Гаряча тема:
- Війна
Ігор Денисов: «Ми стали мільйонерами... по милосердю
Кажуть, що людина один раз народжується, щоб один раз померти. Наш герой – Ігор Денисов двічі народжувався. І тричі його втрачали друзі. Про свої кілька минулих життів, єдине теперішнє та головну його мету розповідає голова Хмельницького обласного благодійн
Ігор Анатолійович Денисов народився 24 грудня 1966 року. Засновник і президент Хмельницького обласного благодійного фонду «Сіон». Член громадської ради при виконавчому комітеті Хмельницької міської ради. Одружений, батько трьох доньок.
Обираючи героїв для чергового номера журналу, ми зазвичай керуємося тим, наскільки цікава людина, що робить, чи знають її хмельничани, і, в більшості випадків, зупиняємося на традиційних сферах: політика, культура, медицина, освіта. Цього разу наш вибір зупинився на універсальному герої. Він має стосунок і до політики, і до медицини, і до суспільного життя у цілому. А головне, все його життя – це яскравий приклад того, як людина може одночасно отримувати і втрачати все по кілька разів. При цьому не зневіритися, а навпаки – вижити самому і організувати цілу систему для допомоги іншим.
– Ігоре Анатолійовичу, розкажіть чим займається Ваш фонд?
– Якщо не вдаватися до мови документів, то благодійний фонд «Сіон» надає різнопланову допомогу людям, які опинилися у скрутних обставинах. Це і юридична, і медична, і чисто людська допомога. Також сприяємо соціальній адаптації і реабілітації нарко та алко залежних людей, хворих на ВІЛ/СНІД, малозабезпечених та усіх, хто потребує піклування, допомоги і підтримки. Зараз ми відроджуємо громадський центр «Допомога», який має на меті допомогти людям, які живуть на інвалідних візках. Постійно проводимо навчання для тих, хто хоче працювати у цій сфері. Для нас немає різниці, з якої конфесії, партії чи організації людина.
– Тобто, Ви працюєте на «соціальному дні». Навіщо це Вам?
– У мене прекрасна сім'я, успішний бізнес, партійна робота, захоплення. Але головна суть мого життя – це служіння людям. Таким, яким колись був сам. Можна сказати, що це – місія мого життя, яка стоїть на першому місці.
– Колись Ви були одним із тих, кому зараз допомагаєте...
– Так. Мене життя трохи «покидало» і я знаю, як потрібна хоч чиясь допомога, коли поруч немає нікого, а сам ти теж не можеш нічого змінити. Свого часу я пройшов через в'язницю, залежність від «усіх залежностей», і мене витягнули з самісінького дна.
– Як Ви там опинилися?
– Тепер я розумію, що то була воля Божа. Якби я не пройшов той шлях, який пройшов, я б не робив того, що роблю зараз. В мене, на перший погляд, стандартна історія. Народився у Будапешті, у сім'ї військового. Але змалку жив без батька. Моя мама, коли була у Будапешті на практиці після закінчення технікуму харчових продуктів, познайомилася з батьком, який на той час закінчив вище військове училище у Петербурзі і був начальником продовольчої служби однієї з армій. Після закінчення батькової служби, вони переїхали жити у тоді ще Ленінград. Життя, з різних причин не склалося, і мати повернулася до Хмельницького. Я навчався у школі №21, завжди був активістом, грав у футбол, роз'їжджав майже по всьому Союзу, привозив і дарував друзям пепсі-колу, різноманітні «фішки». Після школи я пішов в армію, а коли 1988 року повернувся, то одразу поїхав вступати до Вінницького медичного інституту. Вступних іспитів не здав і залишився там, щоб працювати, і паралельно ходити на підготовчі курси. У нас були досить впливові родичі, які пропонували мені навчатися у будь-якому іншому вузі, але я вперто хотів бути лікарем. А вони не мали таких зв'язків.
– Чому саме лікарем?
– Не знаю. Я просто хотів ним бути. Можливо тому, що мама постійно хворіла. Тоді мене, як молодого спеціаліста, взяли на роботу у вінницьке теплокомуненерго електриком третього розряду. Але насправді я не був електриком, а був таким собі «майстром виступати скрізь і всюди». Тоді ж, в Радянському Союзі, кожна організація брала активну участь у житті міста. У цій сфері я був головним. До електрики, в основному, я повертався тільки тоді, коли отримував заробітну плату. Веселі були часи...
«Якщо тобі не допоможе Бог – не допоможе ніхто»
– Тоді ж я одружився, згодом почав їздити на Північ працювати, зустрівся зі своїм батьком. Виявилося, що він там «велика» людина, будував такі міста як Нижнєвартовськ, Тюмень. У батька там вся еліта – знайомі і друзі. Мене настільки захопив той масштаб життя, що коли я повернувся в Україну, зайнявся бізнесом. Ми з братом і друзями почали купувати і реалізовувати нафтопродукти. Досвіду великого не було, країна в перехідному періоді і через якийсь час нашу організацію «накрили». Ті, що вверху, «відмилися», а ми, ті, хто працювали, потрапили у в'язницю. Я потрапив у в'язницю на дванадцять років. Дружині сказав, щоб влаштовувала своє життя, бо зрозумів, що це не просто черговий фрагмент мого життя, а величезний його шматок. За короткий період я вже був у в'язниці «своїм». Мене відпустили на чотири роки раніше, бо те, чим я займався тоді, вже називалося бізнесом. Ейфорія свободи мене поглинула і я знову зайнявся бізнесом, паралельно почав розважатися: клуби, дівчата, наркотики, задоволення... Все це призвело до того, що коли у 2003 році приїхала моя дружина Людмила, побачила помираючого Ігоря. Вона хотіла налагодити стосунки і відновити сім'ю, але мені було не до того. Це життя призвело мене до глибокої депресії. Єдина людина, кому я був потрібен – це моя мати, яка завжди за мене молилася і просила Бога, щоб моє життя змінилося. Дружина вирішила повернутися знову за кордон разом з дітьми. Але в останній день перед від'їздом, вона мені сказала: якщо тобі не допоможе Бог – не допоможе ніхто і, що є центр, який допомогає таким як я. Наступного дня мене туди відвіз брат. Я зрозумів, що є інше життя, якого я ніколи не знав.
– Скільки часу для цього було потрібно?
– Люди, які займаються реабілітацією, допомогли мені зрозуміти і усвідомити, що я особистість. Коли працівники центру за мене помолилися, я відчув, що моє життя зміниться. На фізичному рівні, звичайно ж, цього не відчувалося, але я міцно вчепився в те життя, про яке мені розповідали. Я зрозумів, що те, що було раніше, – то не життя. Ми робимо купу рухів, але насправді нічого не змінюється. У центрі я був рік, і цей час вважаю переломним моментом. Коли я вийшов, то зрозумів, що головна моя мета – навчитися служити іншим. Я побачив, як протягом цього року з великим терпінням інші служили мені. За цей рік моє життя перевернулося з ніг на голову. З того часу я почав їздити у в'язниці. Я знав, що там сидить безліч розумних, вихованих, мудрих і цікавих людей. Я поїхав вже через місяць, після того, як перебував у центрі. Коли звільнився з в'язниці, а там я був свій, я туди поїхав, там я святкував свій день народження. Я взяв шоу-балет, влаштували свято, нас туди пустили і це було не один раз. Але таке протизаконне життя – це не моє. Я зрозумів, що мені потрібно їхати у в'язницю, бо я знав: там живуть мої друзі.
«Друзі мене втрачали тричі»
– Коли Ви вперше приїхали у в'язницю в якості «правильного», як Вас сприйняли?
