ye-logo.v1.2

Останній шанс

Суспільство 1649

Відтоді, як Тимофій виїхав на Далекий Схід, багато води витекло через замулений Случ.

 Замолоду любив приїжджати в село на своєму «Москвичі», хизувався перед однолітками дружиною-красунею. Але Ася не любила їздити на Хмельниччину – і квит. Спершу ще якось умовляв її Тиміш. Коли мати якось поскаржилася невістці, що вже не може дати ради городові, садочкові, що так гарно родить, Ася розгнівалася не на жарт:
– Не знаю, хто Вас тут закріпачив! Не робіть! Скілька Вам треба? Їдьте до нас…
– Але ж, доню, земля… Це ж наша дідизна…
– Ха, дідизна. То це Тимко, може, має тут рачкувати, як Ви?! Чи, може, я?!
І так «я» прикро приснуло гнівом і зневагою, і так примхливо стулилися повні нафарбовані вуста невістки, а руки її, пещені, справжні жіночі гарні руки, з викликом лягли впритул поруч натруджених, вузлуватих, як старе коріння, рук матері. Ні, свекрухи. Бо саме так називала Тимкову матір Ася. Стара Докія, глянувши на ті дві пари рук, спершу заніміла, а потім жахнулася. Похапцем, ніби щось крала, сховала руки під фартух. Зблідла, міцно стуливши вуста, й різко нахилила голову, аби сховати раптові сльози гіркого болю, що гаряче бризнули з очей. Тієї жіночої вади, плачу, не знала за собою відтоді, як чоловік на війні зник. Думала, що все виплакала за своїм  Василечком та малим Тимком. А, дивися, ще є сльози…
Дивувалися люди: гарна, молода, наче дівчина ще, а віку доточити не думає, хоч не раз була нагода. «Не загинув мій Василь – зник. Он, писали, з полону повернулися хлопці. Може, й Василь… Та й Тимко – неслух. Тяжко було б пасинком рости…».
Неправда, ой, неправда, що Докія хотіла отак вік прожити. Але ж долю не вибирають. По війні п’ять літ трактористкою була, оббивала до крові пальці об те залізяччя. А тоді на ферму пішла, бо інакше не змогла б після технікуму Тимка вчити в інституті. От і руки тепер не такі, не жіночі. Та чи ж і вона – жінка, коли весь вік за двох надривалася? Але хіба в тому винна? Миттю передумала все те Докія, але Асі й слова не сказала. Витерла сльози і вийшла з хати. Тимка вдома не було. А другого  дня він почув від дружини, що їй погано, і треба вже їхати.
Відтоді Ася в селі не була. Тиміш без неї теж не міг вибиратися до матері частіше. То одна, то інша  причина на тебула. А то хвороби почали підкрадатися: роки все ж брали своє. Писав зрідка на Україну листи, передавав привіти рідним, сусідам. Докія щосвят збирала всього потроху, везла на пошту посилки. Зрідка і їй надходили вони від сина. І тоді жінка розказувала усім зустрічним, який у неї добрий та люблячий Тиміш. І, вив’язавшись у подаровану колись сином тернову хустку, роздавала надіслану ним рибу.
А потім щось сталося чи з Тимошем, чи зі світом: чекає, чекає Докія листа – не дочекається. Знову пише. А відповіді немає. Уже й листоношу Олю почала обминати мовчки. А на серці темною хмарою кублилася туга: «Де ж ти, синочку? Чи забув про мене? Я вже й голос твій ледь пригадую. Що з тобою, кровинко моя?». Німо голосила її душа довгими осінніми та зимовими ночами. Не питав син, чи не мерзне у вже благенькій хатині, де й стеля почала падати, й двері не зачиняються. Та вона й не скаржилася. Не звикла.
Пам’ятаючи її бадьорі листи, Тиміш якось і не думав, що матері вже дев’яносто літ. Аж раптом лист від колишнього сусіда: «Якщо маєш у грудях серце, а не лайна шмат, то приїдь до матері. Та не забудь свої хвальоні грошики прихопити: у баби ні полінця дров, хата валиться, а зима ж люта. Ми їй не даємо пропасти, але… Ти ж – син! То якого … чекаєш?!».
Лист був недовгий, але подіяв: уже на третій день Тимофій Васильович, як величали тепер начальника експедиції геологів, летів в Україну.
І ось райцентр. А там, за кілька кілометрів, село, стежки його дитинства. Там – його мама. Боже, як же йому хочеться, нарешті, побачити її, доторкнутися до маленьких і таких натруджених рук і заглянути у вже трохи вицвілі озерця сірих очей, уважних, добрих-добрих, у сіточці густих зморщок, де для нього, Тимка, завжди іскрився задерикуватий вогник!
«Мамо, як же я, виявляється, скучив за Вами», – прошепотів сам до себе, коли зійшов з автобуса на околиці рідного села. Окинув з пагорба засніжене поле, вулицю, й раптом ніби забракло йому повітря: на білому тлі ген за селом чорнів натовп людей. Куди ж вони, чи… не до цвинтаря? Ось так зустріч… Когось ховають…
Спохмурнівши, вже не роззираючись, швидко попрямував у знайому бічну вуличку. Мороз порипував під ногами. Зустрічні хлопчаки пробігли, не привітавшись, але на все те не звертав уваги Тимофій. Він прикипів очима до рідної хати, похиленої, мов стара бабуся, і якось не такої, як інші, мов занедбаної. Ага, мати, певно ж, на похороні, вона завжди казала, що треба останню шану віддати людині. Передихнувши, вже з острахом зауважив: подвір’ям од похилених ворітець і до самої хати лежала незаймана пелена снігу. Тут давним-давно ніхто не ходив. Що ж це? Де ж Ви, мамо?
«Мамо! – зойкнуло болем у грудях Тимофія, і здогад пекучий вдарив гарячим зблиском у мозок. – Чи ж не Вас, мамо, отам на цвинтар люди несуть?!».
І, ніби прагнучи збагнути неосяжне, виправити непоправне, син припав до нетесаного стовпа воріт. Як, як же він міг так надовго забути про маму? Таку добру, таку стареньку… Як?! Поспіхом кинувши за невисокий мур дві важелезні валізи, Тимофій круто розвернувся і кинувся у бік кладовища. Очі, затуманені сльозами каяття, не помітили чоловіка у сусідньому дворі, який пильно придивлявся до приїжджого: «Чи ж не ти, Тимко? Куди біжиш? З приїздом! Молодець! Що таке! Мама? Та ж у нас, у нас твоя мама, зле їй було, злягла. Так що гостем будеш. Вона ж так тебе чекає!».
Тимофій німо дивився на Володьку, колишнього вуличного заводіяку, а в голосі все гарячіше пульсувала єдина думка:
«Жива? Жива… Жива!!! Мама жива!!!».
Міцні чоловічі обійми приховали на мить і Тимофієву розгубленість, і сльози, і його німу гарячу вдячність. Людям, простим і добрим, як весь оцей рідний, по-дитячому чистий світ. Богові, який дав йому ще один, може, й останній, шанс бути, а не тільки називатися сином.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую