ye-logo.v1.2
16 Жовтня, 2019

Бомжі у власній хаті

Лариса ШАНДОВСЬКА Суспільство 1191
Часто люди похилого віку, не знаючи нюансів, підписують все, що завгодно. А потім залишаються без майна.
Часто люди похилого віку, не знаючи нюансів, підписують все, що завгодно. А потім залишаються без майна.. Фото: колаж Євгенія Дорофєєва

Через незнання законів і своїх прав тисячі пенсіонерів опиняються на вулиці

Володимир Шаєвський, більше 20 років проживши у Росії, повернувся на Батьківщину. Деякий час жив у Хмельницькому, в гуртожитку одного з підприємств, а у 2001 році, познайомившись з одинокою жінкою, перебрався до неї в Ружичанку Хмельницького району. І вже десять років, як вони живуть разом. Розписалися, навіть взяли шлюб у церкві.
Володимир Леонтійович обклав хату цеглою, перекрив дах, провів газ, опалення… Разом обробляли 40 соток городу, разом їздили до Хмельницького, продавали городину. Але минув час, і нині його дружина, Надія Миколаївна, ледь пересувається, спираючись на дві палиці. Проте, турбує немолоду пару не старість (в наступному році жінці виповниться 80 років) і хвороби, а те, що вже четвертий рік вони живуть у чужій хаті і бояться, що господарі будь-якої миті можуть вигнати їх на вулицю…

«У січні 2007 року, коли я лежав у лікарні, - розповідає Володимир Леонтійович, - до дружини підійшла її похресниця, Валентина: «Поки дідусь у лікарні, давайте приватизуємо вашу хату та город, бо в наступному році це буде дуже дорого коштувати». Забрала торбу з усіма документами, які були в хаті: на будинок, на землю, свідоцтва про народження, про смерті… Залишився лише мій паспорт, який був зі мною в лікарні. Сама, без бабусі, без мене похресниця взяла довідку в сільраді про те, що наш будинок не знаходиться під арештом, і що в ньому не проживають неповнолітні діти. Це було у п’ятницю, а вже в понеділок вона стала власницею нашої хати».

Ні з чим…
За словами Володимира Леонтійовича, жінка запропонувала бабусі поїхати в лікарню, але через годину вони повернулися, пояснивши, що покласти її не вдалося через епідемію грипу. Проте, згодом виявилося, що того дня його дружину возили до нотаріуса, де вона й продала своїй похресниці хату.
Проте, Володимир Леонтійович дізнався про це лише через чотири місяці, у квітні. «Я жінку ще тоді запитував: «Де ти була?», - продовжує чоловік. - А вона: «Не знаю, ми кудись прийшли, потім мені стало зле, і мені дали якісь таблетки. А коли стало краще, поїхали додому».
Валентина стверджує, що заплатила нам за хату 27 тисяч гривень, але кому вона їх давала, не знаю, бо ми їх не бачили. І як можна було укладати якісь угоди з людиною з діагнозом «органічний розлад поведінки і особистості в результаті судинного ураження головного мозку»?
За словами Володимира Леонтійовича, його дружина з 1997 року, після смерті матері, стоїть на обліку в психдиспансері, періодично лікується у Скаржинцях. Іноді жінка втрачає пам’ять, нікого не впізнає, блудить... Коли їй стає гірше, тішиться: «Похресниця каже, що вона наша нова хазяйка. Ти йди куди хочеш, а мене в будинок престарілих віддадуть»…
«Я навіть не знаю, як так вийшло, - плакала під час нашої зустрічі Надія Миколаївна, - бо нічого не пам’ятаю. А той, що оформлював папери, міг би бачити, що я не сповна розуму. А я ж цю хату сама з братом будувала, а тепер залишилася ні з чим».

По чиновницьких кабінетах
За словами Володимира Леонтійовича, він вже четвертий рік ходить по інстанціях, але ніде толку вивести не може. Які у нової власниці документи на руках, він не знає, бо, за його словами, жінка їм їх не показує.
«Було вже 24 суди!, - каже чоловік, - а правди добитися не можу. Скільки просив суддю зробити експертизу, чи справді дружина підписувала документи, чи писала заяви, але марно…».
Справді, наче якесь зачароване коло. У чоловіка навіть немає технічного паспорта на будинок - з БТІ йому його не віддають. А коли, за його словами, спробував забрати, до нього додому приїхала міліція, відвезла дідуся у відділок, забрали домову книгу, брали свідчення, відбитки пальців…
І куди б він не звернувся, ніхто не те, що допомогти, навіть пояснити нічого не хоче.
«Мені 70 років, - каже чоловік, - а я щодня їжджу до Хмельницького, оббиваю чиновницькі пороги. Якби я мав хоча б ту домову книгу, я б оформив договір про довічне утримання, адже є люди, які не проти доглядати нас. Ми вже втратили надію на те, що зможемо розірвати договір купівлі-продажу, зараз головне, аби нас хтось обійшов!
Так, я варю, перу, на городі працюю, але обійти дружину, так, як треба, не можу. Бабка ходить з двома палками, я майже сліпий, операцію на шлунку переніс, тому нічого важкого підняти не можу. А в нас 40 соток городу! Як кого й попросимо чи скосити траву, чи на городі допомогти, то похресниця тут як тут: «Ти чого сюди лізеш? Тут усе продано, їхнього вже нічого немає». А земля ж наша, вона чомусь не змогла її переоформити на себе».
Володимир Леонтійович уже згоден на те, щоб хата належала жінчиній похресниці, аби та лиш їм допомагала. «Але жодного разу за ці роки ні вона, ні її діти до нас не прийшли», - скаржиться чоловік.

«Згідно з законом»…
«Це моя тітка і хрещена мати, - каже Валентина. - У нас з нею була домовленість про довічне утримання, і тітка навіть зробила на мене заповіт, оскільки своїх дітей у неї немає. Але у 2001 році вона вийшла заміж за Володимира Шаєвського, розірвала заповіт, і я перестала до неї ходити.
Та через якийсь час вона повідомила, що хоче подарувати мені хату. Нотаріус пояснив, що оформлення договору дарування коштує великі гроші, і краще оформити договір купівлі-продажу.
По цій справі ми пройшли двадцять чотири суди! З них - два апеляційних і два - Верховних. І всі вони винесли рішення на мою користь.
Я справді не ходжу до тітки, хоч і не проти доглядати їх, адже це моя хрещена мама. Але вона твердить одне: «Я не хочу, щоб ти до мене ходила».
Як пояснив помічник адвоката, помічник депутата обласної ради Андрій Сорокопуд, за законом майно, яке було набуте до шлюбу, не є спільною власністю, тому, аби продати будинок, згоди пана Шаєвського не було потрібно. Адже люди одружилися у 2001 році, а будинок був зведений набагато раніше. І жінка, будучи власником майна, на яке чоловік за законом не може претендувати, мала право розпоряджатися ним як завгодно без його згоди і відома.
«Єдине, що він міг зробити у цьому випадку, - пояснює Андрій Олександрович, - це, дізнавшись про продаж будинку, визнати свою дружину недієздатною з січня 2007 року. Тобто, не з травня 2007 року, як це було ним зроблено, а, спираючись на довідки зі Скаржинецької психлікарні, суд міг визнати її недієздатною на час, коли було укладено договір купівлі-продажу. Після чого будь-який суд таку угоду розірвав би.
Сьогодні ж усі терміни позовної давності (три роки) спливли, оскільки з того часу, як він дізнався про договір купівлі-продажу (серпень 2007 року), минуло чотири роки. І тому по факту пані Валентина є повноцінним власником будинку.
Навіть якби зараз договір купівлі-продажу було визнано неправомірним, і укладено договір про довічне утримання, бабуся мала би повернути вказані у документі гроші, які вона отримала за продаж будинку.
Разом з тим, у даному випадку, якщо пані Валентина не заперечує, що між нею і її хрещеною існувала домовленість про довічне утримання, жоден закон не заборонив би це зробити. І право власності на житло після укладання такого договору перейшло би виключно до неї, а не до пана Шаєвського. Але тільки після смерті бабусі».
На жаль, як сказав Андрій Олександрович, такі випадки зустрічаються досить часто, адже люди похилого віку, не знаючи нюансів, підписують все, що завгодно. Тому перед тим, як підписувати якість папери, адвокат радить звернутися до адвоката хоча б за консультацією.
… І нині Володимир та Надія Шаєвські живуть у чужій хаті, боячись, що господарі будь-якої миті можуть вигнати їх на вулицю. При цьому ні на грам не порушивши закон. Хіба що Божий…
 

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую