ye-logo.v1.2
«Єдині новини» на Хмельниччині та Україні. Для цього натисніть на трансляції хмельницьких і всеукраїнських телеканалів, або слухайте радіо khm-radio.ye.ua чи radio.ye.ua
"Єдині новини" на Українському радіо

Професор Руслан Стефанчук: «Україні не потрібно багато законів, достатньо виконувати 10 заповідей»

Суспільство 10882

«Того дня, у 1975 році, як зараз пам’ятаю, був страшенний дощ, і я, коли виглянув, зрозумів, що тут не дуже комфортно, але… що вдієш – треба ощасливити світ своїм приходом. І я народився». Ну хто, скажіть, може так влучно і «скромно» повідомити про своє народження, як не «КаВееНщик»?

Руслан Стефанчук, син «студентського гуртожитку» та «купрінівського кварталу», один з перших учасників та авторів команди КВН «Три товстуни», доктор юридичних наук, професор, наймолодший в Україні член-коресподент Національної академії правових наук України. Він хмельничанин у п’ятому поколінні, якщо не рахувати перші сім днів після народження, які прожив у Тернополі. Там на той час навчалися його батьки: майбутній завідуючий травматологічним відділенням Хмельницької міської лікарні та лікар-гастроентеролог міської поліклініки №1, обоє – лікарі вищої категорії. Каже, що як «гартувалася сталь» знає не з книжок, бо брав участь у всіх бійках мікрорайону. А відносним інтелігентом почав ставати у десятому класі, коли сім’я переїхала жити до центру міста, хоча саме у «купрінівському районі» в нього зародилася любов до краю.

– Я щирий хмельничанин, люблю своє місто, його історію, яку вивчив не за книжками, а з розповідей моїх бабусі та дідуся, простих людей: водія автобусу далекого слідування та диспетчера автобусної станції. Саме вони намагалися, сподіваюся в них це вийшло, прищепити мені людяність та культуру. Один мій дідусь пройшов усю війну і отримав поранення під Прагою, а другий – ще малим був остарбайтером, тому вони багато пережили і знали – що є найбільшою цінністю. У цих людей не було ні дитинства, ні юності, молодість вони витратили на відновлення зруйнованої країни, а старість у них зараз, можна сказати, вкрали, бо ті пенсії, які вони отримують – це ніщо!

«Треба вичавлювати з себе хохла по краплі»

– Ваші батьки медики, а ви з братом – юристи, не хотіли продовжувати лінію батьків?
– Дитина, яка зростає на анатомічних атласах, має патологічну нелюбов до медецини. Хоча, мене всі більше, ніж переконували, що маю бути медиком. Коли я вступав до Тернопільського медичного інституту, то перші два екзамени здав на «четвірку» і зрозумів – якщо останній здам хоча б на «трійку», то змушений буду вчитися. Тому останній екзамен я «завалив», батьки довго хвилювалися, а я – успішно вступив до Хмельницького інституту регіонального управління і права, який закінчив з відзнакою. Батькам у тому, що навмисне не здав екзамен, зізнався вже після захисту кандидатської дисертації. Для мене юриспруденція – це чітке визначення: «якщо – то інакше». Тобто, якщо ти робиш не так, то буде інакше. А те, що зараз з нею роблять – це велика ганьба. В мене завжди було загострене відчуття справедливості, тому я зараз намагаюся співпрацювати з людьми, які можуть вислухати альтернативну до своєї точку зору.
– Як Ви, з таким загостреним відчуттям справедливості, уживаєтеся з корупцією у вузах?
– Теперішню ситуацію я коментувати не можу, бо вже трохи відійшов від викладання. Я вважаю, якщо ти маєш голову і здоров’я, то повинен заробляти сам, або – задовольнятися тим, що маєш. У свої 35 років я маю понад 350 наукових праць за які отримую гонорари. Я чесно декларую усі свої видатки. Так, можливо я не їжджу на автомобілі останньої марки, не маю розкішної квартири і мої діти не навчаються в елітних школах, але я задоволений тим, що маю. А коли бачу оті, як я їх називаю «сирітські будиночки» навкруги Хмельницького і не тільки, то розумію, що вони не на «кровні зароблені» збудовані, а на людській біді і сльозах. Через це у нас перестали довіряти людям, які щось мають, бо при тій системі, коли від заробленого потрібно сплатити 130 відсотків – хороми не побудуєш.
– Ви часто викладаєте за кордоном і маєте можливість порівнювати, як оцінюєте ситуацію, що складається в нашій країні останніми роками?
– Хочеться іноді застосувати принцип ОУН-УПА: маленька куля вирішує великі проблеми, але потім в мені прокидається інтелігент, який вірить, що все ж таки колись все зміниться на краще. Я беру участь у багатьох робочих групах з розробки законів, змін до них та уточнень, але проблема в іншому: повинна бути політична воля, щоб це запрацювало. Інша проблема – кадрова. Сьогодні в Україні дуже мало людей, які не просто обіймають посади, а мають хорошу фахову освіту і розуміються на тих питаннях, які вирішують. Це біда! З чого починав Петро І? Він відправив молодих людей до Європи вчитися і потім створив велику Російську Імперію. Нам треба зібрати молодих спеціалістів, не за партійними кольорами, а за фахом і дати їм шанс реалізуватися. У нас є спеціалісти, визнані на Заході, але на Україні вони не потрібні. Раніше Захід нам допомагав, а тепер каже, що ми не розумні, бо не хочемо самі щось змінювати, чекаємо невідомо чого. Колись класик сказав: «надо выдавливать из себя раба по капле», а я перефразував: «треба вичавлювати з себе хохла по краплі». Нам треба самим братися за себе!
– Яких ще законів нам для цього не вистачає?
– Україні не потрібно багато законів чи кодексів, просто потрібно виконувати десять Божих заповідей. І найголовніше – почати з себе, а не показувати на когось. Бути українцем, любити українське і вболівати за Україну. Не тому, що модно! Ось я носив вишиванку ще тоді, коли це було страшно, бо мені її вишивали мати та бабуся, а батько – вкладав знання, досвід, людяність не для того, щоб ми йому на старості повернули чимось, а щоб передали все це дітям. Якщо кожен намагатиметься передати найкраще дітям, навчить їх жити за справедливістю і починати з себе – жити стане краще, бо ніхто не прийде і не видасть указ: «завтра починаємо жити справедливо!». Це починається з кожного конкретно. Невже так складно пропустити жінку вперед, дочекатися зеленого світла, щоб перейти, не палити в громадських місцях, не кидати папірці? Це ми повинні усвідомити, бо не прийдуть німці чи поляки наводити нам порядок, бо ми господарі у своїй країні.

«Стефанчука можна або любити, або ненавидіти»

– Якщо запитати студентів: який Стефанчук? Як гадаєте, що б вони сказали?
– Переважна більшість сказали б, що нормальний, бо студенти люблять, коли з ними спілкуються, як з рівними. Думаю, що належу до викладачів передбачуваних: вивчив – здав, не вивчив – не здав. Я один з небагатьох викладачів, хто незважаючи на прохання, може відрахувати студента за незданий екзамен, попри те, хто його батьки. Мав через це проблеми і погрози. Але студенти вам скажуть, що Стефанчука можна або любити, або ненавидіти, та мене влаштовує, що байдужим до мене ніхто не залишиться. Одного разу навіть чув від студента: здав екзамен у Стефанчука – можна одружуватися. Я їх люблю, але не люблю лінь, байдужість і непрофесіоналізм – це найгірші вороги, які сьогодні має суспільство.
– А якщо помилилися, легко визнаєте свою провину?
– Легко. Я навіть можу через роки, коли зрозумію, що був неправий, подзвонити і попросити вибачення. Я вважаю, що людина, яка вміє попросити вибачення, заслуговує на більшу повагу – це означає, що вона розвивається і росте.
– Чим можна «взяти» викладача Стефанчука?
– Щирістю. Для мене може бути два виправдання: смерть близької людини, і це не обговорюється, а друге – зустріч з коханою людиною, все решта перед цим тьмяніє. Звичайно, не поставлю найвищий бал, але я це врахую. Я – відкрита людина, присутня в усіх соціальних мережах, мені пишуть друзі, друзі друзів і ще їхні друзі. Одного разу навіть дзвонили о четвертій ранку, щоб запитати як «відмазатися» від міліції. В таких випадках кажу, що можу порадити, як зробити, щоб на вас «не навішали» чужих провин, але якщо ви дійсно щось накоїли, то будьте добрі, відповідайте. Іншого я сказати не можу, бо я покликаний навчити права. В житті не мають ціни три речі: стосунки з рідними, стосунки з друзями і професійна репутація.
– А що то за славнозвісні мала і велика гра, які Ви влаштовуєте на екзамені?
– Якщо студент прийшов не підготовлений на екзамен, я даю йому шанс виграти в мене оцінку. Знання законів, кодексів, постанов… і вони заробляють собі бали. Я ставлюся до екзамену творчо, бо вважаю, що це найгірша форма підтвердження знань. Найкраща форма – спілкування.
– Якийсь Ви занадто ідеальний! Є щось, що вам у собі не подобається?
– Я знаю усі свої недоліки на зубок і борюся з ними. Я, до прикладу, ніколи не був худеньким. Зараз, при правильному підході до харчування, я скинув за три місяці 30 кілограмів. Для мене це перемога. А ось дружині у домашніх турботах допомагаю лише на 8 березня… я таки грішний (сміється)! Ідеальним був Ісус і не варто з Ним конкурувати.

«Зіркова хвороба – як коклюш, нею треба перехворіти в дитинстві»

– З чого почалося Ваше життя у КВНі?
– З того, що нас з Вадимом Мічковским вигнали з бібліотеки. У 1993 році, ми там зустрілися вперше (це був єдиний раз, коли я його там бачив), розговорилися і … нас вигнали. Але тоді ж ми «договорилися» до того, що варто створити студентську команду КВН. Вона називалася «НКВД» – незалежний клуб веселих детективів. Першу серйозну гру ми провели проти «Вінницьких мільйонерів» – це дядьки років по сорок, які були закохані у свою справу. Ми, звичайно ж, програли, але вінницькі хлопці подарували нам свою перемогу і тим самим дали шанс на «зіркове» життя. В тому сезоні ми дійшли до півфіналу і згодом – два роки були чемпіонами міста і області. Склад команди змінювався багато разів, але вже в 1996 році ми вперше як команда «Три товстуни» виїхали на чемпіонат України. Наступних два роки ми вигравали Лігу України і зрозуміли, що треба їхати до Маслякова. На телебачення ми потрапили вперше у 1999 році у Сочі, тоді ж і познайомилися з хлопцями з «95 кварталу». Були гастролі, телевізійні зйомки, про команду знали, ми потрапляли на ефіри в Росії. У 2000-2001 ми вигравали кубок мера Києва, а потім Олександр Масляков особисто запросив нас взяти участь у Вищій Лізі в Москві.

– Яким Ви зараз згадуєте те «веселе» життя?
– Багато чого згадую. Тоді ми жили за ідею, хоча у найгіршому готелі і на консервах та «Мівіні». Як ми їхали до Москви – це окрема історія, адже гроші на цю поїздку нам збирали усім містом. З п’яти команд у фінал мали потрапити дві. З нами грали збірна Білорусії і «Уєздний город», вони перемогли, а ми стали третіми, при тому, що нам на всю поїздку зібрали три тисячі доларів, а в суперників – лише реквізиту на п'ятнадцять. Ми ж не просто приїхали, відзнялися і поїхали. Там треба жити сім днів, працювати з редакторами та режисерами і аж потім після багатогодинної зйомки виходить та картинка, яку всі бачать на екрані. Тоді ми зрозуміли, що шоубізнесом або треба займатися серйозно, або не займатися взагалі. Після того ми ще трохи працювали в Україні, але вже почалися індивідуальні проекти. Я сказав хлопцям, що мені потрібне професійне становлення і повернувся до серйозної юриспруденції, а хлопці – ви самі бачите: кожен має свої успіхи. На піку популярності «Трьох товстунів» до нашого університету, при анонімному опитуванні, 30% студентів вступали тому, що хотіли потрапити до команди. Я вважаю, що ця команда – дуже важлива річ, яку ми зробили і для Хмельницького і кожен для себе, тому, що КВН – це дуже велика школа.
– Звідки з’являлися ідеї, жарти?
– Ми збиралися компанією і, як зараз каже молодь, просто «гнали». Щось приходило спонтанно, щось писали довго. Ми з Жорою (Вадим Мічковський - авт.) збиралися в мене на квартирі, решта – ще десь, а потім допрацьовували. А коли виїжджали на фестивалі – ми вночі працювали, а на ранок – актори грали, а ми йшли спати, потім вони спали – ми допрацьовували, редагували. Це були унікальні часи.
– Ви ж кожен паралельно зі зйомками ще й навчалися. Як встигали?
– Та, де там встигали!
– Все, як завжди, в останню ніч?
– Добре, якщо вона є! А коли всі, не лише останні ночі – робочі? Коли двоє маленьких дітей потрібно об 11 приспати і до четвертої ранку працювати, то воно, звичайно ж, відбивається на здоров’ї, на успіхах. Але я завжди розумів, що від життя потрібно брати максимум і здобувати все своєю працею.
– Дядю Жору, Олександра Педана і Сергія Стахова ми бачимо на телеекранах, а де – решта «товстунів»?
– Один – заступник генерального директора каналу «1+1», інший – один з авторів проекту «95 квартал».
– Зараз Ви часто зустрічаєтеся з іншими «товстунами»?
– Принаймні раз на півроку. Ми збираємося в Києві, не пафосно, спочатку тихо і спокійно, можемо в «МакДоналдсі» влаштувати «га-га» і вийти звідти під оплески відвідувачів і персоналу. По-іншому не виходить.
– Зірковість якось вплинула на Вас?
– Зіркова хвороба – це як коклюш, нею потрібно перехворіти в дитинстві. Ми були не зірками, але зірочками, в часи популярності «товстунів», але тоді нею всі перехворіли і зараз знаємо, що все досягається тільки працею.

«У мене дві мега-бомби!»

– З дружиною познайомилися, коли уже були зіркою?
– Ні. Я тоді навчався на п’ятому курсі, а вона – на третьому. Познайомилися, коли наші курси звели в один корпус університету. Потім, ніби то випадково, зустрілися в бібліотеці, десь на коридорі, біля корпусу і так далі. Вона така ж «crezzy» (божевільна – авт..) як і я – може сказати все, що думає, зараз вона висококваліфікований юрист і єдина, хто може сперечатися з доктором наук вдома. Тоді я мав їхати в Сочі на зйомки КВН, а це припадало на її день народження. Вона дуже образилася і я… запропонував їй руку і серце, щоб ми могли вже поїхати разом. З тих пір завжди разом. Мариночка – це моя декабристка. Вона пройшла зі мною не легкі часи, особливо, коли я був аспірантом, і нам доводилося жити на десять гривень в тиждень. Я ніколи не чув від неї: хочу того, чи хочу іншого, не було примх чи непорозуміння. Зараз у нас двоє прекрасних діточок, це мої дві «мега-бомби» – донечка Злата і син Олесь. Ми їх трохи «грузимо», бо вважаємо, що потрібно спішити жити, особливу увагу приділяємо мовам, бо сьогодні знання хоча б двох мов є обов’язковим. Це мої вимоги до дітей, я вважаю, що найголовніше – виховати з них людей, тому – дітей люблю, шаную, але… трясу як грушу.
– І чим компенсуєте такий «груз» і свою постійну відсутність?
– Коли маю можливість бути з дітьми, то я з ними цілком і повністю. Намагаюся присвятити їм кожну хвилину і, коли є час і дружина дозволяє, готую їм королівський обід: не просто готую, а й прикрашаю, ми все це фотографуємо. А коли гуляємо містом, то іноді кожні їхні сто метрів коштують мені двадцять гривень. Це ті рідкі моменти, коли я їх балую. Такі невеликі острівці щастя мусять бути присвячені повністю сім’ї.
– Ви готувати любите чи робите це просто заради дітей?
– Я вважаю, що готувати потрібно тільки тоді, коли тобі це подобається, але розумію, що при такому підході я б помер давно… Люблю мати справу лише з м’ясом: шашлик – це повністю моє, я нікого не підпускаю до цього процесу. Рецепти собі придумую, десь щось підмічаю, беру якісь секрети приготування у тих країнах, де буваю, а основний процес приготування і забезпечення провіантом цілком і повністю покладений на дружину. І судячи з моїх розмірів – їй це вдається!

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення

Робота для вас

  Так  Ні, дякую