ye-logo.v1.2
30 Травня, 2020

Зоя Пархомець: «Моя місія: служіння»

Суспільство 2244

Зоя Пархомець – з тих жінок, кому ніби на роду написано мати велике серце.

 І дані великі випробування, щоб воно їх витримувало. Щоб не тільки защеміло від вигляду людських страждань, а й зуміло розрадити, допомогти. Хтось би вже давно опустив руки
від того, що посаду має «нелегку» (уявляєте, як то бути директором дитячого будинку, чи, як я називаю її, «завідувачкою всіх міських кладовищ?»), та й в особистому житті не все гладко складається. Хтось би не витримав, але не Зоя Віталіївна. Звідки у неї цей міцний характер? Звідки беруться на все сили – докопувалася я.
Досьє Зоя  Пархомець, директор  спеціалізованого комунального  підприємства «Хмельницька  міська  ритуальна  служба»
День  народження  – 29  серпня
Заміжня,  має  чотирьох  синів (двоє  її  дітей,  двоє  –  чоловіка)

«4  РОКИ  У  СУСІДНЄ  СЕЛО   НОСИЛА  ВАЖКИЙ  БАЯН   В  ПРОСТИРАДЛІ,  
БО  МАЛА  НАВЧИТИСЯ  ГРАТИ»
– Це правда, що батьки назвали Вас на честь легендарної Зої Космодем’янської?
– Чиста правда. Я навіть зачіску собі робила таку, як у неї. Зараз, правда, кажуть, що такої людини навіть не було, що ці радянські ідеологи вигадали такий героїчний образ, але я справді намагалася бути схожою на Космодем’янську.
– То це батьки Вас так патріотично виховували, і від них Вам передався міцний характер?
– У мене характер батьків. Він був великий господар – ми тримали гуси, кури, кролі, бички, свині. Трудилися, як прокляті. Моїй мамі давно за 80, вона ходить літерою «зю», а ще донині на городі порається.
 Мій батько завжди хотів, щоб я була найкращою у всьому, щоб прагнула рухатися до нового, вперед. У п’ятому класі купив мені баяна. І я чотири роки носила його в простирадлі в сусіднє село, де жив вчитель музики. Це був дуже поважний чоловік, на той час уже вісімдесятилітній, котрий закінчив Санкт-Петербурзьку консерваторію. Коли я вперше звела праву та ліву руки на баяні, в нього на очах виступили сльози, бо зробила це я дуже швидко…
– І зараз можете зіграти?
– На баяні, якщо трохи потренуюсь, так. Ще вмію на гітарі та піаніно.
Але, докажу про свого батька… У восьмому класі на випуск він купив мені білу лавсанову сукню і білі італійські туфлі за 38 рублів. Тоді це було фантастично дорого! Туфлі були на розмір більші, але вони так гарно пахнули справжньою шкірою! Досі пам’ятаю, як їду зі школи додому на підводі, виймаю ті туфлі з сумки і нюхаю… Коли я вдягнула їх з сукнею, стала перед дзеркалом, мій тато вигукнув: «Наша Зоя – найкраща». Я завжди намагалась бути найкращою, читала книжки, була такою правильною, педантичною: суконька має бути тільки така, порядок тільки такий, волоссячко має лежати тільки так-то…
– І досі залишаєтеся такою злегка занудою?
– Ні, я переросла момент хворобливого педантизму. У мене були великі складнощі в особистому житті. І я зрозуміла, що просто не встигаю, не можу бути бездоганною у всьому. Маленька дитина, на чоловіка надії мало…
– Це був перший серйозний урок Вашого життя?
– Я дуже багато перечитала літератури, багато передумала. Чому я така правильна, а мені не щастить? І знайшла тоді відповідь – чим більша ідеалізація всього, тим більше буде науки навпаки. Ось тобі, мовляв, принц на білому коні, на тобі щось неідеальне, щоб ти отримувала урок кожнісінького свого дня. Тоді я змінилася. А це, ви знаєте, найважча робота – робота над собою. Я за гороскопом – Діва. А у цього знака завжди непросте особисте життя.

«НАЙБІЛЬШЕ  ПАМ’ЯТАЮ  ТИХ  ДІТЕЙ,  КОТРІ  ПРОСИЛИ  МЕНЕ  ЇХ  ВСИНОВИТИ»
– Не знаю, як так астрологія говорить про особисте, але роботу Ви теж собі обирали нелегку. Зараз часто згадуєте своє директорство в дитячому будинку?
– Згадую свій колектив. Це були, та чому були, є, ентузіасти. А ентузіазм – енергія від Бога. Але коли я там працювала, були дуже важкі часи. Грошей ні на що не виділяли. Не було що їсти, не було в що взути дітей, дах протікав, туалети були забиті. І якось ми з цим всім справлялися. Ходили, бувало, з дітками навіть по базару. Просили – може, у вас є щось зайве, то віддайте нам. І люди віддавали. Скільки я вибігала за спонсорською допомогою по кабінетах! Пам’ятаю, один керівник підприємства мені сказав: «Я що, їх народив, щоб їм їсти давати!». А я ніби їх народила! Але так за всіх цих нещасних серце боліло!
– А вихованців своїх пам’ятаєте?
– Так, особливо тих, хто просив їх всиновити. Ось, до прикладу, Сергійко, ніби зараз стоїть у мене перед очима. У нього мама померла, а тато сидів у тюрмі. Він був такою спокійною, гарною дитиною… Все виглядав мене під кабінетом: «Мамо Зою, заберіть мене до себе». А я йому: «Не можу, у тебе тато є». І Юлька просилася до мене у доньки, пригадуєте, ви її привезли до нас з вулиці, вона там жила у підвалі і нюхала клей?
– Я її недавно зустріла в Голенищівському будинку-інтернаті в Чемеровецькому районі. Вона виросла, їй вже років 14.
– Жаль, що ніхто її не всиновив. Тоді, наприкінці дев’яностих, дуже мало всиновляли дітей. Але я розшукувала іноземців, французів, американців, котрі хотіли взяти дитину, і віддавала їм тих, хто потребував серйозної медичної допомоги. Тоді ми вперше почали розміщати в газетах портрети сиріт з проханням взяти їх у родину. Багатьом пощастило.   
– Коли Ви, 8 років тому, очолили міську ритуальну службу, моєму здивуванню не було меж. Це як з вогню та в полум’я! Щодня бачити горе людське – не кожному під силу.  
– Найважче бачити, коли батьки ховають своїх дітей. Більшого горя немає.
– Знаю, що Вам й господарство дісталося не в кращому стані.
– Ми обладнали ритуальний центр, поприбирали на кладовищах. А сміття там зібралися гори… До речі, призначення Діви – служіння.
– Кому?
– Всім.
– Така робота теж змушує замислитися про вічне, налаштовує на якусь, скажемо так, філософічність.
– Філософічності у мені завжди було багато. А от те, що стала мудрішою, це точно. Інколи думаю, що можу працювати психологом. Недавно приходить до мене знайома. «Ой, у мене таке горе, таке горе», – ледь не примовляє з порога. Я думаю: «Напевне, хтось помер». А вона мені: «Уявляєш, мої діти розлучаються. Донька знайшла собі іншого, зять водить якусь дівку додому. А у них же спільне майно… Я це все слухаю, і кажу: «Хай сплять, з ким хтять. Головне – щоб живі були». А вона мені: «Ти – добрий психолог, чого я раніше до тебе не прийшла! Вже два роки мучуся». У людей іноді бувають дивні цінності.

«ВОРОЖКА   ПЕРЕДБАЧИЛА  МОЄ  ТЕПЕРІШНЄ  ЩАСТЯ»
– Зоє Віталіївно, Ви самі виростили двох синів. А нещодавно, наскільки знаю, таки знайшли своє особисте щастя, вийшли заміж.
– Уявляєте, мені мого чоловіка колись, десь років з тридцять тому, напророкувала ворожка. Я її зустріла на вокзалі в Шепетівці, слухала, аж на автобус спізнилася. Вона мені все моє життя розповіла. Але про ці пророцтва я тільки недавно згадала… Бо мій чоловік, Микола Васильович – це справжній дарунок долі. У ньому дивно поєднуються практицизм і романтизм. Він дуже відданий сім’ї. І він прищеплює цю рису і мені. Бо у мене раніше  робота була – і родиною, і коханням, і моїм всім. А тепер вона перестала бути моїм кумиром. Тепер в мене є чоловік, родина. А робота залишилася роботою. Я її просто маю чесно робити.
Свої  життєві  принципи  Зоя  Віталіївна звіряє  з  улюбленими  словами матері  Терези:  люди  бувають  нерозумні, нелогічні  та  егоїстичні  –  все  одно прощайте  їм.  Якщо  ви  досягли  успіху, у  вас  може  з’явитися  чимало  липових друзів  і  справжніх  ворогів  –  все  одно добивайтесь  успіху.  Якщо  ви  безмежно щасливі,  вам  будуть  заздрити,  все  одно будьте  щасливі.  Те,  що  ви  будували роками,  може  бути  зруйноване  за  хвилину,
все  одно  будуйте.  Діліться  з  людьми найкращим,  що  у  вас  є,  але  цього  ніколи не  буде  достатньо,  все  одно  діліться. Врешті-решт  ви  самі  переконаєтесь,  що  все  це  –   між  вами  і  Богом, і  це  ніколи  не  було  між  ними  і  вами.


Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення

Віддалена робота

  Так  Ні, дякую