ye-logo.v1.2

«Возили Георгія Жукова, партизанили, дійшли аж до Берліну…»

Суспільство 4425
Фото: Батьківщина

Напередодні світлого дня Перемоги ми вирішили запитати у хмельничан, чи пам’ятають вони, де воювали їхні діди?

Світлана  Мельник,  директор Хмельницької спеціалізованої школи № 6: «Мій дідусь Йосип Матущак, уродженець села Петраші Віньковецького району, пішов на фронт 18-річним юнаком. Але, не зважаючи на, здавалося б, такий юний вік, він був водієм у маршала Георгія Жукова. Пройшов Польщу і Німеччину. Перемогу дідусь зустрів у Берліні. Він – один з найпочесніших ветеранів села Зіньків, куди повернувся після війни. Серед дідусевих нагород, які трепетно зберігає моя мама: орден «Вітчизняної війни» ІІ ступеня, орден «За мужність» ІІІ ступеня, медалі: Жукова, «Захиснику Вітчизни», «60 років визволення України від фашистських загарбників», ювілейні медалі до річниць Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр. Помер дідусь у 78-річному віці, але наша сім’я згадує його постійно».
Антон  Довлатов,  телеведучий: «Мої прадідусі по батьковій лінії: Андрій Юхимович та Василь Новацький – обоє пройшли війну. Перший був партизаном, а другий – повернувся з війни зі званням капітана. Вони обидва дочекалися світлого дня Перемоги, але, на жаль, більше жодних деталей про них не збереглося. Батько навіть не може сказати, де вони воювали. Він тоді був зовсім малим і мало що запам’ятав з розповідей дорослих».
Олександр  Cимчишин,  заступник голови Хмельницької обласної організації ВО «Свобода»: «Коли почалася війна, мої рідні діди були ще малими дітьми. Одному виповнилося 9 років, іншому – 6. З тих страшних часів вони запам’ятали хіба що окуповане німцями село. А ось мій прадід по маминій лінії – Сергій Скалецький – воював на території України. Де застала його ворожа куля – невідомо, але поховали Сергія Юхимовича на Вінничині. За могилою наша сім’я доглядає досі, постійно їздимо туди на «проводи». Брат мого прадіда Павло Лісовий до війська був призваний у 1943 році і звільняв від загарбників правобережну Україну. Загинув на Тернопільщині, але відомості про нього збереглися у «Книзі пам’яті Хмельницької області». Ще один брат – Яким Лісовий воював із німцями до останнього загарбника і з війни повернувся після Великої Перемоги. З ним я багато спілкувався. Але найбільше розповідав про ті страшні часи бабусин старший брат – Сергій Лісовий, 1927 року народження. Сергій Гнатович дійшов аж до Берліна…».
Ігор  Скорупський,  художник: «Я «західняк» – родом з Івано-Франківщини. Тож не дивно, що моя родина брала участь у національно-патріоти­чному суп­ротиві німецькій та комуністичній навалі. Хоч у нас в сім’ї не прийнято це часто згадувати – надто важкі це були переживання, – моя мама була зв’язковою ОУН-УПА. І я вважаю її – Марічку Мартинюк – героїнею, бо не кожен здатен покласти на вівтар свободи України свою долю. У війну вона доставляла листи та їжу в ліс, воякам УПА. У 1947 році, після війни, коли вже Західну Україну зайняли радянські війська, а українські повстанці продовжували переховуватися в лісах, в їхню групу закинули енкаведиста. Маму та інших учасників супротиву арештували. В тюрмі її піддавали тортурам, їй вибили всі зуби, але вона не зрадила своїх. Просидівши майже рік у камері, вона дізналася, що її коханого Іванка вбили в одному зі схронів. Потім, через років 40, виявилося, що це було неправдою, а лише ще одним способом зламати її волю: йому дивом вдалося втекти за кордон, і вони зустрілися в Надвірній через багато-багато років».

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую