«Домашня» кухня для безхатченків

В холодну пору року, коли як кажуть, хороший господар собаку на вулицю не вижене, люди позбавлені елементарного – даху над головою, аби вижити, змушені шукати притулку деінде. Вокзали, підвали, теплотраси, горища, покинуті будинки... Та, навіть, якщо бездомний і знайшов закуток, де можна схилити голову, простягнути стомлені ноги і трохи погрітися, без гарячого харчування, коли стовпчик термометра давним-давно перетнув нульову позначку і продовжує невблаганно повзти вниз, ой, як важко...
Хоч якось полегшити виживання хмельницьких безхатченків (бо життям таке існування назвати якось і язик не повертається) систематично намагаються соціальні працівники. Вони  пригощають бомжів гарячими обідами, дають теплий одяг та взуття, пропонують за необхідності медичну допомогу, тимчасову реєстра­цію, допомогу у відновленні втрачених документів і, звичайно, дах над головою. Ще минулого року такі обіди у ялинковому сквері, що біля залізничного вокзалу, були щоденним явищем. Цьогоріч фінансування урізали і їхня кількість зменшилась до трьох на тиждень, але здаватися ніхто не збирається. 

У  понеділок  та  п’ятницю  об  11.30,  в  середу  о  12.00
Гарячі обіди Олександр Яцишин – директор Будинку тимчасового перебування громадян, які втратили зв’язок з сім’ями «Центр реабілітації бездомних (безпритульних) «Промінь надії», він же соціальний працівник та водій, на власному автомобілі привозить тричі на тиждень. Проте, деякі постійні відвідувачі «соціальної похідної кухні» про це знають і без нагадувань. Помітивши уже знайоме їм легкове авто, дві, вельми неохайні, одягнені абияк, жінки поспішають до лавочки, куди й прямують з великими армійськими термосами, наповненими гарячими стравами, соціальні працівниці Людмила і Алла. Остання працює в Центрі лише кілька місяців, але до усіх безпритульних ставиться, мов до рідних. «Хтось же повинен їм допомагати, – каже дівчина, – і не варто бути такими упередженими до бомжів, вони такі ж люди, як і ми». Частуватимуть сьогодні безпритульних червоним борщем та пшеничною кашею з котлетою.
Обідня процедура для бажаючих підкріпитися така: спершу кожен розписується на спеціальному звіті навпроти стрічки з відомостями про себе, а тоді отримує їжу. Якщо людина обідає вперше, її опитують детальніше: хто, звідки, хто батьки, чи є діти, чи має де жити? Крім того, працівниці соціального патруля роздають листівки з інформацією, як дістатися до їхнього Центру та розповідають, які послуги він надає... Доки Алла записувала дані їдців, а Людмила запрошувала до трапези потенційних «клієнтів», одна з жіночок, не впоравшись з почуттям голоду, встигла нишком поцупити дві котлети. Одну тут таки з’їла, іншу заховала «на потім» в кишеню своєї шуби, явно з чужого плеча...

Обідають  не  лише  бездомні,  але  й  малозабезпечені
За якихось кілька хвилин до нашого столу, яким слугує лавка, підійшло іще декілька людей. Невеличку згорблену бабусю, з величезним клунком за плечима, хоча, вона й стверджувала, що має де жити,  Людмила запросила також. Бабуся спершу трохи соромилася і відмовлялася: «Їдець з мене поганий, донечко, раз на день сухаря якогось розмочу та й усе». Але, чи то дівчата не звикли, аби їм відмовляли і вміють наполягати на своєму, чи аромат борщику, нагадуючи рідний дім, миттєво збудили апетит, бабуся таки погодилася.
Метка Алла тим часом побігла до «готелю» (так соціальні працівники називають один з підвалів, неподалік старого автовокзалу, де разом з котами та собаками туляться десь з півтора десятка бомжів). Проте, «вдома» усіх не виявилося, а декому просто ліньки  було йти, тому прибігли лише наймолодші...
«Спершу записуємося, тоді отримуємо обід, – не втомлюється пояснювати Людмила, називаючи прізвища новоприбулих, – ви ж уже не перший раз – добре знаєте!».
Алла розливає ароматний борщик по одноразових півлітрових пластикових склянках. Кожен отримує одноразову ложку, хліб та персональне побажання: «Смачного!».

Котлета,  як  свято
Молоді люди з вищезгаданого підвалу їсти у нашій компанії не побажали. І соціальні працівниці  відмірюють їм черпаками «перше» і «друге» в лоточки-відерця, аби бездомні могли взяти обід з собою.
«Не всі з підвалу прийшли, але ж не сидіти їм через це голодними. Нехай теж поїдять, тим паче «вдома», як і кожному, їм буде і зручніше, і смачніше», – пояснює Алла.
Дехто з безхатченків, «розправившись» із борщем, уже взявся за кашу з котлетою, інші розтягують задоволення на довше. 
«Борщик, гаряченький такий... А ще з морозу – смакота! – не втримується від компліменту один із чоловіків. – А котлетка яка! Чарівна просто!».

«Ситий  вовк  –  не  вовк,  а  звірятко»
Так стверджує один з сьогоднішніх привокзальних їдців – Олександр Васильович. «Зараз візьму ще собі чайку і вже буду повністю готовим відповідати на ваші запитання. А до цього часу не міг – дуже був зайнятий – всі зуби у мене працювали!» – жартує він.
Знайомимося ближче: пану Олександру зараз 54 роки, він інвалід 3-ї групи. Більшу частину свого життя віддав роботі на хмельницькому заводі «Адвіс». Доки працював – жив у гуртожитку. Коли ж з роботи звільнили, платити за кімнату не стало змоги. Опинився на вулиці. На згадку від заводу, якому присвятив кращі роки свого життя, залишилася лише земельна ділянка під Хмельницьким. Там Олександр Васильович побудував гараж, в якому, власне, зараз і живе... «Дуже хочу знайти роботу, – каже чоловік, – сторожа, а ще краще б кочегара... Погодився б на будь-яку платню».