Розведення собак приносить інваліду задоволення

Чистокровна вівчарка німецької породи слугує йому за друга і охоронця водночас.
– Лиху людину відчуває здалеку й відразу. Починає злитися та гарчати. Тоді для страховки беру на повідок. Хоча на всі сто відсотків упевнений, що без моєї команди й кроку не ступить. Постійно, навіть по місту гуляє зі мною без намордника і нікого не зачіпає. Хіба що обнюхає, а деколи й прилащиться, – не натішиться своєю улюбленицею господар.
Тридцятиоднорічний інвалід другої групи змалку мріяв обзавестися породистою собакою. Це, либонь, передалося у спадок від покійного батька, який дуже любив чотириногих друзів. Щоправда, перевагу надавав звичайним дворнягам. У Петра Ткачука вони були великими і красивими, не такими, як зараз бігають безпритульні міськими вулицями.

«В неволі пси злі»
 Своїм першим псом Сергій Ткачук обзавівся дванадцять з лишком років тому. Знайомі подарували тритижневе цуценятко з помісі двох порід бійцівських собак. Таке маленьке, що в кишеню спокійно вмістилося. Дік, коли підріс, став дуже розумним і лагідним. Уважно слухався господаря, навіть, коли той, копаючи картоплю на заміській ділянці, просив принести порожнього мішка, робив це із задоволенням.
 – Можливо, і зараз був би таким слухняним, та я його зіпсував, відколи прив'язав на ланцюг. В неволі пес обізлився. Перестав виконувати будь-які команди. Постійно гарчить. Навіть боюся без повідка йти з ним у поле чи ліс. У своєму, як для собаки, поважному віці Дік погано бачить. Будь-який сторонній рух сприймає як загрозу для себе  і може кинутися на людей, – продовжує свою розповідь мій співрозмовник.
Інший би вигнав з дому світ за очі старого пса. А Сергій жаліє: не може так погано вчинити з чотириногим другом, який йому стільки років служив вірою і правдою.
Альфу Сергій придбав шість років тому. Походить вона із чистокровної породи німецьких вівчарок, представник якої свого часу на всеукраїнських змаганнях здобув диплом третього ступеня. Безвідмовно виконує будь-які команди господаря: сидіти, лежати, повзти, до ноги, принести тощо. Цих премудростей навчився у свого знайомого, котрий свого часу працював кінологом у міліції. Виходячи зі свого досвіду, Сергій вважає, що немає таких собак, які б не піддавалися дресируванню. Є просто з важким характером. До таких треба проявляти велике терпіння і наполегливість. А те, що інколи пси накидаються на дітей, вважає, що вони роблять це не від злості, а на ґрунті ревнощів до свого господаря, коли бачать, що він проявляє прихильність до малюків.

«Кому Бізнес, а кому — радість»
Раз на рік злучає Альфу із самцем такої ж чистокровної німецької породи. Цуценят, яких народжується від восьми до одинадцяти, роздає родичам, знайомим, друзям.
– Інші люди на цьому роблять непоганий бізнес, бо ж чистокровної породи цуценята ціняться надто дорого. А для мене головне не гроші, а те, що приношу іншим радість та задоволення, – констатує Ткачук.
Через інвалідність він до цього часу залишився в холостяках та без роботи.
– Якби мав спеціальну освіту, то може і влаштувався б куди-небудь. Хоча нині для здорових роботу не так легко знайти. А що вже говорити нам – людям з обмеженими фізичними можливостями? – справедливо запитує Сергій.
Мешкає він в одній квартирі разом з матір'ю та сім'єю молодшого брата. Отримує лише пенсію по інвалідності. Цих грошей не завжди вистачає на нагальні потреби. Тому ще обробляє п'ять соток заміського городу, розводить кроликів. Свого часу відгодовував свиней, але через високі ціни на фуражні корми їх не вигідно тримати. Та й з кроликами цьогоріч не повезло. Ні з сього ні з того почали здихати. Буквально за декілька днів як покосом двадцять сім голів молодняка загинуло. Зараз залишилося тільки п'ятеро.
– Дуже важко з хворими ногами добиратися на город за два з половиною кілометри за містом, але життя змушує, – каже Ткачук.
– Сергій не тільки домашню живність доглядає та город обробляє, а ще й мені багато допомагає, особливо, коли захворію. І їсти наварить, і попере. Не кожна дівчина так може дати лад на кухні чи в квартирі. А що вже лагідний та прихильний. Ніколи від нього поганого слова не чула, не те, щоб когось образив, – безмежно радіє за свого сина Міла Ткачук.
…Сергій на життя не нарікає, радий, що, нарешті, збулася його ще з дитячих років окрилена мрія. Хто інститут закінчив і став відомою особистістю, хто безмежне багатство нажив, хто в політики подався, а він цуценят породистих вирощує – кожному своє. Ось тільки шкодує, що місця біля квартири малувато. Дуже хотів би придбати ще й породистого самця, аби бути на всі сто відсотків упевненим, що розводить чистокровних цуценят. І більшого щастя в житті йому не треба.