ye-logo.v1.2
«Єдині новини» на Хмельниччині та Україні. Для цього натисніть на трансляції хмельницьких і всеукраїнських телеканалів, або слухате радіо khm-radio.ye.ua чи radio.ye.ua
"Єдині новини" на Українському радіо

Ігор Денисов: «Ми стали мільйонерами... по милосердю

Суспільство 5014

Кажуть, що людина один раз народжується, щоб один раз померти. Наш герой – Ігор Денисов двічі народжувався. І тричі його втрачали друзі. Про свої кілька минулих життів, єдине теперішнє та головну його мету розповідає голова Хмельницького обласного благодійн

Ігор Анатолійович Денисов народився 24 грудня 1966 року. Засновник і президент Хмельницького обласного благодійного фонду «Сіон». Член громадської ради при виконавчому комітеті Хмельницької міської ради. Одружений, батько трьох доньок.

Обираючи героїв для чергового но­мера журналу, ми зазвичай керуємо­ся тим, наскільки цікава людина, що ро­бить, чи знають її хмельничани, і, в більшості випадків, зупиняємося на традиційних сферах: політика, куль­тура, медицина, освіта. Цього разу наш вибір зупинився на універсаль­ному герої. Він має стосунок і до по­літики, і до медицини, і до суспільно­го життя у цілому. А головне, все його життя – це яскравий приклад того, як людина може одночасно отримувати і втрачати все по кілька разів. При цьому не зневіритися, а навпаки – вижити самому і організувати цілу систему для допомоги іншим. 
– Ігоре Анатолійовичу, розкажіть чим займається Ваш фонд?
– Якщо не вдаватися до мови доку­ментів, то благодійний фонд «Сіон» надає різнопланову допомогу людям, які опинилися у скрутних обставинах. Це і юридична, і медична, і чисто люд­ська допомога. Також сприяємо соці­альній адаптації і реабілітації нарко та алко залежних людей, хворих на ВІЛ/СНІД, малозабезпечених та усіх, хто потребує піклування, допомоги і підтримки. Зараз ми відроджуємо гро­мадський центр «Допомога», який має на меті допомогти людям, які жи­вуть на інвалідних візках. Постійно проводимо навчання для тих, хто хоче працювати у цій сфері. Для нас немає різниці, з якої конфесії, партії чи організації людина.
– Тобто, Ви працюєте на «соціаль­ному дні». Навіщо це Вам?
– У мене прекрасна сім'я, успішний бізнес, партійна робота, захоплення. Але головна суть мого життя – це служіння людям. Таким, яким колись був сам. Можна сказати, що це – місія мого життя, яка стоїть на першому місці. 
– Колись Ви були одним із тих, кому зараз допомагаєте...
– Так. Мене життя трохи «покида­ло» і я знаю, як потрібна хоч чиясь допомога, коли поруч немає нікого, а сам ти теж не можеш нічого змінити. Свого часу я пройшов через в'язницю, залежність від «усіх залежностей», і мене витягнули з самісінького дна.
– Як Ви там опинилися?
– Тепер я розумію, що то була воля Божа. Якби я не пройшов той шлях, який пройшов, я б не робив того, що роблю зараз. В мене, на перший пог­ляд, стандартна історія. Народився у Будапешті, у сім'ї військового. Але змалку жив без батька. Моя мама, коли була у Будапешті на практиці після закінчення технікуму харчових продуктів, познайомилася з батьком, який на той час закінчив вище війсь­кове училище у Петербурзі і був нача­льником продовольчої служби однієї з армій. Після закінчення батькової служби, вони переїхали жити у тоді ще Ленінград. Життя, з різних при­чин не склалося, і мати повернулася до Хмельницького. Я навчався у шко­лі №21, завжди був активістом, грав у футбол, роз'їжджав майже по всьому Союзу, привозив і дарував друзям пеп­сі-колу, різноманітні «фішки». Після школи я пішов в армію, а коли 1988 року повернувся, то одразу поїхав вступати до Вінницького медичного інституту. Вступних іспитів не здав і залишився там, щоб працювати, і па­ралельно ходити на підготовчі курси. У нас були досить впливові родичі, які пропонували мені навчатися у будь-якому іншому вузі, але я вперто хотів бути лікарем. А вони не мали таких зв'язків. 
