«І на війні, і в мирний час завдання було одне: боротися за життя»

У Купині, що на Городоччині, під час урочистостей до Дня Перемоги завжди серед ветеранів можна побачити невисоку жінку в скромній хустинці. Це Фросина Пронько, фронтова медсестра. Вона – одна з тих, кого солдати Другої світової лагідно називали «сестричка». Вона та її фронтові подруги були першими і, мабуть, єдиними, хто давав їм у цьому пеклі хоча б якусь надію на життя. Це вони виносили поранених солдатів з передової під час бою. На собі. В будь-яку погоду пішки йшли за своїм батальйоном сотні кілометрів, спали на голій землі, недоїдали і потрапляли під обстріли і в оточення. Але все одно йшли. І рятували.
«Так, адже це була наша робота», – скромно і просто говорить Фросина Пронько. Жінка вже розміняла дев’я­тий десяток, але ті дні згадує з особ­ливим трепетом. Всю Україну вона пройшла пішки за своїм батальйоном. За сміливість і вірність обов’язку вона удостоєна медалей «За бойові заслуги» та «За відвагу».
«Ми ж для того на фронт і пішли, – пригадує жінка. – Хоча не розуміли, ох, як не розуміли, куди йдемо… Було відчуття того, що я повинна допомогти Батьківщині. На практиці це обернулося голодом і холодом, обстрілами і бомбардуваннями, і багатьма іншими жахами, через які довелося пройти».
Взагалі-то їй, двадцятирічній дівчині, котра тільки-но закінчила сестринське училище, великого вибору не залишили. «Я хоч і народилася в простій сільській родині, де не було в роду медиків, дуже хотіла стати медсестрою, – зізнається Фросина Пронько. – Тому після семирічки з рідних Сирватинець подалася до Смотрицького сестринського училища. Закінчивши – стала акушеркою. От мене й направили працювати в лікарню до Купина, де відкрили пологове відділення. Чесно кажучи, до мене – юної акушерки – місцеве населення тоді поставилося не дуже привітно. А мені дали завдання: зробити так, аби сільські жінки народжували лише в лікарні, бо тоді «в моді» були лише сільські бабці-повитухи. Але в моєму житті важливу роль зіграв випадок. Якось в одного багатого єврея захворіла дружина, котра мала от-от народити. Точніше, була при смерті. Не знаю чому, але послали за мною. Незважаючи на протести чоловіка, жінку ми таки госпіталізували, і незабаром вона одужала та народила здорового малюка. Той чоловік дякував і дякував. Вихваляв мене на все село. З того часу жінки пішли народжувати до нашого відділення».
Та недовго Фросина раділа своїм успіхам. Як грім серед ясного неба прогриміло: «Війна!». «Одного разу мене викликали до військкомату, – пригадує жінка. – Кажуть: «Збирайтеся, завтра на фронт!». Я було знітилася: «В кого ж я там пологи прийматиму?» «Накази не обговорюються!» – як відрізав командир».
І вона пішла на фронт. «Страху не було, – пригадує. – Ніколи було перепочити, не те, щоб про страх думати. А от біль був! Ми проходили звільненими від німців селами, від яких залишилися тільки назва і пічні труби серед обгорілих руїн. По всій країні у звільнених селах були шибениці. Скільки на них загинуло мирних людей?! Господи, та все не перекажеш...»
По півроку вона ходила в одному і тому ж старому, зношеному одязі. Кирзяки завжди були завеликі, тож доводилося намотувати чимало онуч. «А розлізуться, то йдеш в них по багнюці – п’яти і пальці з усіх дірок стирчать, – розповідає фронтовичка. – А як ми виглядали? На фронті ж не те що нормально помитися, часто навіть вмитися і зачесатися не було можливості. Ми з дівчатами іноді дивилися одна на одну і сміялися: «Ти тільки-но на себе подивися! Ну, на кого ти схожа? Брудна, нечесана...»
Та думати про красу було ніколи. Знову і знову доводилося бігти на поле бою і виносити на тендітних плечах поранених бійців. Скільки довелось медсестрі перев’язати ран: і легких, і важких, смертельних! Та найбільше дошкуляла особиста безпорадність перед молодими солдатами, майже хлопчиками, життя яких тільки-но розпочавшись, уже закінчувалося отут, поряд з тобою.
Втім, Фросина Пронько вважає себе везучою, бо ж кулі обминали її. І коли пролунали перші залпи перемоги, вона знову повернулася до Купина.  «Село дуже змінилося, – пригадує. – Усіх євреїв розстріляли. Багато не повернулися з фронту. Ми відбудовували село як могли».
Згодом вона знову повернулася до роботи в лікарні й аж до схилу літ приймала пологи й жінок з усієї округи. Тут вона вийшла заміж, збудувала з чоловіком хату, народила діточок.
«У мене на руках народилися чи не усі повоєнні купинчани, – каже Фросина Пронько. – І тоді, на війні, і в мирний час завдання було одне: боротися за життя». А іноді вона бере до рук медалі, і серце знову сповнюється сумом за тими, хто не повернувся з війни, і радістю за тих, хто й понині в строю.