З немовлям на руках замінованою дорогою – шлях з Маріуполя до Чемерівців

«Маріуполя вже не було, але там продовжували стріляти. Ми виїхали звідти разом з іншою родиною на їхніх «Жигулях». Це було подружжя з півторарічною дівчинкою та ми з чоловіком і п’ятимісячним сином. Раніше їхати не могли, бо не було пального. А одного дня викачали бензин з іншого автомобіля і рушили. Кілометрів за двадцять від Маріуполя поселилися в школі, де пробули десять днів. Далі «Червоний хрест» вивіз нас до Запоріжжя.

Ми їхали трьома автобусами. На останньому блокпосту росіяни почали знущатися над моїм чоловіком. Роздягали його, довго перевіряли. Потім вони хотіли забрати автобус з дітьми, а нас залишити в полі. Зрештою нас пропустили, не сказавши, що попереду міни.

Один автобус зламався, другий залишився їм допомогти. Ми поїхали третім автобусом вперед. Наш водій не знав дороги. Була сильна злива, а ми рухалися замінованою польовою дорогою. Я дивилася через вікно на підірвані машини, які були розкидані вздовж узбіччя. Тримала на руках крихітного сина і боялася…»

*****

Сорокарічна Наталія Сухомлин мешкала в Маріуполі. Попри заборони лікарів через стан її здоров’я, рік тому вона вперше стала матір’ю. Народивши здорового сина, жінка насолоджувалася довгоочікуваним материнством. Подружня пара жила у своїй квартирі в одній з багатоповерхівок рідного міста. Там ростили дитину, мріяли, будували плани.

Нині їхньої квартири не існує. Вона була знищена ракетою, як і тисячі інших в Маріуполі. Востаннє подружжя було там у перший день наступу російських військ. Наступного дня вони перебралися до батьків в іншу частину міста. Взяли лише необхідні речі для немовляти, сподіваючись, що скоро повернуться. Натомість місяць прожили в холодному, темному підвалі.

Тікаючи від війни, подружжя опинилося на Чемеровеччині.

«Саша казав збираємося, їдемо. Але у 2014 році нас обійшло. Думали, що знову так буде. Я була спокійна, - згадує Наталія. - Ми жили на окраїні міста, саме звідти був наступ. Почалися «бах-бах» і ми стали ховатися в коридорі. Постійно вили сирени, ставало дедалі страшніше.  В якийсь момент ми почали чути літаки. Вони скинули бомбу недалеко. Світло згасло. Мене трусило. У нас був 5-ий поверх. Всю ніч ми сиділи в коридорі з дитиною на руках. Він плакав. Ми ліхтариком йому підсвічували. Вранці вирішили, що вдома більше не залишимось. Поїхали в Приморський район до батьків. Його останнім брали».

Батьки Наталії жили в двоповерховому багатоквартирному будинку поруч з аеродромом. Періодично там траплялися влучання у приватні будинки. Залишатися в домі було небезпечно і пара вирішила ховатися в сусідньому підвалі. Це було темне і сире приміщення, де температура повітря ледь сягала +12. 

«Ми там пробули одну ніч. Взяли з собою люльку від коляски. Я ховала сина в ковдрах, так його гріла. Це було жахливо. Після того сім’ям з маленьким дітьми дали трохи кращий підвал. Ми перебралися туди. Через три дні я вговорила батьків теж перейти в підвал», - говорить жінка.

Так родина прожила понад місяць. Наталія з сином не виходила надвір. Боялася. Лише деколи поспіхом висовували носи з дверей, щоб дихнути свіжого повітря. Підгузки розрізали на клаптики, аби на довше вистачило. Переодягали малого в темряві під ковдрами.

Тепер родина тимчасово проживає у дитячому садку., де облаштували прихисток

Олександр ходив по школах, де переховувалися люди, і просив поділитися сумішшю для дитини. Випрошували також віддати їм очищену воду для немовляти. З часом її все рівно стало не вистачати. Довелося фільтровану воду розмішувати з криничною.

«Люди ходили до криниці по воду, а там тіла валялися. Нікого не підбирали, - ділиться маріупольчанка. - Були випадкові кулі. Чоловік йшов набрати води, а я сиділа з дитиною і не знала, чи він повернеться. Одного разу він мав йти, але в останній момент чомусь передумав. Тоді поруч з криницею прилетіло, люди загинули. А якось він прийшов і сказав, що більше не піде».

Харчувалися продуктами, які залишалися в людей вдома. Готували на мангалі під кулями. Так минали тижні. Періодично ходили чутки, що начебто є евакуаційні автобуси. Як згадує Наталія, люди приходили на місця збору і туди невдовзі «прилітало».

Жінка не уявляла, як зможе залишити рідний дім і все, що вони нажили. Але потрібно було рятувати дитя. У квітні родина виїхала з Маріуполя.

Покинувши місто під обстрілами, де залишилися рідні люди, переживши перевірки на блокпостах, заміновану дорогу, вони опинилися в Запоріжжі. Там переночували в місцевому дитсадку під звуки сирени, а вранці сіли на львівський потяг.

«Їхали з грудною дитиною куди очі дивляться. Зідзвонилися з родичкою чоловіка, яка тоді жила в гуртожитку у Чемерівцях. Вона домовилась нас теж прилаштувати. Забрала нас на машині з Хмельницького, - говорить Наталія Сухомлин.- Ми спочатку поселились у хостелі, щоб відмитися. Пам’ятаю, я поклала дитину на ліжко і не знала, що мені з нею робити. Десь місяць я не могла прийти до тями. Відчувала постійний страх, шок. Мені було байдуже до того, як я виглядаю. Що навколо нас. Головне, щоб не стріляли».

У Маріуполі в Наталії залишилися батьки та старенька бабуся.

Вже пів року родина мешкає на Хмельниччині. Жили в Чемерівцях у гуртожитку медичного коледжу, нині – в дитячому садочку, де облаштували прихисток, яким опікується "Карітас-Хмельницький УГКЦ". Благодійники допомогли сім’ї з візочками, одягом, дитячим харчуванням. Тут маленькому Ігореві 17 вересня виповнився один рік. Малеча безтурботно повзає по килимі в кімнаті. Бавиться іграшками, яких тут чимало. Вчиться промовляти свої перші слова.

Наталія ж зізнається, що у Маріуполь для них дороги більше немає. В рідному місті Олександр працював на заводі інженером, а тут не може знайти роботу. Крім того, чоловік допомагає дружині з дитиною. Через хворобу Наталія не в змозі самотужки доглядати сина, бо сама регулярно потребує лікарської допомоги. Попри усі складнощі, вони намагаються знайти постійне житло у Чемерівцях. Подружжя каже: тут безпечно, бо не має військових об’єктів. А це для них найважливіше.

Читайте також: Життя у шелтері - як допомагають переселенцям, які через війну опинилися на Хмельниччині