– Чому саме лікарем?
– Не знаю. Я просто хотів ним бути. Можливо тому, що мама постійно хво­ріла. Тоді мене, як молодого спеціа­ліста, взяли на роботу у вінницьке теплокомуненерго електриком третьо­го розряду. Але насправді я не був електриком, а був таким собі «майст­ром виступати скрізь і всюди». Тоді ж, в Радянському Союзі, кожна організа­ція брала активну участь у житті міс­та. У цій сфері я був головним. До електрики, в основному, я повертався тільки тоді, коли отри­мував заробітну плату. Веселі були часи...
«Якщо   тобі   не   допоможе   Бог –  не   допоможе   ніхто»
– Тоді ж я одружився, згодом почав їздити на Північ працювати, зустрівся зі своїм батьком. Виявилося, що він там «велика» людина, будував такі міста як Нижнєвартовськ, Тюмень. У батька там вся еліта – знайомі і друзі. Мене настільки захопив той масштаб життя, що коли я повернувся в Україну, зайнявся бізнесом. Ми з бра­том і друзями почали купувати і реалі­зовувати нафтопродукти. Досві­ду ве­ликого не було, країна в перехід­ному періоді і через якийсь час нашу орга­нізацію «накрили». Ті, що ввер­ху, «відмилися», а ми, ті, хто працю­вали, потрапили у в'язницю. Я по­трапив у в'язницю на два­надцять ро­ків. Дружині сказав, щоб влаштовува­ла своє життя, бо зрозу­мів, що це не просто черговий фраг­мент мого жит­тя, а величезний його шматок. За ко­роткий період я вже був у в'язниці «своїм». Мене відпустили на чотири роки раніше, бо те, чим я займався тоді, вже називалося бізне­сом. Ейфо­рія свободи мене поглинула і я знову зайнявся бізнесом, паралельно почав розважатися: клуби, дівчата, наркоти­ки, задоволення... Все це при­звело до того, що коли у 2003 році при­їхала моя дружина Людмила, поба­чила по­мираючого Ігоря. Вона хотіла налаго­дити стосунки і відновити сі­м'ю, але мені було не до того. Це жит­тя при­звело мене до глибокої депресії. Єдина людина, кому я був потрібен – це моя мати, яка завжди за мене мо­лилася і просила Бога, щоб моє життя змінило­ся. Дружина вирішила повер­нутися знову за кордон разом з дітьми. Але в останній день перед від'їздом, вона мені сказала: якщо тобі не допо­може Бог – не допоможе ніхто і, що є центр, який допомогає таким як я. Наступ­ного дня мене туди відвіз брат. Я зро­зумів, що є інше життя, якого я ніко­ли не знав.
– Скільки часу для цього було пот­рібно?
– Люди, які займаються реабілітаці­єю, допомогли мені зрозуміти і усвідо­мити, що я особистість. Коли праців­ники центру за мене помолилися, я відчув, що моє життя зміниться. На фізичному рівні, звичайно ж, цього не відчувалося, але я міцно вчепився в те життя, про яке мені розповідали. Я зрозумів, що те, що було раніше, – то не життя. Ми робимо купу рухів, але насправді нічого не змінюється. У центрі я був рік, і цей час вважаю переломним моментом. Коли я вий­шов, то зрозумів, що головна моя мета – навчитися служити іншим. Я поба­чив, як протягом цього року з вели­ким терпінням інші служили мені. За цей рік моє життя перевернулося з ніг на голову. З того часу я почав їздити у в'язниці. Я знав, що там сидить безліч розумних, вихованих, мудрих і ціка­вих людей. Я поїхав вже через місяць, після того, як перебував у центрі. Ко­ли звільнив­ся з в'язниці, а там я був свій, я туди поїхав, там я святкував свій день народження. Я взяв шоу-ба­лет, влаш­тували свято, нас туди пус­тили і це було не один раз. Але таке про­тизаконне життя – це не моє. Я зро­зумів, що мені потрібно їхати у в'язни­цю, бо я знав: там живуть мої друзі.

«Друзі  мене  втрачали  тричі»

– Коли Ви вперше приїхали у в'яз­ницю в якості «правильного», як Вас сприйняли?
– Мене не зрозуміли і дуже диву­валися. Думали, що це чергова моя «фішка». Ніби то я придумав собі  мі­сію і качаю з цього гроші. Ка­зали: який він хитрий, тільки вийшов і так швидко зорієнтувався, що і до чо­го. А коли приїхав другий і третій ра­зи, – вони були в шоці. Вони й досі всі в шоці: і керівництво департаменту, і керівництво колонії. Коли почали зві­льнятися інші авторитети з в'язниці, я їх зустрічав, вкладав у них свій час, увагу, допомагав адаптуватися.
З того часу я їжджу у в'язниці май­же щонеділі. Наша робота охоплює чо­тири області, це близько 12 зон, і жі­ночі, і дитячі колонії. Ми відкрили громадський центр. За три роки робо­ти центру ми допомогли більше двом тисячам людям. Я дякую і місь­кій, і обласній владі, що вони допо­магають і коштами, і увагою, щоб ми могли працювати.
– Як друзі ставляться до Вас «ін­шого»?
– Коли я потрапив у в'язницю, друзі думали, що мене втратили. Згодом, ко­ли я вийшов, але вживав наркотики, вони зрозуміли: от тепер вже точно втратили. Але коли я пройшов реабі­літацію і став нормальною людиною, почав жити за Божими принципами, тоді вони мене дійсно втратили для то­го, старого життя. Зараз у мене справ­жнє життя. У сім'ї панує мир і спокій, немає чвар, скандалів, алкоголю і ци­гарок. Ми з дружиною з жахом зга­дуємо ті часи, коли вдвох сідали на кухні, діставали цигарки і палили. Сьогодні тися­чі людей ще так ведуть себе, і не розу­міють, що своєю пове­дінкою вони фор­мують «викрив­лене» майбутнє своїх дітей. Можливо, частина з них мені підсвідомо зазд­рять, вони бачать, що після всього, що було в моєму життя, я маю щасливу сім’ю, кохану дружи­ну, люблячих ді­тей… Вони не розумі­ють, як таке може бути, адже саме я був організатором усього того, що во­ни зараз роблять, я багатьох навчив курити, пити… а те­пер сам нічого з того не роблю.
– Можливо, воно так і піде далі: Ви їх навчили пити, курити, а тепер нав­чите як жити нормальним життям…
– Дай Бог. Я за них молюся, вони мені небайдужі.
– Сім'я як ставиться до Вашої ро­боти?
– Нормально, я намагаюся працюва­ти так, щоб це не було у збиток сім'ї. Я розумію, що якщо в сім'ї немає ба­тька, то немає й самої родини. Минулі помилки не повторюємо. Обов'язково виїжджаємо на природу, їздимо відпо­чивати, але поки Софійка ще малень­ка, то ми більше часу проводимо в місті. Знову почав займатися спортом. Мені цього року сорок п'ять, і я ро­зумію, що потрібно тримати себе у формі. Роботи все більше і більше, ми, як благодійний фонд, ввійшли у місь­ку, районну і обласну громадську ради і я чітко ус­відомлюю, що теж несу від­по­відаль­ність за майбутнє нашої кра­їни. Я «взяв» сферу, в якій є одним із кра­щих, і старанно працюю. Ми вже залу­чили понад мільйон гривень з між­на­родних фондів і на всі ці гроші на­дали допомогу. Ми стали мільйонера­ми по наданню допомоги, по милосердю. 
– Європейські фонди – це добре, але чи беруть участь у допомозі хмель­ничани?
– Так. Є й прості люди, які в міру своїх можливостей допомагають. Є се­ред друзів, знайомих і незнайомих під­приємців люди, які постійно допома­гають. Зараз ми працюємо над уніка­льними проектами: допомагаємо ва­гітним жінкам, дітям... Все це – наше майбутнє. Те, в що варто вкладати сили, бо у цьому – усі ми.  

Довідка: Хмельницький благодійний фонд «Сіон» заснований 6 червня 2006 року.
Головна діяльність – безкорислива благодійна діяльність, спрямована на надання матеріальної, фінансової, інформаційної,
організаційної та іншої допомоги та сприяння соціальній реабілітації та адаптації людей, які перебувають у місцях позбавлення волі, їхнім родичам, людям, котрі умовно звільнені та тим, які звільняються із місць позбавлення волі. За п’ять років діяльності фондом реалізовано 15 проектів та програм, а також благодійні марафони, концерти, акції.
 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення

Робота для вас

  Так  Ні, дякую