ye-logo.v1.2
«Єдині новини» на Хмельниччині та Україні. Для цього натисніть на трансляції хмельницьких і всеукраїнських телеканалів, або слухайте радіо khm-radio.ye.ua чи radio.ye.ua
"Єдині новини" на Українському радіо

Евакуйовані з Краматорська: «Тримаю двері у ванній і не знаю, чи решта квартири ще існує»

Суспільство 6195
Історія родини з Краматорська, яку двічі застала війна
Історія родини з Краматорська, яку двічі застала війна. Фото: автора

Сім’я пережила бомбардування в рідному місті у 2014 році, вдруге їхнє житло не встояло.

«Ми з Краматорська. У нас був авіаналіт. Кинули бомбу. Ми без квартири залишилися. Жили в будинку 14-поверховому. Я думала, що він валиться. Не знаю, як це все сталося. Я маму під пахви взяла і за секунду з нею у ванній опинилася, а син закрив внучку собою і вони в тамбур вискочили».

Поки ми готували історію мешканки Краматорська, яка разом з сім’єю залишилася без житла, але змогла потягом врятуватися від війни, рашисти запустили ракети по вокзалу її рідного міста. В той час там перебували тисячі людей, які так само намагалися втекти з пекла… Десятки з них загинули, понад сотня поранених.

*****

Щодня у Хмельницькому приймають сотні українців, життя яких скалічила війна. Кожна їхня історія – це розповідь про біль і втрату. Багато з них більше не мають дому і не мають куди повернутися після перемоги. Але попри весь пережитий жах, вони вважають себе щасливчиками, бо змогли вижити. Ось так війна змінює пріоритети.

Вони дякують хмельничанам за те, що прихистили. Щиро дякують за доброту, співчуття, турботу, яку відчули у Хмельницькому. Зізнаються, що не очікували такого теплого прийому. Вдячні кожному волонтеру і вже прикипіли душею до деяких з них.

«Ми приїхали до вас і були в приємному шоці. Направлялись саме в Хмельницький. Нам сказали, що у вас тут добре і люди хороші. У Краматорську нам подали евакуаційний потяг. Там допомагали наші волонтери, але хмельничани такі молодчини. Ми прибули на ваш вокзал, волонтери побачили нашу бабусю і одразу підвезли візочок. Пропонували їжу, все необхідне. Стільки турботи. Я зіштовхнулася з розумінням і співчуттям. У нас такого не було», - розповідає Олена Сушинська.

Двадцятого березня сім’я приїхала в Хмельницький.

«У нас більше немає дому»

Жінка разом зі сім’єю мешкала в Краматорську. Постійні обстріли в їхньому місті розпочалися з першим днем широкомасштабної війни. Родина до останнього сподівалася, що зможе залишатися вдома. Проте 18 березня їхнє помешкання рознесло вибуховою хвилею. У цей час родина перебувала в квартирі на п’ятому поверсі. Дивом вони уціліли.

«Це був третій авіаналіт. Вони бомбу на СБУ кидали, але не долетіло, ближче приземлилось. Ударною хвилею почало зносити будинки. Сирен не було, їх потім включили. Я з мамою була на кухні, син збирався йти в магазин. Ми не зрозуміли, що робиться. Це був жах. Якось я опинилася з мамою у ванній. Рукою тримаю двері, в цей час подружка дзвонить і каже: «В мене квартири немає, я в крові», - говорить Олена. - А я ж не знаю, що в нас там, чи наша квартира ще існує».

Їхньої квартири не стало. Як і квартири тієї подруги через дорогу. І квартири сина подруги. І десятків інших квартир. Подругу Олени ранило осколками. Жінка в той час витирала холодильник і саме нагнулася. Це зберегло її життя. Невдовзі швидка забрала поранену, зараз її продовжують рятувати медики.

Читайте також: Ракетний удар по вокзалу Краматорська - як перевзувалася російська пропаганда

«Ми зібрали речі. Ну це голосно сказано. У нас були зібрані документи, дещо докинули в сумки і до ранку переночували в своїх знайомих в іншому районі. Хоча в них поруч аеропорт. Ми не мали уявлення, як будемо добиратися. Бабуся старенька, на ходунках. У неї складна травма, вона далі своєї кімнати не ходила», - додає мешканка Краматорська.

До Хмельницького Олена, її 85-річна мама, син з дружиною і десятирічною внучкою добиралися потягом. Рейс тривав 24 години.

«Їхали без світла. Не дозволяли його включати. Довго стояли біля Слов’янська, непевно години дві. Чекали поранених, але не дочекалися, поїхали далі», - каже Олена.

Олена разом з мамою, сином, невісткою і внучкою зараз мешкає в одному з місцевих центрів для переселенців.

«Мер три тижні благає: «Виїжджайте!»

У Краматорську залишається дуже мало людей. Як каже жінка, ті, хто перебуває там, напевно до кінця не розуміють, що їх чекає. Тим часом міський голова щодня закликає людей виїжджати.

«Місто в кільці. Вони підготовлюють все. Ні Слов’янська, ні Краматорська не буде. Безупинно бомблять. Там сирени не вимикаються. Наші всі знайомі виїхали. Не буде міста, а воно дуже гарне. Поки не зітруть з лиця землі, не зупиняться, - говорить вона, дивлячись у простір. – Наш мер три тижні благає: «Виїжджайте, виїжджайте». Не буде ні води, ні світла, ні газу. Магазини всі закриті, аптеки теж. Днями подружка хотіла виїхати і не виїхала. Вона плакала, хотіла швидше з того пекла. В нас залізницю розбомбили. Її відремонтували і потяг подали. Але замість тридцяти вагонів було десять».

За словами Олени, вони теж не збиралися виїжджати.

«Ми вже знаємо, що таке війна. У 2014 році її пережили і цю сподівалися пережити. Думала, може треба почекати день, два, три, тиждень. Так страшно», - каже українка.

«Мамо, не плач»

Вісім років тому вони вже сиділи у підвалах, ховалися коридорах від бомбардувань. Жили поруч з аеродромом, бачили все, що відбувається.

«Ми нашу бабусю в 14-му році так видресирували. Вона була ще молодша, без ходунків. Тільки тривога, а вона вже в тапочках в коридорі. Вона все розуміє, але їй важко усвідомити, що дому в неї немає», - говорить про свою матір Олена.

Раїса Лук’янівна лежить поруч і періодично схлипує. Плаче. Каже, що хоче миру і додому. Згадує якого вона року народження, що їй має виповнитися 86 років. Просить доньку розповісти про трудовий стаж. Їй це важливо, адже жінка 49 років трудилася на машинно-будівному заводі в Краматорську. Працювала на станку, її називали заслуженою працівницею. Тоді вона була щаслива.

А зараз їй облаштували особливе місце в пункті переселенців. На відміну від інших, старенькій на підлозі постелили одразу кілька матраців, щоб їй було зручніше лежати. Через травму сидіти вона не може. Поруч з нею її родина, які люблять стареньку і оберігають, як можуть.

Наприкінці квітня пенсіонерці має виповнитися 86.

Підвал – це могила

«Я до сих пір не можу повірити. Здається, що це довгий страшний сон. Вранці 24 лютого, коли війна почалася, я міцним сном спала. Подружка дзвонить, питає: «Ти спиш?» Каже: «Лєна, війна». Невже знову? - каже жінка. - Живеш і не знаєш, з якого боку прилетить, куди бігти. Бомбосховищ у нас тільки кілька в місті, їх мало. Напевно не вірили, що знову буде війна. Підвал – це небезпечно. Підвал – це могила. Як туди спускатися, якщо дім руйнується. У вас тут є ППО, а в нас немає. Наліт, який в нас був, ми не бачили, але люди кажуть, що літаки летіли на рівні п’ятого поверху. Їх навіть радари не зафіксували».

Двадцятого березня сім’я приїхала в Хмельницький. Син – єдиний чоловік в їхній родині. Воювати він не може через складну травму. Зараз підтверджує у лікарів достовірність своїх довідок. Очікує, коли у військкоматі підтвердять висновок про його непридатність. Куди далі – вирішують. Ймовірно, своє життя вони продовжать за кордоном. До рідного дому повертатися не будуть.

Читайте також історію двох маріупольців про життя під обстрілами, втечу з пекла і приїзд до Хмельницького - «Йдеш вулицею, а там вже десятий день лежить дід, накритий простирадлом»

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення

Робота для вас

  Так  Ні, дякую