочик вирушив у свій новий дім. А невдовзі лікарі провели складну операцію і... повернули пану Анатолію зір! «На один кришталик дало гроші міське управління охорони здоров’я, – розповідає Олександр Сергійович, – на інший – хмельницький меценат, який побажав, аби його прізвище не звучало».
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами: