ye-logo.v1.2

«Розумна» межа?! Її не існує!»

Суспільство 1615
Фото: Фото Ігоря ТУРИКА.

Коли Оксана була ще зовсім молодою і мріяла про власну родину, більше двох дітей вона в ній не уявляла.

Може, тому, що навколо, в інших хатах, саме так і було. Це вважалося нормальним. Коли слухали оповіді дідів та прадідів, у яких було по 14-18  діток, дивувалися і руками махали: не модно, мовляв, зараз стільки народжувати.
До того ж, що гріха таїти, не завжди до багатодітних родин ставилися з належною повагою. Жінку-трудівницю ще звеличували, а ось матір… Хоч праця материнська не менш важлива. Було, декого з матерів  із кабінетів виштовхували. Як тільки не називали поза очі, а то й в очі,  багатодітних: і жебраками, й прохачами, і безголовими, і хитрунами… Мовляв, народили дітей, щоб держава дбала про них. Траплялося таке й за радянського часу, зосталися чинуші з подібними поглядами і в незалежній Україні. Оксана та Олег Турики ще зовсім недавно самі з таким зустрічалися, особливо, коли намагалися знайти підтримку  влади в розв’язанні житлового питання. «На яких підставах? Ви – районні!» – ставили їх на місце. Молода родина перебралася до міста, щоб дати дітям не тільки освіту, а й можливість розвивати свої таланти в позашкільних закладах та гуртках. Спершу поселилися в двокімнатній квартирі сестри, котра поїхала на заробітки за кордон. За кілька років Олегу довелося майструвати триповерхові ліжка: сім’я росла, як на дріжджах. На щастя, знайшлися добрі люди, допомогли з деревом. А руки у Турика-батька золоті.

Своє «гніздо» має бути просторим
– Квартиру нам довелося вибивати в буквальному смислі цього слова,– зізнається Оксана. – Я з пологового в 2005-му пішла одразу до виконкому. А що б ви робили, якби у вас уже десятеро дітей було?
Тоді Турикам дали двокімнатну неподалік від сестриної. Так і  жили на дві хати. Нова оселя була на першому поверсі, мріяли про добудову, та тільки за що?! Тим часом в Україні «погода» щодо сім’ї почала змінюватися. Жінкам, які виростили п’ять і більше дітей і роками оббивали пороги з проханням надати їм законний статус матері-героїні, почали присвоювати це звання. Оксана теж подала документи. Та жінка дивилася на речі реально і не сподівалася якихось великих благ. Головною нагородою і матері, й батькові були діти, які росли, розумнішали, дивували талантами. Заради цього обоє ладні були терпіти труднощі й працювати, не покладаючи рук. Оксана – неабияка рукодільниця, уміє шити, плести, вишивати.
Завдяки благодійникам у Туриків з’явилася хатина в селі. Дуже їй раділи. Справді, ідеально було б такій великій родині жити на своєму шматку землі. «На жаль, – каже Оксана, – нашу хату торік спалили недоброзичливці, у ній згоріли майже всі наші речі. Зловмисників так і не знайшли, не покарали. Спасибі всім, хто допоміг нам у біді, особливо Раїсі Павлюкевич, голові товариства «Кам’янець-Подільський – Вісбаден».
Телефонний дзвінок з міськвиконкому був настільки несподіваним, що Оксана не повірила власним вухам. «Вам квартира потрібна?» – запитали на тому кінці дроту. Оторопіла жінка думала, що помилилися адресою, адже усього кілька років тому їм дали двокімнатну квартиру. Виявилося, місто включене до програми «Іпотечне житло», уряд дав кошти на добудову майже готових поверхівок і викупив їх для найбільш малозабезпечених родин, більшість яких чекали в черзі десятиліттями свого житла. Турикам запропонували квартиру як найбагатодітнішій родині. Коли вони отримали змогу подивитися на своє майбутнє житло, знову не повірили ні собі, ні владі. Помешкання було у двох рівнях, а площа його складала 180 квадратних метрів. Раніше таких і не будували. До того ж, влада не вимагала від них залишити попередню квартиру. Старші діти вже дорослі, невдовзі у них з’являться власні родини, їм теж потрібне буде житло. І чому досі тримається отой «радянський» стереотип: стільки-то на душу, і ні сантиметра більше?! Справжнє родинне гніздо має бути просторим.  
 
13 особистостей
– Якось я була на прийомі у міського голови, і він задав мені питання: «А скільки дітей живе коло вас?». Я відповіла: всі. Спочатку він не повірив. Хоч  діти навчаються в школі інтернатного типу, жодного разу вони не залишалися там на ніч. Усі тягнуться до родинного вогнища. Без допомоги старших Турики не змогли б ростити менших. «З кожної нашої дитини вийде добрий сім’янин, вони змалечку пізнають такі поняття, як взаєморозуміння та взаємовиручка», – кажуть батьки. Старша донька Яна у жовтні вже стане дружиною. Та й первісток Ігор – справжній наречений. Він уже й професію має, закінчив училище культури, ось тільки з роботою не склалося: молодого фахівця в чужому селі влада поселила в хату без електрики. Подивилися батьки, як син топить грубку, яку ніяк не натопиш – і забрали його  додому. Хоче далі вчитися  – в університеті.
Батьки переконані: саме через те, що вони проводять зі своїми дітьми більше часу, ніж такі, які щодня на роботі, виховання йде успішно. Вдалося розгледіти та розвинути й талант кожної дитини, діти ростуть доброзичливими, позитивними, відкритими, у домі панує справжня дружба між поколіннями. Оксана та Олег разом із дітьми мріють: цього року Ілля, Яків та Єлисей почнуть вчитися грі на бандурі, Іванка піде в художню школу, бо гарно малює та ліпить, а Іван вже сам собі знайшов секцію з баскетболу. Його ріст 1,90 метра – то куди ж іще? До слова, у сина непогані комерційні здібності. Коли Оксана подалася в підприємці, щоб заробити на опорядження нового житла і меблі, Іван часто допомагав їй у підрахунках.
Турики вдячні і школі – багатопрофільному навчально-реабілітаційному центру, бо тут справжні педагоги, а не просто вчителі. «Для декого важко зрозуміти: чому це ми здали своїх дітей  в школу для глухонімих.  Так за старою звичкою називають центр, де поруч виховуються і навчаються і здорові діти, і діти з вадами слуху. Це допомагає одним адаптуватися в суспільстві, іншим – стати чуйними й милосердними. Ми цього прагнемо.

Щаслива аура
Переступивши поріг нової квартири Туриків, я не сподівалася наткнутися на тишу. Та у домі була лише господиня. «Уже скоро ми всі сюди переберемося, – каже Оксана. – Залишилося доклеїти шпалери. Дітям тут так подобається, вони такі щасливі, що є простір для ігор, занять, є кімнати для дівчат, є хлоп’яча, а дитяча – для найменшеньких. У нас із вікон та балконів видно все місто та окраїни, тут навіть земне тяжіння менше, кажуть діти. Ми безмежно вдячні міському голові Анатолію Нестеруку, його команді за те, що місцева влада з великою увагою ставиться до таких родин, як наша. Тут по сусідству живуть також багатодітні сім’ї. Оксані щойно минуло сорок років, Олегу – 45. Вони не виключають, що їхня родина може зростати й далі. Коли питають їхніх дітей, чи хочуть вони нових братиків та сестричок, ті  радісно посміхаються. «Як Бог дасть», – кажуть. «Буває, одну дитину ростити важче, ніж десятеро, – каже Оксана. – Як є взаєморозуміння, можна мати й багато дітей. Не вважаю, що ми – ідеальна пара, усякого буває в житті, але головне, щоб обоє хотіли розв’язувати проблему, а не сваритися одне з одним. Межі в батьківства чи материнства немає. Ні розумної, ні якоїсь іншої. У мене нелегкі вагітності, токсикози, але все це минає, а щастя любити створену Богом і тобою людину – ні».



Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую