ye-logo.v1.2
29 Вересня, 2020

«Бабусю, приїдьте, заберіть мене, бо мама лежить на дорозі. Напевно, заснула…»

Суспільство 1690 2

Двадцятитрирічна жінка загинула в дтп, але, кажуть рідні й близькі, досі повертається до них…


Рідні двадцятитрирічної Руслани Капуш не могли додзвонитися до неї уже кілька годин. Батьки тривожилися, – ще в обід жінка разом із п’ятирічним сином поїхала в Дунаївці. І вже давно мала би повернутися, та на їхні дзвінки ніхто не відповідав. Лише близько десятої вечора, слухавку, нарешті, взяв п’ятирічний Назарчик і почав плакати: «Бабусю, приїдьте, заберіть мене, бо мама лежить на дорозі, напевно,  заснула»...
«Скільки ми їй телефонували, але трубки ніхто не брав, – розповідає старша Русланина сестра Олена Нідзельська. – Вже й стемніло, а вона ж з дитиною поїхала! Потім, годині о десятій мені зателефонувала мама: «Нашої Руслани, певно, вже нема». Сказала, що після її чергового дзвінка телефон узяв  Назарчик і почав плакати й просити забрати його. Сказав, що маму вдарила машина, і вона, «напевно, заснула».  А потім трубку взяв водій і розповів, що сталося, сказав, що назустріч йому їхав
КамАЗ, фари якого засліпили йому очі. А наша Руслана, напевно, мертва, бо не рухається. А як вона могла рухатися, коли в неї тріснув череп і зламалася шия? Не знаю, з якою швидкістю він їхав, бо в неї ще були зламані вісім ребер».
Лікар сказав рідним, що все відбулося моментально, і жінка навіть не зрозуміла, що сталося. Хоча… Дитина залишилася живою лише завдяки тому, що в останню мить мати зуміла відкинути її на кілька метрів від себе.

«Моя доця дорога»…
Колись, ще в молодості, ворожка сказала Ніні Капуш, що одна з її трьох дочок помре дуже молодою. Жінка й подумати не могла, що це стосується Руслани, бо та ніколи в житті нічим не хворіла.
А ще вона була наймолодшою, найласкавішою, дуже схожою на маму, а тому і її улюбленицею. «Мама молилася на неї, – каже Олена, – і що б Руслана не зробила, була в неї лише «доцею дорогою». Навіть в мобільному ми з Анжелою були записані по іменах, а Руслана – «доця дорога».
Її всі любили. А діти просто обожнювали. Оленині (у неї їх четверо) любили Руслану навіть більше, ніж свою маму. Анжелині теж горнулися до неї, називали мамою. Вона таки була їм другою мамою. Як розповіла Олена, молодша сестра її доньку, Маринку, з трьох місяців вибавила. Дитину повністю залишали на Руслану, а їй самій було всього 12 років. Вона малу  навіть до школи з собою брала, бо вдома не було нікого: мама на фермі, тато на тракторі, Олена з Анжелою на навчанні, а вона на хазяйстві залишалася. Маринка її так і називала – мамусенька.
«Назарчик визнавав лише її, більше нікого, – каже Анжела. – Тому зараз дуже страждає. Але вчора  підбіг до мене, пригорнувся, каже: «мама». В мене аж сльози на очі виступили. То кричав: «Відійди, ти мені не мама!». Так що тепер маю вже не трьох діток, а п’ять. Я тепер за своїми так не дивлюся, як за Русланиними, бо залишилися самі, без роду і плоду, кому вони потрібні крім нас?».
… А от в особистому житті Руслані не дуже щастило. Ще коли навчалася в Дунаївцях на швачку, народила дитину. Хлопець, з яким зустрічалася, сказав: «Мені ні ти, ні твоя дитина не потрібні. Якщо тобі треба – народжуй». Так у 18 років народила Назара. А коханого більше не бачила. Навіть тоді, коли дитина з менінгітом потрапила в реанімацію, і Руслана подзвонила йому, бо  потрібні були гроші, нічим не допоміг.
З другим чоловіком познайомилася у Хмельницькому, куди поїхала шукати роботу. Від нього й народилася Валерія. Руслану і дітей він дуже любив і не ділив на свого і чужого. Його мама їм квартиру віддала, вони в ній мали ремонт робити. А ще шукали для Руслани роботу. Ми потім блокнотика в її речах знайшли, там повно номерів з приводу роботи. Вони й садочок дітям шукали, щоб з ними були. Але вийшло по-іншому…».

«Я ще сьогодні поїду і більше вже не буду»
Того дня рідні просили Руслану залишитися вдома, бо у всіх було погане передчуття, душа боліла з самого ранку. Мама просила її: «Не їдь нікуди, бо щось має статися». А вона: «Я ще сьогодні поїду і більше їхати вже не буду».
А збиралася вона в Дунаївці – Назарчиків батько попросив приїхати, сказав, що хоче побачити дитину. Жінка вбралася в свою найкращу сукню, Назара – у костюм, на шию вдягла метелика. Але на зустріч тато так і не прийшов. Назар каже: «Ми чекали тата, а його не було. А коли стемніло, поїхали додому».
Проте рідні дивуються, як і чому вона опинилася опів на десяту вечора за містом, на виїзді з Нової Ушиці? «На тому місці хрест стоїть, і вона там переходила дорогу, – каже Олена. – А люди кажуть, що не можна цього робити, бо собі хрест знайдеш».
… Спочатку водій визнавав свою провину, казав, що зачепив її крилом. А недавно, за словами рідних, вже після похорону, приїхав до мами і сказав, що вона сама кинулася йому під машину. Дав гроші, яких вистачило лише на те, щоб віддати борг за поминальний обід. Обіцяв ще привезти, казав: «Беріть, що даю, бо через суд ви нічого не доб’єтеся. В мене на руках усі документи, які підтверджують те, що я не винен».
«На нашу біду, чоловік приїхав сюди аж з Запоріжжя, – каже Олена, – аби поставити батькам пам’ятник. Не знаю, чи поставив, а ми от мусимо ставити».
«На все життя запам’ятаю як вона лежала на дорозі, вниз головою, у своїй   улюбленій блакитній сукні, яку мама купила їй на випуск, – продовжує жінка. – І те, як мама піднімала її з кривавої калюжі, адже забрати її нам дозволили тільки в три години ночі, і під нею було стільки крові! Мій чоловік, який допомагав їй, казав, що йому моторошно було те робити, а як мамі? І ніхто не допоміг, а стільки міліції було!».
Там же рідним загиблої сказали, що без розтину тіла не віддадуть. Та й без висновку судмедексперта опіку над дітьми її матір теж не зможе оформити. Оформили, але в совбезі сказали, що пенсії дітям не буде, бо в Руслани не набереться чотирьох років стажу, які вона мала б мати на її вік. Хоча жінка навчалася і сиділа з дітьми.

«Не кривдьте моїх дітей, бо я плачу за ними»
Маленька Валерія мало що розуміє і лише повторює дивні слова, які часто чує останнім часом: «Бабцю, моя мама вмерла?». А Назар постійно втікає з дому, бігає на цвинтар, плаче. Він знає, де мамина могила, і годинами сидить там. А якось вранці, коли родина мала йти на цвинтар, сказав: «Бабусю, мама вночі приходила і їсти просила».
Анжела теж розповідає дивні речі – перед дев’ятинами вона не могла спати, бо чула, як Руслана плакала у своїй кімнаті. «Вона приходить кожну ніч і плаче, – розповідає жінка. – Я навіть прокидаюся від того, що чую це. А потім сиджу в своїй кімнаті і слухаю, як вона тихенько плаче у своїй кімнаті, і боюся поворухнутися». Люди радять посвятити хату, але Ніна Іванівна каже: «Що, посвячу, щоб вона навіть не мала куди прийти?».
Їй, до речі, теж приснилося, що донька просить «не кривдьте моїх дітей, бо я плачу за ними».

«До нас узагалі щодня приходять люди, кажуть: «Сниться ваша Руслана і чомусь дуже плаче», – розповідає Олена. – А як тут не плакати, адже двох сиріт залишила!
… В мами серце хворе, вона таблетки ковтає жменями, але куди дінеться, мусить триматися через цих дітей. Тато, інвалід, який з двома палицями ледь ходить по подвір’ю, ридає: «Чому я, каліка, залишився, а вона померла?»

Знаєте, 18 вересня нашій мамі виповнилося 50 років. Руслана казала: «Зробимо мамі день народження, таку дату треба відмітити». Зробила. І мамі, і собі. Адже 24 вересня їй самій мало виповнитися 24 роки».

Коментарі:

Галина 12.10.2010 00:06

Читала - плакала. Вот ведь судьба у человека. Спасибо газете за такие человечные статьи.

Ольга 07.10.2010 15:46

Гарно написаний матеріал. Читала, мене аж до сліз пройняло. Співчуваю сім"ї.

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую