"Ми боялися не бомбардування й голоду, а повторення Бучі та знущань", — переселенці зі Слов’янська

Маша і Даша — сироти. Опікується ними бабуся з дідусем, які заради дітей і виїхали зі Слов’янська. 

«Я хочу бути психологом, але зараз навчаюся на економічному факультеті. Коли вступала на психолога, мені не вистачило декілька балів. Але я все одно не втрачаю надії й таки буду психологом», — каже дев’ятнадцятирічна Маша. Зраз вона навчається на економіста, хоча й не мріяла ним стати, має підвищену стипендію. Її молодша сестричка Даша навчається у шостому класі й планує стати кухарем. Дівчатка не будують плани, мріють про світле майбутнє, посміхаються і постійно заспокоюють свою прабабусю, яка сидить поряд і плаче. Отак, сльозами у нас почалася війна. Пояснює бабуся-опікунка і показує на свою маму.

Маша і Даша навчаються Слов'янських навчальних закладах онлайн 

«Ще з осені ми читали новини і розуміли, що російські війська перебувають на території України, що вони оточили якусь її частину. Потім читали, що їх ніби вивели… Але ми, люди із Донбасу, вже чекали війну, хоча сподівалися, що цього не станеться. Ми знаємо що таке війна ще з 2014 року, але це небо і земля. Тоді це була не війна, а так... сірник кинули в порівнянні із тим, що коїться зараз», — не стримуючи сліз каже пані Ірина Леонідівна і додає, що тоді, у 2014, брата її чоловіка розірвало на міні, але житло залишалося цілим, не було таких жахів, про які вони читають зараз, після 24 лютого.

«До квітня ми ще якось терпіли — мама лежача, дівчаткам треба вчитися. А коли я почитала, що коїться в Бучі, Ірпені… відразу подзвонила на гарячу лінію і ми виїхали. Я не так боялася бомбардування і голоду, як боялася повторення Бучі, знущань і ґвалтування… В мене дівчаткам дев’ятнадцять і дванадцять років. В чому вони винні?» — риторично запитує бабуся і знову витирає сльози. 

"Ми обов'язково повернемося до Слов'янська коли там буде безпечно", - каже пані Ірина.

Зі Слов’янська до Львова евакуаційним потягом вони виїхали 6 квітня. Там їх поселили у таборі. Але пройшло два місяці, розпочався літній сезон і їх попросили виїхати. Жінка каже, погодилися на пропозицію знайомої старшої доньки — переїхати на Хмельниччину, у село Пільний Олексинець. Їм запропонували будинок, але він не придатний для проживання взимку. Сім’ї знову, напередодні зими, довелося переїжджати. Будинок знайшли у сусідньому селі де оплачують лише електроенергію. Усі дорослі в сім’ї мають групи інвалідності, тому господарі будинку отримують компенсацію від держави за поселення вимушено переміщених осіб.

«Коли переїхали сюди, думала ми пропадемо — в нас не було ні ложки, ні чашки, нічого… Приїхали з однією сумкою і, на жаль, навіть котів і собак змушені були залишити у Слов’янську. Але нам тут все допомогли люди. Хтось дав подушку, ковдру… Продуктові набори нам дає благодійний фонд «Карітас» і вони нам дуже допомагають. Ми ці продукти бережемо, економимо. Те, що вони привозять, ми не купили б ніколи!», — розповідає пані Ірина. Сім’я також отримала грошову допомогу від благодійного фонду «Карітас-Хмельницький УГКЦ». За отримані гроші провели інтернет в хату, щоб дівчата мали можливість навчатися. Також придбали вже вживаний холодильник і пральну машину. Але головне, каже пані Ірина, що мали змогу придбати окуляри для старшої доньки, у якої проблеми з зором. 

Сім'я потроху обживається на новому місці

В рамках підготовки до зими у проєкті «Реагування на надзвичайні ситуації в наслідок бойових дій в Україні 2022», отримали також від Карітасу дрова, адже в будинку газового опалення немає. Так, спільними зусиллями, сім’я облаштовує побут на Городоччині і планує тут бути, як кажуть, до останнього. Хоча мрія повернутися у Слов’янськ залишається. Щоправда, чи буде там у них житло, не відомо.

«У Слов’янську ми жили в маленькому будинку, а перед війною вирішили придбати більший. Знайшли будинок, віддали половину суми, переселилися туди й протягом трьох місяців уже жили, — розповідає пані Ірина. — 24 лютого мала приїхати  власниця, щоб переоформляти документи. Ми вже й половину суми віддали. В результаті документів на будинок ми не маємо, частину грошей віддали, речі всі наші там. Зараз в ньому від обстрілів повилітали вікна, літня кухня розбита. Ми молимо Бога, щоб хоча б один із двох будинків залишився цілий». 

Читайте також: Чорна сповідь: три історії з 1933-го

Дідусь має інвалідність, але він єдиний чоловік у сім'ї і вся робота по господарству - його рук справа

Але навіть зараз, коли Збройні сили України відбили Слов’янськ і повернули його знову під контроль України, сім’я не поспішає повертатися. Кажуть чекатимуть аж поки буде безпечно.

На запитання, чого вкрай зараз бракує, жінка соромлячись каже «нам би кошти Маші на відновлення зору, а з побутового — дуже треба подушки й ковдри, бо взимку під пледами холодно». Зігріває їх тут відчуття, що навіть далеко від дому вони відчувають підтримку місцевих людей. 

«У вас тут дуже добрі люди. Якби не ви, ми б пропали, не мали б нічого», — каже пані Ірина і знову плаче. Вона каже плач то від спустошення, то від неочікуваної радості - це зараз у більшості нормальний стан, бо тільки крізь сльози й підтримку один одного ми переможемо, як би важко не було.

Зазначимо, що за даними Хмельницької ОВА, на території області проживає близько 100 тисяч переміщених осіб.

До теми: На Хмельниччину почали прибувати евакуйовані херсонці