– Мене не зрозуміли і дуже дивувалися. Думали, що це чергова моя «фішка». Ніби то я придумав собі місію і качаю з цього гроші. Казали: який він хитрий, тільки вийшов і так швидко зорієнтувався, що і до чого. А коли приїхав другий і третій рази, – вони були в шоці. Вони й досі всі в шоці: і керівництво департаменту, і керівництво колонії. Коли почали звільнятися інші авторитети з в'язниці, я їх зустрічав, вкладав у них свій час, увагу, допомагав адаптуватися.
З того часу я їжджу у в'язниці майже щонеділі. Наша робота охоплює чотири області, це близько 12 зон, і жіночі, і дитячі колонії. Ми відкрили громадський центр. За три роки роботи центру ми допомогли більше двом тисячам людям. Я дякую і міській, і обласній владі, що вони допомагають і коштами, і увагою, щоб ми могли працювати.
– Як друзі ставляться до Вас «іншого»?
– Коли я потрапив у в'язницю, друзі думали, що мене втратили. Згодом, коли я вийшов, але вживав наркотики, вони зрозуміли: от тепер вже точно втратили. Але коли я пройшов реабілітацію і став нормальною людиною, почав жити за Божими принципами, тоді вони мене дійсно втратили для того, старого життя. Зараз у мене справжнє життя. У сім'ї панує мир і спокій, немає чвар, скандалів, алкоголю і цигарок. Ми з дружиною з жахом згадуємо ті часи, коли вдвох сідали на кухні, діставали цигарки і палили. Сьогодні тисячі людей ще так ведуть себе, і не розуміють, що своєю поведінкою вони формують «викривлене» майбутнє своїх дітей. Можливо, частина з них мені підсвідомо заздрять, вони бачать, що після всього, що було в моєму життя, я маю щасливу сім’ю, кохану дружину, люблячих дітей… Вони не розуміють, як таке може бути, адже саме я був організатором усього того, що вони зараз роблять, я багатьох навчив курити, пити… а тепер сам нічого з того не роблю.
– Можливо, воно так і піде далі: Ви їх навчили пити, курити, а тепер навчите як жити нормальним життям…
– Дай Бог. Я за них молюся, вони мені небайдужі.
– Сім'я як ставиться до Вашої роботи?
– Нормально, я намагаюся працювати так, щоб це не було у збиток сім'ї. Я розумію, що якщо в сім'ї немає батька, то немає й самої родини. Минулі помилки не повторюємо. Обов'язково виїжджаємо на природу, їздимо відпочивати, але поки Софійка ще маленька, то ми більше часу проводимо в місті. Знову почав займатися спортом. Мені цього року сорок п'ять, і я розумію, що потрібно тримати себе у формі. Роботи все більше і більше, ми, як благодійний фонд, ввійшли у міську, районну і обласну громадську ради і я чітко усвідомлюю, що теж несу відповідальність за майбутнє нашої країни. Я «взяв» сферу, в якій є одним із кращих, і старанно працюю. Ми вже залучили понад мільйон гривень з міжнародних фондів і на всі ці гроші надали допомогу. Ми стали мільйонерами по наданню допомоги, по милосердю.
– Європейські фонди – це добре, але чи беруть участь у допомозі хмельничани?
– Так. Є й прості люди, які в міру своїх можливостей допомагають. Є серед друзів, знайомих і незнайомих підприємців люди, які постійно допомагають. Зараз ми працюємо над унікальними проектами: допомагаємо вагітним жінкам, дітям... Все це – наше майбутнє. Те, в що варто вкладати сили, бо у цьому – усі ми.
Довідка: Хмельницький благодійний фонд «Сіон» заснований 6 червня 2006 року.
Головна діяльність – безкорислива благодійна діяльність, спрямована на надання матеріальної, фінансової, інформаційної,
організаційної та іншої допомоги та сприяння соціальній реабілітації та адаптації людей, які перебувають у місцях позбавлення волі, їхнім родичам, людям, котрі умовно звільнені та тим, які звільняються із місць позбавлення волі. За п’ять років діяльності фондом реалізовано 15 проектів та програм, а також благодійні марафони, концерти, акції.
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами: