«Я дуже люблю гратися на вулиці», - Тимофій, 7 років, підвал Маріуполя

«Хвилею вибивало все. Навіть двері з замків виривало. Дах зносило. Падали сходові майданчики. Падали блоки. Таке відчуття було, що всіх просто завалить… Не було нічого видно. Все бахкали і бахкали. Паніка. Одна жінка просто читала Біблію. Люди всі стояли на колінах і молились, а вона голосно-голосно читала. Сліз не було».

Команда проєкту «Хащі» розповіла історію родини з Маріуполя, яка понад три тижні жила під постійними обстрілами окупантів і змогла цілою вибратися з пекельного міста. На обстріляному «ВАЗу», де замість скла – харчова плівка і скотч, врешті сім’я змогла дістатися до Хмельницького. У салоні старенької «п’ятірки» помістилися подружжя, їхня доросла дочка із зятем та двоє маленьких внуків.

Тепер вони далеко від обстрілів і радіють, що залишилися цілими. Дякують небайдужим людям, які допомагали їм дорогою з пекла, та розповідають про пережите.

Родина поділилася історією, як вони виживали в оточненому місті.

«День прожили – добре. Пораділи. На наступний день – знову добре. Впадати у відчай не можна було», - розповідає Олександр Хоменко.

Чоловік народився під Маріуполем, а з 2013 року з родиною мешкав у самому місті. Говорить, коли почалася широкомасштабна війна, перші три-чотири дні вони були в квартирі. Потім переселилися у підвал разом з іншими мешканцями під’їзду.

«Весь час до 17 числа (березня – прим.авт) ми під обстрілами жили в підвалі. 15 днів наш дім бомбили з танка, з градів, з мінометів. В нас хоч їжа трохи була, ми спускали воду з системи. А іншим людям, хто ранений був, жах...», - згадує маріуполець.

Його дружина додає: коли почалися сильні обстріли по будинку, люди розбігалися. У кого був ще «живий» автомобіль, виїжджали в місто, до родичів, подалі звідти. Родині ж порадили переселитися у підвал, якщо хочуть жити. В укритті ховався майже весь під’їзд, а це 20 квартир.

Готували їжу на збудованій пічці, а в хвилини затишшя підзбирували продукти, які загубили мародери.

«Ми не могли вийти на вулицю. Перед входом побудували імпровізовану пічку. З системи зливали воду. Її кип’ятили і пили. З нами були маленькі діти, пенсіонери. Спочатку там багато було людей. Може людей тридцять», - ділиться жінка.

Поки вікна у підвалі були цілі, було відносно тепло – близько 14 градусів вище нуля. Потім було +9, +7, +6. На вулиці температура повітря опускалася до 8 градусів морозу. Було холодно. Люди розпалювали вогнище біля підвалу, сподівалися може вітер трохи тепла задує.

При цьому родина зізнається, що враховуючи ті жахи, які в той час творилися в Маріуполі, вони вважали, що були в комфортних умовах.

«Коли бомбили, ми рахували до сорока. Потім відкривали двері і швиденько перевертали пишки, які на вогні пеклись. Хліба ж не було, а борошно і кефір ще якісь залишалися. Ми перевертали їх і закривали двері. Знову бахкало. У них була така перезарядка», - згадує вона.

Тимофій з сестричкою не виходили на поверхню протягом 20 днів. Фото: скрін з відео

Щоб дітей чимось зайняти, дорослі їм пропонували малювати на стінах. Дітлахи малювали картинки і їм це подобалося.

«Дитині сім років і він написав на стіні: «Текст від Тимофія. Я дуже люблю гратися на вулиці». Дійсно, йому дуже подобалося бути надворі. А ми їх днів двадцять не пускали на поверхню. Самі ж виходили періодично. Ситуація спонукала щось робити», - діляться маріупольці.

ДОдають: дуже тяжко стало, коли зайшли ворожі солдати. Вони робили огидні речі.

«Там було три категорії воєнних. Одних називали «шахтьори». Це були незрозумілі люди. Коли вони захопили наш Кам’янськ, почали робити свавілля. Одній жінці просто так ногу прострелили. Понапивались там. Потім інші їх наче посадили в карцер. Ті, другі, теж схожі були на «ДНРівців», але вони були більш воєнізовані. Були вдягнені більше в камуфляж, а росіяни були окремо від них. Росіян вони боялися», - розповідають очевидці подій.

Коли родина їхала, по автомобілю стріляли. На щастя, людям в салоні вдалося уникнути поранень.

Їхні «жигулі» стояли сховані за будинком. Проте, коли вилітало з вікон скло, автівку сильно посікло. В автомобіль зятя, який стояв поруч, було пряме влучання. Тож від нього нічого не залишилось.

Ремонтували «п’ятірку» підручними матеріалами – скотчем примотували харчову плівку до дверей. Заднє скло було розбите, а на вулиці була мінусова температура. Тож довелося причепити скло з чужого автомобіля.

Родина згадує, як запитували в ворожих солдат, нащо вони прийшли та зруйнували їхні будинки; як висказували їм свою лють. І ті сказали, що за цю мужність, пропустять сім’ю проїхати через свої позиції.

«Ми брехали, що будемо їхати в село у Донецьку область. Так потихеньку пробиралися від одного населеного пункту до іншого. Ми місцевість добре знаємо. Казали: нам треба в те село, на другому блокпосту ми називали інший населений пункт. Так потрохи докотилися до Запоріжжя, - розповідає Олександр. - Ми не могли дочекатися, коли будуть наші території. А коли приїхали до наших, наче другий раз народилися. Плакали, коли бачили наших хлопців в Запоріжжі».

Дорогою сім’ї допомагали люди. Небайдужі просто махали руками і зупиняли автомобіль. Давали гроші на пальне, давали їжу.

«З окупації вирвалися. Як вдома. Без патріотизму, просто відчув, що вся країна – це твій дім. Коли немає нічого матеріального, відчуваєш душею, що воно все твоє», - говорить чоловік.

Молоді батьки прийняли рішення не повертатися в зруйноване місто, де їхні діти бачили війну.

Родина прибула до Хмельницького. Залишившись без всього набутого за життя, вирішили оселитися тут. Роман і Ольга – батьки двох маленьких дітей, прийняли рішення ростити своїх чад подалі від того місця, де вони бачили жах війни.

«Ми будемо десь тут поряд пускати коріння. Будемо принципово розмовляти українською. Дітки маленькі, вони швидко приймуть. Повертатися в руїни і дивитися на це все – ні. Тим більше, син вранці розказував свій сон. Йому приснилося, що всіх вбили, а він з ями сам розкопався. Я сказала йому, що це просто погані спогади, і він все забуде. А якщо він знову поїде туди, йому потім це буде снитися і снитися», - ділиться Ольга.

Тепер родина звикається з новою реальністю та намагає облаштувати нове життя.

І на додачу жінка додає: «Війна є. Але вона закінчиться. Буде дуже добре, щоб доброта людська, яка зараз подвоїлась, залишилася. Щоб не було негативу. І звісно, щоб всі знайшли своїх рідних. І менше жертв. І процвітання нашої країни. Сподіваюся, що весь світ допоможе нам відбудуватися».

Читайте також: «Ми мали врятувати дітей» – дорога з Харкова до Хмельницького

Підписатися на канал "Є" в Youtube