Шість соток та будиночок

Це сьогодні вислів «заміський будинок» у багатьох асоціюється з дво- або триповерховою (інколи більше) «хатинкою» з усіма зручностями, пластиковими вікнами, броньованими дверима та басейном на додачу. Нині престижно перебратися жити із загазованого міста до такої ось оази, десь в межах обласного центру. А ще якихось 15-20 років тому про таку розкіш мало хто навіть мріяти міг. Саме тоді в країні панував «дачний бум»: в околицях обласного центру та поруч із навколишніми селами вкотре роздавали славнозвісні шість соток. З появою перших латиноамериканських серіалів, щасливі власники земельки почали називати свої дачі «фазендами». Хоча, площа більшості «маєтків», збудованих на земельному наділі, не перевищували й 30 квадратних метрів. Більше будувати не дозволяли. Вже потім, коли архітектурні обмеження були зняті, невеличкі «курники» почали розростатися, переважно, у висоту та вглиб, набуваючи доволі кумедних форм. А ось решту соток господарі засаджували різними сільськогосподарськими культурами. Тоді не пропадав жоден шматочок землі. Спочатку це робили для того, щоб мати продукти власні, «без хімії». Згодом, у часи тотального безробіття та затримки заробітної плати, на дачі багатьох сімей було покладено функцію годувальниць. Тому, маючи всього декілька соток, дехто навіть зумів завести невеличке господарство. Одним словом, суто для душі дачі в нас, фактично, ніхто не використував…
Отож, нарешті пригріло довгоочікуване весняне сонечко, і у хмельничан розпочався «дачний сезон». Ми навіть зустріли одну пані, яка ходила своїм городом у купальнику та панамці.

На дачному масиві навіть є кафе

«Для мене дача – це, в першу чергу, праця на землі, – ділиться дачник зі стажем Володимир Костянтинович, котрий біля свого невеличкого будиночка в «Видрових долах», навіть спілкуючись із журналістами, не випускає лопати з рук. – Ось, з ранку пішов на риболовлю. Це в мене відпочинок такий. Щось трошки упіймав, а потім знову - до роботи. Свої шість соток я отримав десь у 1986 році. Згодом, звісно, землі додали, але будиночок у мене як був невеличким, так і залишився. Хоча, гріх скаржитися: є електрика, газ, опалення. А ось воду беремо з криниці. Хоча, якщо ви підійдете до будинків біля озера, то у них навіть водогін є. А колись навіть стаціонарні телефони проводили. Не знаю, чи тепер є. Можливо, на одну вулицю, та, все ж таки, зв'язок. А щодо відпочинку, то він у нас лише тоді, коли разом збирається уся родина. Та й то, коли усе посаджено та дозріває. Решту часу плекаємо врожай…».
До речі, хоча, десятинами ділянка Володимира Костянтиновича не вимірюється, та город у господаря чималий. Тобто, раціональний. Навіть землю при дорозі він намагається обробляти. Ось і цього року висадив біля паркану картоплю.
«На дачу я намагаюся заїжджати у будь-яку вільну хвилину, – розповідає наш співбесідник. – Проте, це не ставало на заваді «дачним» крадіям. Одного разу приїхав, а у будиночку, усі вікна вибиті та рами дерев’яні розбиті. Винесли усе. Навіть молотка не залишили, щоб рами полагодити. Грабувати перестали тільки тоді, коли на масиві почали постійно жити сусіди. А таких стало чимало. Та й нічого дивного – свіже повітря. А якщо є свій автомобіль, то це взагалі ідеальне місце для життя».
Між іншим, навіть не маючи власного транспортного засобу, за словами дачників до міста можна дістатися без особливих проблем рейсовим автобусом. Вартість квитка – 2,5 гривні. А ще у «Видрових долах», неподалік від місцевого озера, є доволі симпатичне та оригінальне кафе, прикрашене мініатюрним млином та городніми опудалами.

«Моя дача – моя фотреця»
Один із хмельницьких дачників не чекав травневих вихідних, а вже наприкінці квітня всю діляночку привів до ладу й засадив город. Серед друзів його називають Дім Дімич. Чоловік – військовий. У Дубовому він викладає у школі допризовну підготовку. Завдяки доброзичливому ставленню та веселому характеру, його знає, напевно, чимало хмельничан. Адже навіть зовсім незнайомих людей він залюбки запросив до свого будиночка. Обійстя Дім Дімича видає у ньому військового. Будиночок наполовину вкопаний в землю. Якщо поглянути збоку, то здається, що дах хатинки потопає у зелені кущів, квітів та ялинок. У хатинці – тапчанчик, навіть килимок старенький на стіні поруч, невеличка піч та вхід до підвалу. А поруч «замаскована» військовою сіткою бесідка. Незвачаючи на мілітарі-стиль, дуже затишно. Господар залюбки показує свій сад, невеличкий виноградник. Щороку робить смачне домашнє виноградне вино.
«Практично кожен день тут буваю, а влітку взагалі постійно тут. Картоплю вирощую щороку. Я родом з Білорусії, звик до картоплі, – розповідає дачник Дім Дімич. – Мені цю діляночку дали ще наприкінці вісімдесятих – 10 соток. На нашому кутку багато військових. Але багато сусідів нових, старі господарі попродавали діляночки. До кризи 10 соток коштувало 10 тисяч доларів».
На дубовському масиві, де розташована дача нашого співрозмовника, світло провели зо два роки тому: «Все за свої гроші». Газ на масиві теж є, але на сусідньому пагорбі. «5-6 тисяч треба викласти, щоб нам його провели», – долучається сусід.
Воду набирають у колодязях. Здебільшого на кожній ділянці своя маленька свердловина.
Проблема на дачних ділянках не лише колорадські жуки чи інші шкідники, а й крадії.
«Сусіда вже двічі за цей рік пограбували, – каже Дім Дімич. – На городах ще нічого взяти, то крадуть кольоровий метал».
Тож каструлі, миски, реманент – усе «до смаку» металошукачам. Хоча, оптимізму у Дім Дімича більше, ніж страху перед злодіями. Тим більше, що із металевих речей у нього хіба граблі, сапка та лопата.

Виїжджати звідси зовсім немає бажання

Кажуть, незабаром дачні масиви, розташовані неподалік села Давидківці, що неподалік від Вінницької траси, можуть стати частиною обласного центру. Проте, нині це лише плани, а поки розташовано справжнісінький дачний масив. Перші ділянки тут почали розподіляти у 1988 році. По шість соток. А ось потім роздавали більше. Проте саме дачі, які почали будуватися у кінці 1980-х, нині у Давидківцях у фаворі. І газ мають, і електрику, а ось на відміну від «Видрових дол», квиток у ці краї коштує майже чотири гривні та й централізованим водопостачанням тут ніхто не може похизуватися. А от з пограбуваннями тут не все так «гладко».
«За увесь час, поки в мене тут дача, - розповідає давидківецький дачник Володимир, - тут постійно трапляються пограбування. Не хочу когось звинувачувати. Але стає прикро, що вирощене твоїми руками не лише розкрадається, а й просто витоптується».
За словами пана Володимира, їхній дачний масив - наймальовничішій. За питною водою ходять до джерела, а пікніки, на які, зазвичай, збираються великі родини, влаштовують біля невеличкого озера.
«Єдине, чого б хотілося, – ділиться пан Володимир, то це невеличкого магазину чи ж кіоска, де можна було б придбати хліб та інші харчі, бо ж дача є дача – з неї виїжджати до міської метушні немає жодного бажання…».

«Наш масив вже майже житловий, а не дачний»
На дачному масиві технологів, що у Книжківцях, також робота кипить. У саду ми зустріли літню жіночку, яка підбілювала дерева. На хвильку відклавши роботу, Валентина Семенівна розповіла, що дачу її родина отримала ще у 1987 чи 1988 році. Так давно, що й пригадати важко. Невеличкий охайний будиночок квадратів 30, як усі тоді будували, обсаджений духмяними нарцисами, 5 соток землі, невеличкий город, сад.
«Багато людей вже постійно живуть у Книжківцях. Побудували будинки. Вже два роки, як провели газ. Незабаром може й водопровід зроблять. Проект вже давно є, але труби ще не клали. Кажуть, що воду тягнутимуть з Книжковець, від школи. То вже наш масив майже перетворився на житловий, а не дачний. Дістатися сюди не так і складно. Сідаємо на 36 або 30 маршрутку. І ще хвилин 10-15 пішки пройти».
Хоча родина Валентини Семенівни на дачі постійно не живе, усі регулярно навідуються на ділянку. Влітку працюють, а решту часу дача — місце відпочинку.