«КофеІН» –далеко,дешево, демократично…

Рукописи  не  горять.  На  них  їдять
Кафе, на перший погляд, не вирізняється оригінальністю. Вхід губиться серед під’їздів житлового будинку та магазином (кафе розміщене на першому поверсі багатоповерхівки). Зовнішній вигляд без претензій на оригі­нальність, звичайна, не «кричуща» вивіска. Хоча всередині досить таки мило. Невелика зала декорована червоною лакованою цеглою, різнопланове освітлення, симпатичні картини з фрагментами чайної та кавової церемоній на стіні. Особливої уваги заслуговують столики: для більших, менших і зовсім маленьких компаній, оформленні у стилі чорно-білого фотоальбому. Так і проситься на вуста пісня «Скрябіна»: старі фотографії на стіл розклади, дитячі історії смішні розкажи і справжнім друзям не забудь подзвони, бо добре чи зле, з тобою завжди вони».
Загальну картину з фотографій, на яких зображені люди, пейзажі, міста і тварини, доповнює, така собі писанина. Ніби до вас за цим столиком дописували свої рукописні твори Пушкін і Лермонтов. Карлючки, нашвидкоруч напи­сані пером, з «кляксами» і виправленнями додають якоїсь таємничості і водночас домашнього комфорту. Особливо, якщо у цій атмосфері попивати смачні капу­чіно у великих горнятках, різноманітні коктейлі, яких у «КофеІНі» кільканадцять видів чи добряче і смачно пообідати.

Гарячі  пончики     і  рахунок  «вголос»
Якщо ви не можете обійтися без «українського хліба», тобто картоплі – вам сюди. Тут її подають і печену, і варену, і жарену, і тушковану… яку і з чим тільки душа забажає. Та, якщо вам картопля набридла вдома, то в «КофеІНі» можете поласувати піцою різних розмірів і смаків, млинцями з кількома видами начинок чи салатами. До речі, якщо спокуситеся пообідати млинцями, то наша вам порада – замовляйте один. Більше з’їсти важкувато. Адже тут один млинець з начинкою розміром з … тарілку у згорнутому вигляді! А, якщо перед тим ви вже з’їсте, як це зробили ми з подругою, порцію запеченої картоплі з м’ясом і сиром, та ще й доповните все це салатом – вечерю можна сміливо проігнорувати. Хоча, коли пані-офіціантка розповідала нам про їхню родзинку – «пончики на винос», то, наше щастя, що їх до того часу вже розібрали – залишився тільки запах-симбіоз із солодкої цукрової пудри і смаженої олії. Адже людська слабкість до солодкого і «очки завидющі, ручки загребущі» перемогли б здоровий глузд у будь-якому випадку. Тому, переївши вже замовлених страв, ми навіть не встигли попросити рахунок. Пані, яка планувала зникнути в засіках закладу (потім з’ясувалося, що планувала зник­нути вона надовго!), голосно, на весь зал оголосила: «дівчатка, з вас сімдесят одна гривня» і… зникла. Після довгого очікування за столом з порожніми тарілками в нас з’явилася спокуса встати і піти. Але після терплячого вистукування кількох мелодій по дверях у внутрішні кімнати, офіціантка таки з’явилася, і ми з чистим сумлінням, ситі і задоволені вирушили додому. На пам'ять прихопили календарики і ідею оформлення столиків. Ну, дуже вже сподобалися нам карлючки і «клякси» з чорно-білими фото.