ye-logo.v1.2
25 Вересня, 2020

Ходячий санаторій для душі

Суспільство 4638 16
Фото: Фото автора.

Як стати паломником, піти пішки до Почаєва і вправити душу – дізнавався кореспондент „Є”


День перший
„В сторону!!! – горланить здоровезний бородань екстазуючим коло ікон бабусям. – „В сторону! Пропустіть машину!” На годиннику третя ночі, а на перехресті Кам’янецької і Проскурівського підпілля тиснява. Крики безсилі, і чолов’яга починає просто зіштовхувати жінок із проїжджої частини.
Хресний хід, що ще годину тому рушив від церкви в Книжківцях, ледь загальмувавши, підбирає кількадесят паломників у центрі міста.
Перше, на що звертаєш увагу, опинившись в колоні, – як же повільно вона рухається! Минула вже година, а ми щойно вийшли за місто.
Починає світати, і можна озирнутися... Виявляється, хресні ходи – це не лише для релігійних стареньких. Людей середнього віку, молоді і навіть дітей тут також чимало. У багатьох на шиї ікони. Стає навіть якось незручно за те, що в мене навіть натільного хрестика немає.
При дорозі очільник хресного ходу, отець Віктор проводить перепис. Коли я вперше побачив чоловіка, який ось уже дванадцять років водить хресні ходи з Хмельницького, то розгубився. „Може, він просто проведе нас за місто?!” – подумав я. Замість сухожильного із впалими очима батюшки, якого малювала уява, переді мною стояв дуже повний чоловік із широченним обличчям. „Він же священиком не завжди був, – пошепки розповідає мені дочка отця Віктора, Віталія. – Працював на заводі. А одного дня йому на ногу впало кілька тонн металу. Лікарі наполягали на ампутації. Не згодився. Просив в Бога, щоб залишив йому ногу, і обіцяв, що буде щороку ходити до Почаєва. Майже рік лежав на розтяжці, від цього і зайва вага з'явилася, але, уявляєте, нога прижилась!”
Перепис закінчено. Всього сто вісімдесят чоловік. І, схоже, батюшка проведе нас значно далі, ніж за місто...
«Богородичне правило!» – чути попереду, і люди починають наспівувати просту молитву. Простий наспів через півгодини несподівано починає нервувати. Уповільнюю темп, щоб опинитися у хвості серед звичайних мирських теревенів, які розводять тут такі ж, як я,  «дезертири».
Село Бубнівка Волочиського району. Після дванадцяти годин у дорозі ілюзії сипляться, як стара штукатурка. Зручне взуття не рятує від мозолів, пальці просто натираються один об одного, ноги зрадницьки печуть у сухожиллях, в спині стріляє, плечі перетворюються на дві болючі точки. Поруч ридає у телефон якась жіночка: „Я більше не можу! Ще дві години йти... Я не дійду, я не зможу!” Через дорогу молодий хлопець, стоячи на одній нозі, ламає у кущах ціпок. Думаю, саме час починати панікувати.
Стаємо на ночівлю. Намети виростають, як гриби після дощу, хто не має наметів, стелить спальники просто неба, хто не має спальників, одягає теплий одяг і просто загортається у поліетилен.  
Кличуть на вечірню молитву. Зазубрений у дитинстві „Отче наш” чомусь плутається на язику. Який сором. Моє християнське сумління під кінець дня починає нити не менше, ніж обтягнуті плечі.
Восьма година – відбій. Погана новина  –  підйом о четвертій ранку. Хвиля паніки піднімається на всю висоту і накриває з головою.

День другий
Другий день – це страшно. По-перше, все болить, по-друге, вже знаєш, що на тебе чекає. Як тільки сходить сонце, люди дістають молитвослови. В мене також є. Вдома. У мами.
Рух в колоні – суцільна біганина. В голові співають гімни, і почуваєш себе тут якось живенько, але курява і тісно. Хочеш побути на самоті чи наївся пилу – сповзаєш в хвіст. Втомився і ноги плутаються – гайда знову ближче до ікон. Коли комусь стає просто несила йти далі, він, запитавши благословення у батюшки, прилаштовується відразу за іконами попереду хресного ходу. Люди кажуть, що ікони дають благодать і легше йти.    
Близько четвертої години вечора. Село Ульянове на самому кордоні із Тернопільською областю. Коло храму людно, а на столах стоять величезні каструлі. Важко передати, як паломника радує така картина.   
Тіло ниє, але настрій піднесений. Схоже, втягуємося. От тільки пластирі закінчилися, доведеться позичати.

День третій
Втрата просторово-часової орієнтації повна. Де ми? Котра година? Який сьогодні день тижня? Не питайте. Час загалом пливе якось дивно. Взяти хоча б дві години дороги і дві години на привалі. Суб’єктивно, перше довше за друге разів у п’ять.
„Про воду, їжу, відпочинок і затінок наступні кілька годин можете забути...” – регочучи, повідомляє бородатий чолов’яга, коли ми виходимо за село. Сонце пече немилосердно, і бувалі накривають голову до самих плечей шматками марлі. Через дві з половиною години, в напівсвідомому стані, тяжко сопучи, валюся у траву коло першої ж хати на краю села. Обпечений лівий бік обличчя дає про себе знати характерним гарячим пощипуванням. Поруч знову хтось схлипує. Батюшка, широко посміхаючись, ходить між людей і з рота порскає на них водою. На голові розпущена біла хустинка. Ну, вилитий тобі Мойсей, що вивів народ свій з Єгипту! „Щоб ви, батюшка, спаслися, і ми коло вас”, – сміється одна з жіночок. „Коло вас спасешся”, – добродушно посміхається отець Віктор. Він взагалі той ще хохмач.
Хмельницький хресний хід – не єдиний, який прямує в цю пору до Почаєва. Паралельно із хмельничанами тим же шляхом ідуть паломники із Кам’янця-Подільського. І це проблема. Велика проблема. Адже кам’янчан йде кілька тисяч. „Якщо ця чорна хмара нас дожене – то просто змете, – пояснює отець Віктор. – Не найдемо тоді ні своїх речей, ні  людей”. Вихід один – тікати. Замість обіцяних двох додаткових годин сну – підйом на півгодини раніше. 

День четвертий
До Почаєва залишається всього нічого. Та хресні ходи, як потяги, рухаються за графіком, і ми маємо прибути в обідню пору завтра. Привали стають довшими, переходи коротшими. Втім, таке послаблення для виснажених в попередні дні паломників майже не відчувається, і знесилених коло ікон з кожним кілометром стає більше.  
Остання ночівля біля так званої Преклонної гори. Побілений кам’яний хрест на її вершині – обов’язкове місце поклоніння паломників. Шлях на гору – окрема розмова. Можеш лізти як простак - на своїх двох, можеш, як справжній паломник – на колінах, ну, а коли ти вже зовсім крутий – то можеш ще й рюкзак важелезний на плечі одягти. „Пройти хресний хід, не страждаючи, – даремно йти, – виголошує батюшка перед сходженням. – Той, хто йде налегко – тому не рахується. Ми маємо потрудитися, і мозолі натерти, і плечі, і спину...”  Все моє раціоналізаторство у підготовці до хресного ходу в цей момент стає мені поперек горла. Ніде правди діти – легший рюкзак у цьому поході був, напевно, лише у дітей.  
На підході до гори мене перепиняють дві аскетичного виду тітоньки. „Хто ви? –  починають вони. – Брат, товариш, віруючий, співчуваючий, чи просто теоретично допускаючий існування?” „Віруючий, такий самий, як і ви православний християнин”, – кажу я, нервово озираючись на людей, які вже почали дряпатися на гору. „А як це виражається? Як ви сповідуєте православну віру?” – беруть мене за горло жіночки. Три дні я заклеював мозолі на ногах і от проґавив пухиря на серці. Від маленького уколу сумління він прорвався і пік вогнем у грудях: „Не такий ти як вони християнин – зовсім не такий. Та й чи християнин взагалі? Чим доведеш?” Надвечір у мене стався гострий напад соціофобії, захотілося залізти у якусь нору, нікого не бачити і не чути.
 
День п’ятий
До Почаєва залишається не більше десяти кілометрів, і ми йдемо їх шість годин. Перед самим містом у колоні „наводять красу”. Чоловіки гуртуються спереду по четверо, жінки позаду. Як тільки перетинаємо межу міста, батюшка дає відмашку співати хвалебний гімн. Чим ближчими стають куполи лаври, тим частіше отець Віктор махає рукою – „голосніше!” Коли до лаври лишається кілька десятків метрів, люди мало не зриваються на крик. Біля Святих воріт нас зустрічають кілька десятків городян та священики. Перед самим входом паломники, ставши на коліна, гуртом промовляють, наче пароль, "Символ віри". Пароль прийнято, і окроплювані святою водою ми заходимо всередину.
М'яке сидіння автобуса приємно вібрує під спиною. Цивілізація. Комфорт. Та ніяк не можу позбутися відчуття, ще з того часу, як ми увійшли у Почаїв і навколо замайоріли барвисті вивіски, - щось безстидно краде той золотий пісочок, якого так мало і так важко вдалося намити в ці дні. Душевний спокій? Благодать? Не знаю. Точно одне - якщо не продовжити того, що почалося там, -  у полі, скоро знову підеш по світу із порожніми кишенями.
P.S. Хрестик в мене вже є.



Коментарі:

читатель 12.10.2010 00:27

Автор, вы самовлюбленный болван. таким как вы только улицы подметать.

Sergey Z..... 17.09.2010 09:16

Не треба бути глибоко віруючим, щоб знати, що дана тема є дуже серйозною і потребує певної підготовки для того, щоб стаття не звучала розповіддю про "якихось-там людей, які кудись-там йдуть" як вийшло у Вашому випадку. Здається Ви їх підвели - "танцював і не вклонився"

Татьяна 16.09.2010 18:53

Как можно быть таким ограниченым, что б пять дней идти, и так и ничего не понять, ради чего. К чему эти насмешки?!Я думала что выход статьи станет действительно значительным событием для паломников в том, что их труд замечен и теперь к Богу смогут обратиться больше людей. А вы ни в одном слове не указали их мотив - веру, лишь описали свои субьективные впечетления.

Selisten 12.09.2010 18:00

ПГМ на марше

Filipov 12.09.2010 16:25

Перечитываю статью и коментарии читателей снова и снова. Да, без сомнения она правдива, никто и не говорит что это не так. Читатель равнодушным не остался и в этом её успех.Сергей Прищепа, вы хорошо потрудились и это чувствуется. Но соглашусь с предыдущими коментариями в том, что емоциональный окрас написаной вами статьи мог бы быть более духовным. И мне, как и некоторым читателям, показалось, что вы проигнорировали этот момент.

тьотя 12.09.2010 15:12

Здастуйте, шановний Сергію ! Писати Ви вмієте , на перший погляд стаття шокуюча, але я згодна з Сергієм(11вересня) та з Вами .

олександр 11.09.2010 23:07

Люди добрі щоб писати коментарі на цій сторінці і говорити правильно написана стаття чи ні треба кожному із вас піти у Хрестний Хід і відчути на собі що це таке.Мені 20 років цього року в Почаїв я йшов 5 раз і можу вам сказати що ця стаття суперова.Сергію(Прищепа) дякую вам за ваші труди над статтьою. Не засмутчуйтесь над коментаріями інших людей.Ви зробили добре діло і одразу получили (искушение)а це означае що Бог прийняв вашу стараність.

Д. Лучко 11.09.2010 17:15

Шановний автор,Сергію Прищепа, я в жодному разі не вважаю, що газета, як Ви висловились, має пахнути ладаном. Особисто я не була учасницею Хресного ходу, однак не можна говорити про Хресний хід, немов про риболовлю чи пригоди мисливця. Оскільки Ваша робота розрахова на широкий загал, а не лише тих хто не знає, що таке Святиня і Хресні ходи, місцями коректність би не завадила.

Сергий 11.09.2010 15:08

Сергію (Прищепа) все супер друже, знаєш,, що на мою думку одне із головного у цему Хресному ході це те що ти поперше зрозумів, що таке православний християний та подруге ти вже носиш хрестик. Що стосується коментів учасників - це таке, всі ми грішні, не засмучуйся, але ти творча людина і я думаю ти це зрозумієш зарас основне не закинути розпочату справу. Привіт від Сивак Людмили Іванівни

Сергій 11.09.2010 14:51

Ну стосовно теревень під час хресного ходу автор статі правий адже я сам іноді міг ляпати язиком та відриватись від молитви. Особисто я нічого образливого в цій статі не побачив, так тут звісно є деякі фрази, які викликають обурення в, але любі братя і сестри згадайте себе в перші роки свого власного воцерковлення і взагалі..., слід віднестись до автора з розумінням та любов"ю адже вирушаючи у цей Хресний хід він був навіть без хрестика. Пути Господни не исповедимы

Сергій Прищепа. Автор. 11.09.2010 13:32

Любі мої учасники хресного ходу, репортаж писаний не для глибоко віруючих людей і навіть не про них. Запросіть почитати це далеких від церкви, тих хто не знає, що таке святиня і хресні ходи, але хоче зрозуміти і багато проясниться. Тих же хто бажає розширеної дискусії на тему: "Чому газета, де надрукований репортаж про хресних хід не пахне ладаном?" - запрошую до блогу автора - http://reporter.km.ua/blog/

Evgen 11.09.2010 08:03

Насмешливый характер этой стаьи понятен ещё с её названия. Сложно ометить что-то одно, здесь большинсво фраз с "юморком". Меня, как верующего человека, эта статья тоже оскорбила.

12345 10.09.2010 23:12

Мені цікаво для чого цей кореспондент без Віри в серці подолав такий шлях разом з паломниками? про що він думав? лише про статтю?(м'яко кажучи, не вдалу)Чи відомо йому, що перед Хресним ходом люди просять у священника Благословіння на це? чи просив він Благословіння? чи знає, що таке Святиня? Добре, що хоч знає тепер, який це важкий подвиг.....

Irinka 10.09.2010 22:49

Мої батьки ось вже кілька років ходять у Хресний хід. Бачили б ви їх радість, те як вони збираються у Хід, як приходять змучені, але щасливі, як переказують мені проповіді батюшки, як біжать до нього на службу, як беруть з нього приклад. І я сподіваюсь, що колись і моя віра укріпиться так, що я піду з ними та теж зможу розділити цю радість.Та нажаль, у статті я прочитала зовсім інше,це розповідь непрофесіонала, це - суцільне богохульство.

Aleksand 10.09.2010 22:27

Как можна называть Символ Веры - "паролем", Преклонную гору -"так званной", верующих паломников - "зовсім крутими", а среди Благодати искать "звичайних мирських теревенів, які розводять тут такі ж, як я, «дезертири»".Таких, как Вы там больше не было. Такой кореспондент любое благое дело очернит.

Юлія 10.09.2010 21:56

З великою повагою ставлюсь до тих людей,які ходять у Хресний Хід.Те, що Вони роблять повинно стати прикладом для кожного християнина.Не можу повірити, що автор цієї статті, будучи з ними і подолавши той шлях, молився з усіма, а потім написав таку насмішливу статтю, де немає жодної краплі Віри. Шановний автор, Вам має бути соромно....45

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую