ye-logo.v1.2
13 Серпня, 2020

Ігор Денисов: «Ми стали мільйонерами... по милосердю

Суспільство 4128
За три роки роботи центру допомогу отримали більше 2000 людей.«Кохана Людмила багато через мене витерпіла».

Кажуть, що людина один раз народжується, щоб один раз померти. Наш герой – Ігор Денисов двічі народжувався. І тричі його втрачали друзі. Про свої кілька минулих життів, єдине теперішнє та головну його мету розповідає голова Хмельницького обласного благодійн

Ігор Анатолійович Денисов народився 24 грудня 1966 року. Засновник і президент Хмельницького обласного благодійного фонду «Сіон». Член громадської ради при виконавчому комітеті Хмельницької міської ради. Одружений, батько трьох доньок.

Обираючи героїв для чергового но­мера журналу, ми зазвичай керуємо­ся тим, наскільки цікава людина, що ро­бить, чи знають її хмельничани, і, в більшості випадків, зупиняємося на традиційних сферах: політика, куль­тура, медицина, освіта. Цього разу наш вибір зупинився на універсаль­ному герої. Він має стосунок і до по­літики, і до медицини, і до суспільно­го життя у цілому. А головне, все його життя – це яскравий приклад того, як людина може одночасно отримувати і втрачати все по кілька разів. При цьому не зневіритися, а навпаки – вижити самому і організувати цілу систему для допомоги іншим. 
– Ігоре Анатолійовичу, розкажіть чим займається Ваш фонд?
– Якщо не вдаватися до мови доку­ментів, то благодійний фонд «Сіон» надає різнопланову допомогу людям, які опинилися у скрутних обставинах. Це і юридична, і медична, і чисто люд­ська допомога. Також сприяємо соці­альній адаптації і реабілітації нарко та алко залежних людей, хворих на ВІЛ/СНІД, малозабезпечених та усіх, хто потребує піклування, допомоги і підтримки. Зараз ми відроджуємо гро­мадський центр «Допомога», який має на меті допомогти людям, які жи­вуть на інвалідних візках. Постійно проводимо навчання для тих, хто хоче працювати у цій сфері. Для нас немає різниці, з якої конфесії, партії чи організації людина.
– Тобто, Ви працюєте на «соціаль­ному дні». Навіщо це Вам?
– У мене прекрасна сім'я, успішний бізнес, партійна робота, захоплення. Але головна суть мого життя – це служіння людям. Таким, яким колись був сам. Можна сказати, що це – місія мого життя, яка стоїть на першому місці. 
– Колись Ви були одним із тих, кому зараз допомагаєте...
– Так. Мене життя трохи «покида­ло» і я знаю, як потрібна хоч чиясь допомога, коли поруч немає нікого, а сам ти теж не можеш нічого змінити. Свого часу я пройшов через в'язницю, залежність від «усіх залежностей», і мене витягнули з самісінького дна.
– Як Ви там опинилися?
– Тепер я розумію, що то була воля Божа. Якби я не пройшов той шлях, який пройшов, я б не робив того, що роблю зараз. В мене, на перший пог­ляд, стандартна історія. Народився у Будапешті, у сім'ї військового. Але змалку жив без батька. Моя мама, коли була у Будапешті на практиці після закінчення технікуму харчових продуктів, познайомилася з батьком, який на той час закінчив вище війсь­кове училище у Петербурзі і був нача­льником продовольчої служби однієї з армій. Після закінчення батькової служби, вони переїхали жити у тоді ще Ленінград. Життя, з різних при­чин не склалося, і мати повернулася до Хмельницького. Я навчався у шко­лі №21, завжди був активістом, грав у футбол, роз'їжджав майже по всьому Союзу, привозив і дарував друзям пеп­сі-колу, різноманітні «фішки». Після школи я пішов в армію, а коли 1988 року повернувся, то одразу поїхав вступати до Вінницького медичного інституту. Вступних іспитів не здав і залишився там, щоб працювати, і па­ралельно ходити на підготовчі курси. У нас були досить впливові родичі, які пропонували мені навчатися у будь-якому іншому вузі, але я вперто хотів бути лікарем. А вони не мали таких зв'язків. 
