Отець Олег Жарук: «Традиційно після вечері йдемо до храму на вечірню службу»

Новопризначений ректор інституту богословських наук Непорочної Діви Марії Кам’янець-Подільської дієцезії поділився своїми враженнями від нової посади, та розповів про традиції святкування Різдва у своїй родині.

Отцю Олегу Жаруку всього 31. Проте встиг вже досить багато. Закінчив Вищу Духовну семінарію Святого Духа, отримав священницький сан, служив у парафіях в Ярмолинцях та Хмельницькому. Після цього продовжив навчання у Люблінському католицькому університеті. У 2014 році захистив магістерську працю. Зараз навчається на двох факультетах університету - суспільних наук інституту педагогіки та богослів’я інституту історії церкви. І хоч сам ще є студентом, у вересні очолив інститут богословських наук.

- Отче Олеже, стати ректором інституту, та ще й у рідному місті - це було Вашою мрією?

- Про таке навіть не думав. Для мене пропозиція єпископа Леона Дубравського очолити інститут богословських наук була великою несподіванкою. Адже я ще сам не закінчив навчання. Після навчання у духовній семінарії я працював у парафіях області. Згодом за скеруванням єпископа продовжив навчання у Люблінському католицькому університеті.

- Ви вже мали духовну освіту. Що Вам дало навчання в університеті?

- Майбутній священик спершу навчається у духовній семінарії, курс навчання триває сім чи вісім років. Після цього отримує свячення - спершу дияконські, потім - священницькі. І єпископ може скерувати священика на навчання до університету, щоб у майбутньому він міг викладати у семінарії. Адже, приміром, у 1990-х і на початку 2000-х років в нашій семінарії не вистачало викладачів, фахівці приїжджали з Польщі. Попередній єпископ Ян Ольшанський прийняв рішення надсилати українських священиків на навчання за кордон, аби вони там здобували наукові ступені і поверталися в Україну. І сьогодні в нашій семінарії вже майже увесь викладацький колектив складається з українців. Я теж поїхав до Польщі здобувати знання й науковий ступінь. Зараз працюю над кандидатською роботою з педагогіки. Паралельно навчаюся на факультеті історії церкви. Тож власне навчання я ще не закінчив. Проте в нашій Кам’янець-Подільській дієцезії сталися кадрові зміни. Ректор семінарії Олександр Язловецький поїхав працювати до Києва, а колишній ректор інституту богословських наук Віктор Білоус очолив семінарію. Мені єпископ запропонував посаду ректора інституту.

- Чи було Вам важко?

- Звісно, спершу було важко. Адже студентське життя, яким я жив протягом останніх чотирьох років, зовсім інше, ніж обов'язки ректора. Я не мав досвіду ані викладацької роботи, ані у керуванні колективом. А тут - викладачі, професори, студенти. Та й навіть осягнути структуру інституту, зрозуміти усі обов’язки, втягнутися в роботу було непросто. Крім того, що я ректор, то ще й економ - на мені відповідальність за будівлю, її функціонування, фінансові питання. А ще - написання різних проектів, співпраця з групами, які приїжджають сюди. Першим “бойовим хрещенням” для мене став катехитичний симпозіум - наукова зустріч, яка щороку відбувається в інституті для священиків, сестер-монахинь та усіх бажаючих. Кажуть, що у перші місяці роботи не потрібно нічого змінювати. Проте для мене було важливо, щоб запрацювала студентська рада, яка бачитиме проблеми студентів, доноситиме їх до ректорату і допомагатиме вирішувати. Я бачив, як працюють такі ради за кордоном і що вони доводять свою ефективність. До ради нашого інституту входять сім студентів з різних факультетів.Таким чином студенти відчувають і свою відповідальність за навчальний процес, стають активнішими. І сьогодні ми маємо певні результати.

- Як Вас прийняли колеги?

- Єпископ приймає рішення про призначення на такі посади після ради з іншими священиками, тож для багатьох моє призначення не було несподіванкою. Прийняли мене дуже добре, доброзичливо. Я відчував і відчуваю досі підтримку від священиків, інших викладачів.

- Зі студентами легше налагодити стосунки, Ви ж з ними майже одного віку?

- Вік наших студентів - від 20 до 30, але є й старші. І спершу це мене насторожувало. Після кількох сесій, зустрічей - офіційних і неофіційних - ми знайшли спільну мову. Зрештою, у нас в інституті панує домашня атмосфера, немає значного бар’єру між викладачами, ректором і студентами, як це часто є у світських навчальних закладах. Я, як і мій попередник, не відгороджуюся від студентів, ми спілкуємося і в коридорі, і в їдальні. Звісно, деяка відстань між студентами і ректором має бути. Але добрі стосунки маємо.

- У інституті незвична для інших навчальних закладів система навчання. Розкажіть, як відбувається навчальний процес.

- Навчання ведеться на чотирьох факультетах: катехитично-педагогічному, сімейно-подружньому, християнської журналістики та сакральної музики. Все відбувається у формі так званих сесійних з’їздів: раз на місяць студенти приїжджають на п’ять днів. Щодня у них по вісім лекцій. Для багатьох така система зручна, адже наші студенти працюють, навчаються в інших закладах.

- Отче, а яким був Ваш шлях до священства?

- Десь з дев’ятого класу я почав замислюватися про своє майбутнє. Спершу хотів бути журналістом, та більше мені подобалася педагогічна діяльність, тому думав вступати до педагогічного вишу. Але покликання до священства виявилося сильнішим.

- Як Ви його відчули?

-Зараз я вже розумію, що покликання до священства у мене формувалося з дитинства. Я народився і виріс у Городку, в мікрорайоні Мархлівка. Навпроти мого будинку була капличка, пізніше там збудували храм. У капличку приїжджав священик, і я йому прислуговував. Потім прислуговував священику вже у новозбудованому храмі. Я ріс звичайним хлопцем: ходив на дискотеки, грав у футбол, зустрічався з дівчатами. Разом з тим завжди цікавився життям священиків. І внутрішньо відчував, що це - моє покликання. Словами це висловити важко. Коли завершив навчання у школі, був переконаний у своєму виборі: вступатиму у семінарію. За роки навчання ще більше впевнився у тому, що обрав правильний шлях. Сьогодні я щасливий священик і вдячний Богу, що покликав мене служити Йому. Батьки не одразу сприйняли мій вибір. Мама до моменту, коли мені дали духовний одяг (до третього курсу), часто запитувала, чи не хочу повернутися додому. Але згодом батьки мене зрозуміли. А сьогодні я працюю у рідному місті і маю нагоду відвідувати батьків.

- Наближається Різдво. Які традиції святкування Різдва у Вашій родині?

- У нашій сім’ї людиною, яка єднає усіх на Різдво, є моя бабуся, якій вже 82 роки. Щороку на Святвечір уся родина приїжджає у неї. На Святвечір за столом збирається до 25 осіб. Традиційно готуємо 12 пісних страв, обов’язково кутю. На початку читаємо фрагмент зі Святого Письма про народження Ісуса Христа, ділимося облаткою і складаємо одне одному побажання. Також Різдво у мене асоціюється з колядками, ми співаємо їх різними мовами - українською, польською, латинською. І такі вечори дуже теплі і зворушливі. Адже усі ми живемо порізно, а саме цього вечора збираємося разом, це добра нагода побачитися, поспілкуватися. Традиційно після вечері йдемо до храму на вечірню службу - Пастирку. З дитинства пам’ятаю, як бабуся збирала усіх своїх онуків, дарувала щось кожному, а потім ми усі разом співали колядки. Тож цю любов до колядок я виніс з дитинства. Зараз вже кожен з нас готує для бабусі подарунок. І цього року я теж святкуватиму Різдво у родинному колі.