– Чому саме лікарем?
– Не знаю. Я просто хотів ним бути. Можливо тому, що мама постійно хво­ріла. Тоді мене, як молодого спеціа­ліста, взяли на роботу у вінницьке теплокомуненерго електриком третьо­го розряду. Але насправді я не був електриком, а був таким собі «майст­ром виступати скрізь і всюди». Тоді ж, в Радянському Союзі, кожна організа­ція брала активну участь у житті міс­та. У цій сфері я був головним. До електрики, в основному, я повертався тільки тоді, коли отри­мував заробітну плату. Веселі були часи...
«Якщо   тобі   не   допоможе   Бог –  не   допоможе   ніхто»
– Тоді ж я одружився, згодом почав їздити на Північ працювати, зустрівся зі своїм батьком. Виявилося, що він там «велика» людина, будував такі міста як Нижнєвартовськ, Тюмень. У батька там вся еліта – знайомі і друзі. Мене настільки захопив той масштаб життя, що коли я повернувся в Україну, зайнявся бізнесом. Ми з бра­том і друзями почали купувати і реалі­зовувати нафтопродукти. Досві­ду ве­ликого не було, країна в перехід­ному періоді і через якийсь час нашу орга­нізацію «накрили». Ті, що ввер­ху, «відмилися», а ми, ті, хто працю­вали, потрапили у в'язницю. Я по­трапив у в'язницю на два­надцять ро­ків. Дружині сказав, щоб влаштовува­ла своє життя, бо зрозу­мів, що це не просто черговий фраг­мент мого жит­тя, а величезний його шматок. За ко­роткий період я вже був у в'язниці «своїм». Мене відпустили на чотири роки раніше, бо те, чим я займався тоді, вже називалося бізне­сом. Ейфо­рія свободи мене поглинула і я знову зайнявся бізнесом, паралельно почав розважатися: клуби, дівчата, наркоти­ки, задоволення... Все це при­звело до того, що коли у 2003 році при­їхала моя дружина Людмила, поба­чила по­мираючого Ігоря. Вона хотіла налаго­дити стосунки і відновити сі­м'ю, але мені було не до того. Це жит­тя при­звело мене до глибокої депресії. Єдина людина, кому я був потрібен – це моя мати, яка завжди за мене мо­лилася і просила Бога, щоб моє життя змінило­ся. Дружина вирішила повер­нутися знову за кордон разом з дітьми. Але в останній день перед від'їздом, вона мені сказала: якщо тобі не допо­може Бог – не допоможе ніхто і, що є центр, який допомогає таким як я. Наступ­ного дня мене туди відвіз брат. Я зро­зумів, що є інше життя, якого я ніко­ли не знав.
– Скільки часу для цього було пот­рібно?
– Люди, які займаються реабілітаці­єю, допомогли мені зрозуміти і усвідо­мити, що я особистість. Коли праців­ники центру за мене помолилися, я відчув, що моє життя зміниться. На фізичному рівні, звичайно ж, цього не відчувалося, але я міцно вчепився в те життя, про яке мені розповідали. Я зрозумів, що те, що було раніше, – то не життя. Ми робимо купу рухів, але насправді нічого не змінюється. У центрі я був рік, і цей час вважаю переломним моментом. Коли я вий­шов, то зрозумів, що головна моя мета – навчитися служити іншим. Я поба­чив, як протягом цього року з вели­ким терпінням інші служили мені. За цей рік моє життя перевернулося з ніг на голову. З того часу я почав їздити у в'язниці. Я знав, що там сидить безліч розумних, вихованих, мудрих і ціка­вих людей. Я поїхав вже через місяць, після того, як перебував у центрі. Ко­ли звільнив­ся з в'язниці, а там я був свій, я туди поїхав, там я святкував свій день народження. Я взяв шоу-ба­лет, влаш­тували свято, нас туди пус­тили і це було не один раз. Але таке про­тизаконне життя – це не моє. Я зро­зумів, що мені потрібно їхати у в'язни­цю, бо я знав: там живуть мої друзі.

«Друзі  мене  втрачали  тричі»

– Коли Ви вперше приїхали у в'яз­ницю в якості «правильного», як Вас сприйняли?
– Мене не зрозуміли і дуже диву­валися. Думали, що це чергова моя «фішка». Ніби то я придумав собі  мі­сію і качаю з цього гроші. Ка­зали: який він хитрий, тільки вийшов і так швидко зорієнтувався, що і до чо­го. А коли приїхав другий і третій ра­зи, – вони були в шоці. Вони й досі всі в шоці: і керівництво департаменту, і керівництво колонії. Коли почали зві­льнятися інші авторитети з в'язниці, я їх зустрічав, вкладав у них свій час, увагу, допомагав адаптуватися.
З того часу я їжджу у в'язниці май­же щонеділі. Наша робота охоплює чо­тири області, це близько 12 зон, і жі­ночі, і дитячі колонії. Ми відкрили громадський центр. За три роки робо­ти центру ми допомогли більше двом тисячам людям. Я дякую і місь­кій, і обласній владі, що вони допо­магають і коштами, і увагою, щоб ми могли працювати.
– Як друзі ставляться до Вас «ін­шого»?
– Коли я потрапив у в'язницю, друзі думали, що мене втратили. Згодом, ко­ли я вийшов, але вживав наркотики, вони зрозуміли: от тепер вже точно втратили. Але коли я пройшов реабі­літацію і став нормальною людиною, почав жити за Божими принципами, тоді вони мене дійсно втратили для то­го, старого життя. Зараз у мене справ­жнє життя. У сім'ї панує мир і спокій, немає чвар, скандалів, алкоголю і ци­гарок. Ми з дружиною з жахом зга­дуємо ті часи, коли вдвох сідали на кухні, діставали цигарки і палили. Сьогодні тися­чі людей ще так ведуть себе, і не розу­міють, що своєю пове­дінкою вони фор­мують «викрив­лене» майбутнє своїх дітей. Можливо, частина з них мені підсвідомо зазд­рять, вони бачать, що після всього, що було в моєму життя, я маю щасливу сім’ю, кохану дружи­ну, люблячих ді­тей… Вони не розумі­ють, як таке може бути, адже саме я був організатором усього того, що во­ни зараз роблять, я багатьох навчив курити, пити… а те­пер сам нічого з того не роблю.
– Можливо, воно так і піде далі: Ви їх навчили пити, курити, а тепер нав­чите як жити нормальним життям…
– Дай Бог. Я за них молюся, вони мені небайдужі.
– Сім'я як ставиться до Вашої ро­боти?
– Нормально, я намагаюся працюва­ти так, щоб це не було у збиток сім'ї. Я розумію, що якщо в сім'ї немає ба­тька, то немає й самої родини. Минулі помилки не повторюємо. Обов'язково виїжджаємо на природу, їздимо відпо­чивати, але поки Софійка ще малень­ка, то ми більше часу проводимо в місті. Знову почав займатися спортом. Мені цього року сорок п'ять, і я ро­зумію, що потрібно тримати себе у формі. Роботи все більше і більше, ми, як благодійний фонд, ввійшли у місь­ку, районну і обласну громадську ради і я чітко ус­відомлюю, що теж несу від­по­відаль­ність за майбутнє нашої кра­їни. Я «взяв» сферу, в якій є одним із кра­щих, і старанно працюю. Ми вже залу­чили понад мільйон гривень з між­на­родних фондів і на всі ці гроші на­дали допомогу. Ми стали мільйонера­ми по наданню допомоги, по милосердю. 
– Європейські фонди – це добре, але чи беруть участь у допомозі хмель­ничани?
– Так. Є й прості люди, які в міру своїх можливостей допомагають. Є се­ред друзів, знайомих і незнайомих під­приємців люди, які постійно допома­гають. Зараз ми працюємо над уніка­льними проектами: допомагаємо ва­гітним жінкам, дітям... Все це – наше майбутнє. Те, в що варто вкладати сили, бо у цьому – усі ми.  

Довідка: Хмельницький благодійний фонд «Сіон» заснований 6 червня 2006 року.
Головна діяльність – безкорислива благодійна діяльність, спрямована на надання матеріальної, фінансової, інформаційної,
організаційної та іншої допомоги та сприяння соціальній реабілітації та адаптації людей, які перебувають у місцях позбавлення волі, їхнім родичам, людям, котрі умовно звільнені та тим, які звільняються із місць позбавлення волі. За п’ять років діяльності фондом реалізовано 15 проектів та програм, а також благодійні марафони, концерти, акції.
 

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення

Відпочивай і подорожуй

  Так  Ні, дякую